Ужгородський пресклуб — найвідоміший журналістський центр на Закарпатті, який поєднує функції громадської організації для журналістів, місцевої інформагенції та пресцентр, в якому постійно відбуваються різноманітні події.
Щороку в Ужгородському пресклубі проходить понад 100 різноманітних медіазаходів. Це майданчик для тих, хто хоче заявити про себе громадськості, повідомити про важливу подію, надати розголосу суспільно важливому факту чи розкрити актуальну тему.
У вересні цього року Ужгородський пресклуб відзначатиме 23 роки свого існування. За цей час він зберіг незалежність та незаангажованість та продовжує об’єднувати журналістів краю.
— Найбільше пишаюся тим, що попри всі труднощі пресклуб досі працює, не змінюючи своїх початкових орієнтирів. А ще пишаюся людьми, які з нами були, є і будуть, бо як кажуть, “ти можеш вийти з пресклубу, але пресклуб з тебе — ніколи”, — з гордістю розповідає Ірина Бреза, керівниця пресклубу.
Все почалося у 2000-х
У кінці 1990-х – на початку 2000-х по всій Україні у межах загальнонаціонального проєкту “Український Освітній Центр реформ” за підтримки USAID було створено всеукраїнську мережу пресклубів — незалежних майданчиків для спілкування представників медіа, третього сектору, влади та громади. Мета — висвітлювати впровадження ринкових реформ в Україні.
На урочисте відкриття Ужгородського пресклубу до Дня підприємця у вересні 2000 року прибув навіть тодішній посол США в Україні. Очолював клуб Віталій Жугай.
Відкриття Ужгородського пресклубу
— Команди пресклубів часто ініціювали спільні заходи, зокрема, тренінги чи престури, — пригадує Ірина Бреза. — Одним з них був “Схід і Захід разом”, коли влаштовували обміни між пресклубами з різних регіонів. Ми, наприклад, приймали у себе Харківський. Я дуже хотіла поїхати у Харків, але досі так склалося, що ще не була, хоч колег маю там багато.
Українські медійники в гостях в Ужгородському пресклубі, 2015
Після закінчення активної фази проєкту у 2007 році більшість пресклубів, які не оформились як громадські організації, закрились. Ужгородський отримав статус ГО ще у 2002 році. Перед командою постало непросте питання, як бути далі.
— Ризик закриття був. Але на той час ми вже мали широку мережу контактів, які не хотілося втрачати, та хорошу репутацію. Крім нас, ніде не було такого живого журналістського середовища. Виникали пресцентри окремі, під вибори чи гранти, але закривалися. Бо це нелегко — працювати правдиво і нейтрально, дотримуючись стандартів.
Тому команда Ужгородського пресклубу сама почала писати проєкти, надавали послуги піару та супроводу подій. Тоді ж з’явилося і гасло: “Ми зробимо вас відомими!”
— З плином часу багато чого змінилося. Колись ми давали замітки в газети, а зараз записуємо стріми та публікуємо новини на вебсайтах. Змінилися канали зв’язку з аудиторією, але не змінилися принципи та стандарти роботи. Ми продовжуємо моніторити, чи дотримуються закарпатські медіа журналістських стандартів, і можемо дати картину того, що відбувається у закарпатському інфополі.
Керівники пресклубів 20 років потому
Зараз, окрім Ірини, у пресклубі працюють журналістки Аня Семенюк та Оксана Нірода.
— Але ми часто співпрацюємо з багатьма колегами у різних проєктах. Бо не буває колишній пресклубівців. Це з вами назавжди, – усміхається Ірина. — Так, у цій сфері складно, але точно не нудно.
Медійна “тусовка” на Закарпатті
Протягом років на Закарпатті утворилася медійна “тусовка”. В основному, це “стара школа” — медійники, які вже працюють вже роками, хоча, звичайно, приходять і нові талановиті фахівці.
Пресклуб намагається підтримувати та інформувати не тільки журналістів з Ужгорода чи Мукачева, а й з менших міст:
— Регіональних журналістів залишилося не так багато, бо позакривалися всі районки (районні газети). Багато сайтів онлайн, які працювали на останніх виборах, теж закрилися. Це пов’язано як з ковідом, так й з повномасштабним вторгненням. Але з тими, хто продовжує працювати, ми тримаємо контакт. Зокрема, вони також отримують нашу пресклубівську розсилку з усіма можливостями, які ми пропонуємо.
— Ми — клуб за медійними інтересами, — усміхається Ірина. — Наше клубне життя йде поруч з професійною роботою. Ми влаштовуємо престури, навчання, минулого року ходили в гори. А ще маємо загальний чат у телеграмі, де завжди готові допомогти та підказати.
На запитання, що таке здорова комунікація у конкурентному середовищі медійників, з усмішкою відповідає, що це — “повідомлення у телеграмі Ужгородського пресклубу, бо там завжди все корисне та вчасне”.
— Ми співпрацюємо з усіма. Ми нікого не змушуємо, ми — пропонуємо. У нас є база всіх журналістів — і тих, хто дотримується стандартів, і — не дуже. Хоча останні часто не є активними учасниками клубу.
10 років поспіль, з 2007 року, Ужгородський пресклуб відзначав найкращих журналістів краю. Переможців визначали самі ж медійники шляхом опитування. Як казали засновниці, “щорічний рейтинг Ужгородського пресклубу — це об’єктивний підсумок суб’єктивних оцінок кожного з журналістів, хто виявив бажання взяти участь в опитуванні”.
Номінації були найрізноманітніші — “Тележурналіст року”, “Власкор року”, “Найпродуктивніший журналіст”, “Автор найбільш влучних заголовків року” та ще десяток інших позицій. Символічне нагородження відбувалося наприкінці року.
Переможці щорічного рейтингу від Ужгородського пресклубу
— Зараз премії не існує, тому що журналісти все менше стежать за матеріалами своїх колег. Інформаційне перенасичення таке, що ти встигаєш максимум читати тексти свого медіа, — констатує Ірина.
На заміну щорічній премії для журналістів прийшла акція “Різдвяна листівка з Ужгорода”. Вона не націлена конкретно на журналістів, але діти медійників беруть участь. У конкурсі беруть діти віком від 2 до 16 років, які малюють ескізи власних листівок. Роботи переможців роздруковують. Минулого року підписані вітальні листівки відправили захисникам на фронт.
— Ми мусимо чимось надихатися. Тому робимо різні цікаві акції. Постійно кажу, що вже не буду цим займатися. Але щоосені знову беруся за це, — усміхається Ірина.
Робота під час війни
На другий день повномасштабного вторгнення у приміщенні пресклубу відкрили медіахаб з усім необхідним, аби мати змогу і працювати, і просто мати безпечне місце.
— За 23 роки роботи ми мали різний досвід, і хоч війна — найжахливіший з них, проте ми намагалися максимально швидко зібратися і продовжити якісно працювати.
Зокрема, в Ужгородському пресклубі приймали й колег-журналістів зі Сходу та Півдня України, які в Ужгороді рятувалися від війни. Згодом включили до програми тренінги з психологічного розвантаження, вчили надавати першу медичну допомогу.
— Від самого початку ми поставили собі дві цілі. Перша — допомогти там, де можемо це зробити, а друга — фіксувати дійсність. Ми не хочемо, щоб хтось думав, що якщо Закарпаття — тилова область, то тут немає війни або всі сидять і відмовчуються.
Ірина Бреза розповідає, що в умовах повномасштабного вторгнення виклики однакові для всіх медійників:
— Треба шукати гроші, аби видання жило, а ще — натхнення, здоров’я та обов’язково людей. У нас майже всі залишилися працювати, кілька хлопців пішло на фронт.
Але відзначає, що закарпатські журналісти працюють хай і у складних, але не життєво небезпечних умовах:
— На Закарпатті спокійніше в тому плані, що немає ризику для життя та здоров’я. Велика шана та повага колегам, які працюють з фронту, за їхні сміливість на професіоналізм. Саме завдяки їм ми отримуємо репортажі та людські історії з передової. Пресслужба підрозділу може дати оперативну інформацію, але не ту історію, яка закарбується в пам’яті на роки.
За останній рік Ужгородський пресклуб втілив кілька проєктів, які мали на меті зафіксувати дійсність у моменті.
Нещодавно команда презентувала онлайн-збірку есе «Закарпаття і війна». Автори текстів – відомі закарпатські журналісти, письменники, військові.
— Есе — це не те, що журналіст щодня може опублікувати у своєму медіа. Журналісти мусять робити свою роботу — неупереджено, без емоцій розповідати аудиторії про актуальне.
А есе — це особисті думки, переживання, спостереження авторів про життя Закарпаття під час війни. Це той момент, коли можна дати волю своїм емоціям. І я рада, що колеги відгукнулися. Я поділила собі читання цих історій на кожен день і проживала все разом з авторами.
Також пресклуб втілив і два фотопроєкти. Перший — “Закарпаття і війна. Фотохроніки”, на якій представлені роботи фоторепортерів Сергія Гудака, Сергія Денисенка, Наталії Боднар, Яноша Немеша та фотографа Аттіли Федика, які з перших днів війни фіксують події в області.
Друга фотовиставка — «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів», яка охоплює 50 історій українців, що переїхали на Закарпаття через повномасштабне вторгнення Росії й знайшли тут другий дім.
— Виставку про переселенців ми відкривали на площі Театральній, прийшли герої, чиї історії ми записували, зупинялися перехожі. Ми отримали важливі для себе відгуки й бачили, що історії, які ми зібрали чіпляли людей. Ці фотовиставки продовжують мандрувати іншими містами Закарпаття і теж отримують схвальні відгуки.
Наприкінці питаю пані Ірину, чому журналістам варто об’єднуватися і не боятися співпраці, хоча всі тією чи іншою мірою є конкурентами. На що журналістка з усмішкою відповідає: “Бо гуртом і батька легше бити”.
І важко не погодитися, адже перед журналістами в Україні стоїть багато викликів, пов’язаних зі свободою слова, протидією дезінформації та російській пропаганді, яким легше й ефективніше протистояти разом.
- Сергій Ваганов: Коли у місто приїжджають зірки військової журналістики – це означає, що місту хана
- Ужгородка Леся Гичко та команда журналістів УжНУ роблять серію стрічок про швейцарську залізницю
- Місце щасливих людей. Саша Секірін – про артпарк у Боздоському парку в Ужгороді
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
Гичка Галина, Varosh
Фото: з особистого архіву Ірини Брези та з фейсбук-сторінки Ужгородського пресклубу
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
