Люди

Сергій Гудак про кодекс честі фотографа та вдумливе фото

26 Травня 2019 993

Часи змінюються і певною мірою ми усі фотографи, навіть бабусі на лавиці під під’їздом вміють натиснути на дисплей простенького смартфона і, зробивши світлину, переслати її онукам в Австралію. Утім і досі є люди, для яких фото – це зміст життя, заробіток, завдяки котрим ми отримуємо правдиву візуальну інформацію з самих гарячих точок планети, різного роду політичних подій. Один з них – Сергій Гудак. Його роботи змушують замислитися, взяти паузу, переглянути власні погляди. Про усе це у розмові з ним.

Хто такий Сергій Гудак?

– Я родом зі спального району Мукачева – Росвигова. Мама мордвинка, а так як це етнонім, що об’єднує ерзя і мокшан, то по материнській лінії я мокша, батько словако-угорець, тобто в мені найбільше угро-фінської крові. Так склалося, що батько угорській не навчив, про що дуже шкодую.

Твій батько теж фотограф?

– Батько, насправді, професійний військовий. Він ще з дитинства захоплювався фотографією, фотографував під час служби для радянських військових видань “Красная звезда”, “Советский воин”, писав статті. Професійним фотографом він став, коли пішов на пенсію у дев’яностих роках. Звичайно ж і я ще з дитинства долучався до чаклування у ванній кімнаті при світлі червоного ліхтаря, готуючи необхідні батькові розчини, проявляючи плівки, друкуючи фотографії.

Мені відомо, що твоя вища освіта ніяк не пов’язана з фотографією.

– Так, тут одразу хочеться подякувати моїм батькам, що вони завжди підтримували мої задуми, мрії. Отож, коли я вирішив вчитися на зовсім не престижному у ті часи біофаці, ніхто не мав нічого проти. Закінчив університет з червоним дипломом, тобто самий що не є “ботан”, хоч і зоолог. До речі, біологія як наука, досі мені дуже подобається.

Коли настав той переломний момент у твоєму житті, що ти вирішив все ж стати фотографом, а не зоологом? Після розтину першої жаби?

– Якраз ні, бо ці речі мене не лякали. Люблю все, що пов’язано з природою. Але у багатьох студентів десь після третього курсу настає переломний момент,  коли задумуєшся – чи взагалі потрібне воно тобі, чи на той факультет вступив? Десь так трапилося і зі мною. Завершилося все тим, що навчаючись на п’ятому курсі, я вже працював фотокореспондентом в одній з газет. Першим офіційним місцем роботи фотокором стала “Молодь Закарпаття”, потім “Закарпатська правда”.

001 2
0027

Свій перший цифровий фотоапарат можеш пригадати?

– Так, то був редакційний цифровичок, просто жах! Ні, то не назва, зате викликав він саме такі емоції. Здається трьохмегапіксельний  Олімпус, з суперзумів. На той час я знімав дзеркальною “Minolta” з повним набором оптики, що перекривала практично всі необхідні фокусні. Повільний, у порівнянні з дзеркалкою цифровик, рятував тільки у ті моменти, коли закінчувалася плівка. Але враховуючи на перебої з зарплатою у ті часи, та часом дефіцит плівки, знімалося все більше на “мильницю”.

Як ти вважаєш, сьогодні що краще – справжня плівка чи цифровий знімок, оброблений у фотошопі під плівку?

– Дивлячись де і для чого, хоча я не роблю з цього проблеми.  Зате не забуваймо, що плівка – це більш медитативна річ, вона має свою магію і привабливість. Ти реально відволікаєшся, весь процес пов’язаний з плівкою поглинає людину. Вже під час зйомки підходиш більш обдумано до кожного кадру, фотограф навіть не знає вдався знімок, чи ні, до проявки плівки. А друк! Хвилини очікування і хвилювання до появи зображення на папері! Хто раз спробував, той вже не кине ніколи цієї справи, хай не заради прибутку, а так – собі у задоволення.

На стокові ресурси викладаєш фото?

– У мене є фото на стоках, але займаюся цим безсистемно. Взагалі вважаю стоки кладовищем фотографій. Цією справою не можна займатися епізодично, це виснажлива, повсякденна робота. Наразі я не можу собі цього дозволити, бо вільного часу замало. Стокове фото має і свої недоліки. Якщо глянути на самі продавані роботи, то часто зустрічаєш одне й те саме фото по-різному оброблене. Тут купа варіантів, але як правило, штучність і попсовість кінцевого продукту лякає, я не хочу цим займатися, бо треба ламати власний погляд на фото, переступати через себе. Звісно є макростоки, де, як правило, публікуються фотографії значно кращого рівня, правда ціни набагато вищі, але це окрема історія.

Твоє ставлення до весільного фото.

– У всьому, що має відношення до фотографії, дуже багато неоднозначностей. Я втомився від весільного фото вже давно. Час від часу знімаю, бо без сумніву це хліб, але цей жанр мені не до вподоби. Спостерігаючи, що відбувається у весільному фото, варто зазначити, що є просто чудовий продукт, а є невідомо що і для чого. В той самий час читав у когось, що –  фотографія діє як каталізатор фізико-хімічних процесів у мозку і навіть не дуже якісна світлина може запустити ланцюжок приємних спогадів, згадуються якісь дрібниці, здавалося б забуті речі, пов’язані саме з цим моментом, чи подією. Я за фото, котрі викликають емоції, спогади, а не стерильно-витончений продукт, може і гарний, зате порожній, беззмістовний.

Ще буває так, що фотограф знімає не для клієнта, а для себе, намагаючись відзняти матеріал, що потрібен тільки для покращення рейтингу на весільних мережевих ресурсах, а не людям, яких фотографуєш. Гадаю, мода на це не буде довготривалою.

Знецінення самої фотографії, роботи фотографа відбувається через масовість явища?

– Люди стали легковажніше ставитися до фотографії, навіть професійні фотографи. Все менше і менше світлин друкуються, хоча вважаю, що справжнім можна назвати тільки надруковане фото, особливо документальне. Часи змінюються, технології йдуть вперед, може настати час, коли такі важливі для нас файли не буде на чому прочитати, хто не встиг оновити інформацію, переписати на нові, сучасні носії, мабуть втратить її назавжди. А паперове фото збережеться. І як не дивно, все більшої популярності набуває так звана повільна фотожурналістика, коли знімається на плівку, великі формати. Я теж час від часу вертаюся до плівки, навіть до широкого формату. В першу чергу для того, щоб мозок зберіг навики серйознішого ставлення до роботи, до відповідальності за збереження саме цієї цінної миті, безпомилково, з першого разу. Раджу всім фотографам інколи зайнятися вдумливою фотографією, оцінюючи кожен кадрик, не клацаючи беззмістовно серіями по десять кадриків за секунду.

3i3g1365
09

Авторське право, крадіжки фотографій.

– Так, це досить болюче питання. На щастя, відчуваються зміни у цьому напрямку, в Україні вже є навіть адвокати, що спеціалізуються на цій проблемі. Водночас не варто забувати про те, що опублікований в інтернеті знімок починає жити власним життям, незалежним від автора. На цьому неодноразово «горіли» й великі агенції, що взявши фото з Фейсбуку, публікували його у себе, не вказавши автора і навіть продавали іншим ресурсам. І у мене був випадок, коли судився по авторському праву, навіть виграв суд ще у далекому 1998 році.

До речі, маю дві фотографії, що часто публікуються  різними ресурсами, як правило, не вказуючи автора. На одній з них чоловік, що пливе човном по Боржаві посеред сміття, на другій, що я знімав для Франс Прес – бабуся в хаті тримається за голову біля переносної урни для голосування.

Ще одне цікаве явище – якщо донедавна редакції позбавлялися штатних фотографів, купуючи фото у новинних агенцій, стоків, або публікуючи відверто вкрадений з соцмереж матеріал, то останнім часом видання, що слідкують за своєю репутацією, знову звертаються до послуг професійних фотографів, особливо тих, які можуть подати матеріал через своє суб’єктивне світосприйняття, нешаблонно. Як би це дивно не звучало, але фотографія глибоко суб’єктивна і навіть якщо два фотографа стоять поруч і знімають одне й те саме, то на виході мають зовсім різні фотографії.

Дуже цінується ексклюзив авторського погляду. Тут ще варто згадати не тільки поодинокі фотографії, а й великі, може й довгі по часу зйомки, фотоматеріали, фоторозповіді, пропущені через світогляд фотографа і саме цим цікаві, оригінальні, не такі як у всіх. Також, маючи власного професійного фотокора, видання може бути впевненим, що отримає необхідний матеріал незалежно від погодних умов, місця зйомки. Моя колишня керівниця в одному з видань любила повторювати – фотокор – це людина з чистою совістю і брудними колінами. До речі, гумові чоботи постійно у багажнику авто.

Фотографія – ремесло чи мистецтво? Де межа?

– Складне питання… Напевно основою багатьох видів мистецтва є ремесло. Без відповідних знань, навиків, навряд чи вдасться створити високохудожній твір. Навіть весільне фото може бути витвором мистецтва, як і простим продуктом діяльності ремісника, вправного але без тої родзинки, що надає художньої цінності фотографії. Ремісник, за бажання, може перерости ремісництво, стати художником. Основою всього є бажання і пошук себе у мистецтві. Я у захваті від японців! Чомусь саме їм вдається масово будь-яке ремесло довести до мистецького рівня. Настільки все зробити з фантазією і душею, що є основою творчості, вміють тільки вони.

Чи вчиш ти фотографувати, чи проводиш майстер-класи, семінари?

– Ні, у звичайному розумінні навчання не провожу. Проводив неодноразово семінари з фотографії, фотожурналістики. Як правило, слухачами були працівники преси. Це було в Ужгороді, Одесі, неодноразово в Тернополі. На цих семінарах викладалися основи фотожурналістики у такій формі, щоб людина, яка не є професійним фотографом, отримала поняття про основні методи роботи фотожурналіста, будову фотоапарата у необхідному для роботи об’ємі і при нагоді змогла задовільнити потреби редакції. Одночасно з цим я намагаюся розповісти про величезний світ фотографії на прикладах відомих фотографів минулого і сьогодення, показати різноманітність підходів, прийомів до фотожурналістики. Треба розширяти свій кругозір і у нашій професії. Як постійне читання впливає на запас слів, так і з фотографією – чим більше дивишся і аналізуєш, тим більшим арсеналом прийомів і рівнем знань володієш.

14

Фотоспілки чи не втратили вони сенс у наші часи?

– Умовно – людина істота стадна і тягнеться до схожих на себе. Навіть у наші часи інтернету певні питання легше вирішуються спілками, або просто якимось об’єднанням людей за інтересами. Ця спільнота може бути як тимчасовою, так і на постійнодіючій основі. Хоча, спілки фотохудожників виглядають трошки дивно і архаїчно. Ну якщо хтось вже аж так хоче зустрічатися, проводити якісь наради, то їм воно напевне подобається. Але за наявності інтернету людині доступний практично весь світ, нема особливої потреби замикатися у якісь містечковій спільноті. Знайти однодумців, цікавих людей у мережі, та ще й за наявності гуглтранслейту, нема ніяких проблем. Безвіз теж сприяє налагодженню цікавих контактів. Зате є одна форма творчих об’єднань, що безумовно має зміст – об’єднання однодумців для реалізації якоїсь творчої ідеї, після чого спільнота може просто розпастися і утворитися якась нова, навколо нового концепту. Причому ці люди можуть бути з різних куточків земної кулі, територіальних обмежень нема.

Чи буде авторська виставка Сергія Гудака і коли?

– Можливо колись і буде. Я виношую кілька ідей у голові, але, схоже на те, що зайнятість, а подеколи і банальна лінь, заважають їх реалізувати. Завжди виникають питання – що, для чого і як? З тим «як і що», можна щось вигадати, а на – “для чого”, складно знайти відповідь. Багато хто з тих, що вже мали персональні виставки, кажуть, що це варто робити вже тільки з метою переосмислення своєї творчості. Вибираючи фото, варті уваги для виставки, починаєш дивитися на свій доробок зовсім інакше, з більшою відповідальністю. Інколи виявляється, що роботам, які здавалися шедеврами, місце у смітнику. Ми з дружиною, для одного з ресурсів, робимо вибірку найцікавіших фотографій з подій, що відбувалися протягом року. Це щось схоже на відбір робіт для виставки, з критичним підходом і важким вибором.

Як ти вважаєш – чи правда, що найкращі пейзажні фото у того, у кого найбільше грошей?

– Знов про неоднозначність. Фотографія дороге задоволення. Так, дуже багато фотографів, які не заробляють на життя фотографією, а є успішними бізнесменами, можуть дозволити собі придбати дорогу, якісну техніку, подорожувати без обмежень, потратити чи не тиждень для отримання такого бажаного, одного кадру якоїсь привабливої місцини. Це стосується не тільки пейзажу, а і фотографії дикої природи, яка потребує неабияких капіталовкладень.  Але в той же час ми знаємо фотографів, які буквально у своєму саду робили дива, те, що зараз є класикою. Можна поїхати знімати водоспад Анхель і відзняти банальщину, а можна піти в ліс у півгодини від дому і зробити фотографію з великої літери.

019
30

Чи знаєш ти закарпатського фотографа, що на зароблені фотографією кошти, не весільного, побудував собі будинок?

– Ні, точно не знаю. Весільне фото при правильно побудованому бізнесі може принести непоганий дохід, все інше – навряд. Останнім часом спостерігається позитивне явище, коли, як правило молодші фотографи, об’єднуються у невеликі бізнесові структури з широким переліком різноманітних послуг, креативною рекламою і за рахунок цього, мають значно більше клієнтів, заробіток. Це і є правильний підхід до справи.

Гарне фото поганих людей. Чи має це місце у твоїй роботі?

– Так, це велика етична проблема, для мене у всякому випадку. Як правило – відмовляю. Бувають “підстави” – тебе запрошують фотографувати когось, насправді там зовсім інша людина. Звичайно відмовляти пізно, робиш роботу, але на душі бридко. Інколи навіть у таких випадках відмовляв. Подеколи заздриш фотографам, котрим однаково що і кого знімати. Прийшов, відзняв, гроші забрав і пішов без зайвих думок.

Стріт і європейські закони, як знімати, щоб не нарватися на проблеми?

– В Україні, наразі, ще діє негласна презумпція згоди. Якщо людина виходить у суспільний простір, тим самим ніби дає згоду на фотографування. Проти – підійшов, попередив про незгоду. У таких випадках я просто видаляю кадри, тим паче, що навряд чи там був якийсь шедевр вартий уваги. Однозначно треба поважати особисте життя людей. От вийшла людина одягнена по-домашньому, в якомусь не дуже акуратному одязі викинути сміття, а її клац і в соцмережі, чи якесь видання щось напише про безхатченка, використавши цю світлину. Тобто фото зажило своїм життям, невідомо хто і з якою метою його використає, людина стає учасником якихось надуманих історій, подій, з якими не має нічого спільного. З іншого боку, якби не стріт, ми просто не знали б яким був світ багато років тому, не бачили б шедеври корифеїв цього жанру. В деяких країнах є обмеження до розміру фотоапарата. Якщо більше дозволеного, то зйомка заборонена. Хоча це вже нонсенс у наші часи, бо мобільні телефони інколи знімають краще за стару велику техніку.

Яким оком дивишся у видошукач, коли фотографуєш?

– Як правило дивлюся правим, інколи треную ліве, але завжди відкриті обидва ока, щоб не проґавити чогось цікавого, що не в полі зору фотоапарата.

Чи є бажання знімати відео?

– Звичайно, хочеться спробувати себе і в цьому. Як правило першого січня кожного року, плануючи першочергові завдання на рік, що почався, першим пунктом стоїть – навчитися відеомонтажу, почати знімати відео. Зрідка навіть знімаю. Відео у поєднанні з фото може бути набагато інформативнішим. Великі новинні агенції часто поєднують фоторепортаж з відеовкладками, щоб краще передати настрій, звуковий фон події. У наш час вже існують суто мультимедійні проекти, де поєднання фото з відео і текстом виглядає просто вражаюче і дуже інформативно, неперевершено.

Іноді, спостерігаючи за нашими публічними персонами, просто жахаєшся, наскільки вони не готові працювати на камеру, не слідкують за власними рухами, виразом обличчя. Як вважаєш, чи повинні вони навчатися у фахівців цим справам?

– В ідеалі повинні, я просто не розумію, чому вони цього не роблять. У моєму житті були випадки, коли чиновники прислухалися до моїх порад і у майбутньому виглядали набагато краще на фото, відео. Елементарні правила повинні знати по суті всі, таке як поведінка при врученні різних грамот, квітів, щоб ці події і люди виглядали презентабельно, належним чином.

0030

Коли був востаннє у відпустці?

– Як не дивно, але цього року, коли копав на дачі. Насправді вдається відпочити раз на багато років. Був у 2013 році, перед початком війни. Ми поїхали у Грецію і уяви – я десь з тиждень нічого не фотографував, десять днів минулого року відпочивав в Одесі. Хоч Затоку побачив, зате буду знати, що більше туди я не хочу.

Яку політичну подію мріє сфотографувати фотограф Сергій Гудак через п’ять років?

– Однозначно парад перемоги українських військових на Червоній площі у Москві.

Об чию голову ти з задоволенням розбив би свого дорого фотоапарата?

– Та є там на сході один лисий негідник… А може й не один. До речі, я принципово не відписуюся від ватних журналістів. Мені цікаво читати їх. Так, я біолог, зате колись мріяв стати ще й антропологом, соціологом і тому мені цікаво чим люди живуть, що у них у голові, як вони міняються з часом. Ось візьмемо, наприклад, групу журналістів, ніби адекватні на перший погляд, навіть один громадянин Нідерландів був серед них. А трапилося все після того, як Бородай втік у Москву, вже збитий літак з нідерландськими туристами, дітьми. І ці люди, зустрічають Бородая у якомусь московському барі, фотографуються з ним, посміхаються один одному… Ну як, чому? Навіть дехто з російських журналістів прямим текстом питав у них – ви що, дебіли? Що ви робите? – А що, ми ж журналісти, хто б відмовився взяти інтерв’ю у Осами Бен Ладена? Такі речі поза межами мого розуміння… Це жахливо!

Кодекс честі фотографа.

– Є такий вираз у Корнелла Капи – небайдужа фотографія. Важливо саме з небайдужістю робити свою справу. Багато фотографів, готуючись, або під час зйомки вже мають уяву про те, що і як хочуть показати, як побудувати змістовний ланцюжок фоторепортажу, щоб спрямувати думки глядача у певному напрямку. В той же час не можна маніпулювати і брехати. Цей фактор має величезне соціальне і історичне значення. Фотожурналістика чи не єдиний жанр у фотографії, де діє кодекс честі і більшість фотографів дотримуються його правил.

Коти, чи собаки? Кого більше любиш?

– Та мені якось однаково, всіх тварин люблю. В дитинстві були випадки, що йдучи з школи затримувався надовго, спостерігаючи за якимись жучками, букашками. Ботан, одним словом, що тут казати? Якось так склалося, що тепер у нас кішка.

Ти завжди кажеш, що є інтровертом. З мого життєвого досвіду, люди, що називають себе інтровертами, насправді самі відкриті, помірковані у думках і щирі у розмові, правда не з усіма. От і ти такий.

– Ну добре, я довго вагався признатися сам собі, мабуть я таки більше соціофоб, ніж інтроверт.(сміється)

3710
3843 2

Людська пам’ять коротка. Якщо копнути глибше у минуле, то виявляється, що вже у дев’ятнадцятому сторіччі, на самому початку ери фотографії фотографи робили просто геніальні знімки. Чому ми про це сором’язливо мовчимо?

– Так, теж неодноразово думав про це, переглядаючи старі, неймовірної краси фотографії. Вони нічим не гірші, а може десь навіть кращі за сучасні. Ті фотографи знали вже тоді все про фото. У них можна і необхідно вчитися і розуміння того, що не я і тепер придумав щось, у цій справі, може дати гарний поштовх до саморозвитку, творчого пошуку. Чи реально придумати щось нове? Навряд, хіба з’являться якісь нові технічні можливості. Наразі, тільки пропустивши через себе, через свій світогляд, емоційний стан кожне фото, можемо показати, здавалося б сотні разів сфотографований сюжет, інакше, незвично. Якщо навіть форма залишиться старою, зміст набуде іншого значення, або навпаки.

Які твої музикальні вподобання?

– Люблю джаз, класичну музику, Deep Purple, Pink Floyd. Певний час у машині грав тільки джаз, багато читав про цей жанр, передивився купу стрічок як документальних, так і художніх. Ненавиджу блатняк. Дуже подобається Nina Simone під гарне вино надвечір.

Бракує живого джазу в Ужгороді. Я взагалі вважаю, що Ужгород – місто джазу. Причому не бігбенди, а невеличкі гурти, що грають джаз теплими, затишними вечорами десь в районі Галагова, або під час Сакура Фесту в районі скверу Масарика. На жаль, нема цього.

А є у тебе якесь хобі?

– Як і більшості фотографів мені теж підфартило, бо робота одноразово і є моїм хобі. Ще з дитинства була мрія навчитися грати на трубі. Мрія не згасла навіть тепер, може, якщо б знайшов терплячого вчителя, який наважився би вчити мене у мої роки, то мрія збулася б. Ще, якби міг малювати, робив би це з великим задоволенням.

Чи буває втома від фотографії?

– Буває. Хоча це більше схоже на перенасичення від постійного фотографування, рутини. Але навіть у ті дні, коли не береш в руки фотоапарат, мозок не відпочиває – по звичці сприймаєш світ кадрами. Ця втома швидко проходить і через певний час хапаєш камеру і берешся за роботу з новою енергією. Дуже добре, що фотографія різноманітна і засобів самовираження у ній безліч. Ти завжди можеш спробувати щось нове, чого ще не робив. Купа цікавої, змістовної інформації. Це не те, що давно збирав знання по крупинках з друкованих видань.

І останнє питання – уявімо, що ти знаходиш машину бажань, яка здатна виконати одне-єдине твоє бажання. Чого б ти попросив?

– Я би побажав більше любові у цьому світі, простої любові до людей, до свого міста, до Землі.

 

Карл Смутко, Varosh

Карл Смутко та Сергій Гудак

72 #
# сергій гудак # фотограф