Люди

Сергій Ваганов: Коли у місто приїжджають зірки військової журналістики – це означає, що місту хана

23 Грудня 2021 1 112

Сергій Ваганов фотограф з Донецька. Володар численних премій із фотожурналістики. У професійному колі його знають, як фахівця “планетарного” масштабу. Сергій працював у ще мирному Донецьку і фіксував кров російсько-української війни. Під час війни Сергій Ваганов втратив абсолютно все, що мав. Зараз йому 63 роки, він живе в Маріуполі, в однокімнатній квартирі мами, без роботи, на одну пенсію. Сергій хворіє, але залишається “суворим дідом” з поглядом фаталіста.

122816037 10224287379279234 1428334419845961225 N

Ми зустрілись із Сергієм в ужгородській кав’ярні. Він щороку приїжджає в Ужгород на лікування. Уявіть: перед вами – кремезний чоловік, схожий на американську зірку. Сергій розмовляє спокійно і тихо, зважує кожне слово. Він не боїться дивитися в очі і говорити про свої страхи, слабкості і біль, і в цьому, певно, і є його найбільша сила. Він не боїться боятися. Сергій розказує про страхіття, які бачив і у яке перетворилося його життя. Каже, що вже два роки, як його відпустило в голові. Що тільки два роки, як…

Далі – пряма мова.

ПРО САМОВІДЧУТТЯ

Зараз я себе відчуваю старим, безробітним пенсіонером. У мене нема і не буде, скоріш за все, роботи. Я хворий, у мене інвалідність. І я не готовий до чогось нового. Мені не сумно, не страшно, я змирився з цим. Старий – не означає, що я вже нічим не цікавлюся. Це просто новий етап життя.

Я приїжджаю в Ужгород останні роки пізньою осінню. Весною, літом і теплою осінню я катаюсь у Маріуполі на велосипеді і граю в теніс. У Маріуполі якимось дивом – безкоштовні тенісні корти, от я і займаюся. Довга сива борода, гетри з черепами і я у такому вигляді, суворого діда, ганяю собі. Спорт для мене – це стимул вийти з дому.

ПРО ПРОФЕСІЮ

15 років працював травматологом. Я дуже любив медицину, травматологію свою. Це рідкість, щоб людина відчувала таке щастя, коли недільним ранком виходиш з роботи і розумієш, що ти врятував дитину. Саме ти, в певний момент, щось придумав, знайшов рішення і завдяки тобі дитина продовжить жити. Медицина – це не наука. Це мистецтво. І от 9 ранку, місто спить – вихідний, ти йдеш по пустому місту і просто щасливий. Мені це дуже подобалось. Але, крім рідких таких моментів щастя, це дуже важка робота, яка вбиває лікарів психологічно і фізично. Мені довелось піти і я не шкодую. Все дуже просто: жити за заробітну плату було неможливо, а жити за рахунок хворих мені не хотілося. Фотоапарат завжди “підкормлював”.

У 1998 році мене запросили працювати фотографом у престижне місцеве видання «Салон Дона і Баса». Мені був 41 рік. Тяжко було, страшно, прийшов до батька і кажу: «Пап, тут така справа». А він мені відповів: «Серьога, я у твоєму віці пішов з армії і прожив ще купу життя після цього!». Мене це так надихнуло. Я у лікарні взяв місяць відпустки і встановив собі такий випробувальний термін в газеті, щоб розуміти, чи буду я відповідати вимогам. Робота мене влаштувала, а я – її.

Так із Авдіївки я переїхав до Донецька, де прожив до 2014 року. За роки кар’єри співпрацював із різними міжнародними ЗМІ. Донбас став цікавим не у 2014-му, а значно раніше. Втім, як і у 2014-му, цікавий сумними подіями.

Дуже допомагали мені навики комунікації. В лікарні ти у людини маєш отримати те, що вона тобі не хоче розказати: зібрати анамнез, історію. Комунікації з різними людьми: з безхатьками, з чиновниками, з бандитами. У журналістиці мені тому і легше було: я знав, як люди виглядають зсередини і як – зовні, і як вони поводять себе в моїй перев’язочній.

Потім були три роки поїздок на передову “сектора М”.

У 2017 році закрились новини на Чорноморській ТРК, я їм туди війну знімав. У 2014 році освоїв професію тележурналіста. Добре вдавалося навіть не соромно дивитися зараз. YouTube пам’ятає все.

А в Маріуполі 500 тисяч населення і ЗМІ практично немає. Прес-фотографія померла. І я залишився без роботи.

ПРО ДОНЕЦЬК

Перший удар стався весною 2014 року: в Донецьк почали привозити окупантів під виглядом туристів. Вони підбивали бабусь на тоді ще нечисленних мітингах скоріше покликати Путіна і оголосити війну «київській хунті». Потім прийшли нові військові КамАЗи з озброєними кадирівцями і п’яними козачками. Щодня я фотографував сепарів і терористів, які оголосили себе захисниками Донбасу.

У 2014 році у Донецьку, весна, початок літа, я жив у такому стресі постійно. Жив на антидепресантах. І якось мені прийшло повідомлення, що мою сторінку намагаються зламати. Я був в паніці і зніс свій фейсбук. Це був не зовсім я в цей момент. Інша людина. Я по декілька днів не міг вийти з дому. Боявся. Не тільки за те, що зі мною може щось статися, а статися могло будь-що: не було дня, щоб мене за морду не хватали, чи за фотоапарат. Я боявся просто побачити те, що там відбувалося. Не знаю, як з точки зору медицини цей стан називається. Але я дуже довго з нього виходив.

Те, що відбулося в Донецьку в 2014-му – ми були не готові, ми не готові були, що нас будуть вбивати, ми не розуміли, що нам самим треба вбивати.

Проте, найстрашнішим днем свого життя вважаю 5 липня 2014-го. Тоді колона бойовиків на чолі з Гіркіним втекла зі Слов’янська і в’їхала до Донецька. Бої за аеропорт були у розпалі. Туди я потрапити не міг. Знімав блокпости бойовиків. Знімав відкрито, не приховував, хто я.

10 липня мене затримали бойовки. Це сталося біля облдержадміністрації. Сказали, що стежать за моєю роботою, але працювати на ворогів, тобто, на Україну, не дадуть. І запропонували долучитися до телеканалу «Звезда». Я зібрав сумку і зранку, першим же автобусом виїхав з міста. Переїхав до Маріуполя у батьківську квартиру. Живу там і зараз.

Коли я вже у Маріуполь втік, пам’ятаю момент: мій вже зараз покійний друг Льоня Краснопольський, легендарний волонтер з Донецька, у фейсбуці, влітку збирає зимовий одяг для хлопців на війну. Був період, коли ми були впевнені, що День Незалежності в 2014 році ми будемо святкувати в незалежному Донецьку.

В Донецьку залишилося все: двокімнатна квартира, там стелі майже 3 метри, кухня 16 метрів кв. Нетипова квартира така. Дубове ліжко, коли купував, жінка казала, що дорого. А я віджартувався, що на ліжку за тисячу доларів і вмерти не соромно. Комод дубовий, пральна, сушильна машини. Друзі трохи допомогли, вивезли мені з Донецька меблі, посуд і велосипед. Я ні з ким не підтримую відносин там. І не знаю, що з квартирою зараз. А яка  різниця? За квартиру я окупантам платити не буду. А, коли звільнять Донецьк, продам квартиру, куплю собі помешкання в Ужгороді. Проблема тільки, у вас, напевно, кортів безкоштовних немає (сміється. – Авт.).

У Маріуполі я повністю віддався роботі Виїжджав на передову, робив фоторепортажі про бойові будні українських танкістів, артилеристів і піхотинців.

ПРО ВІЙНУ

Війна продовжується і ще довго буде. Ми вже з тим змирилися. Зараз на кордоні збираються війська. ВВС, CNN нам розказують. Але не сказати, що Маріуполь спустошився. Я, коли граю на корті у теніс, у сонячний день чую розкати грому. Це артилерія. На війну, навіть мені, астматику, на велосипеді можна доїхати за 30 хвилин. У нас за 20 кілометрів бабахає і ми живемо з цим уже восьмий рік. У 2014 все було гостріше і незрозуміліше. У Донецьку 2014 весною, на початку літа, я очікував реакції влади, силовиків. Донецькі силовики виявилися «слабовиками», зрадниками, міліція, воєнні частини, просто здали і все. Під пару “декоративних” пострілів.

Я на війні колись папу згадував: “Папа, ти б мене бачив!”. А він по тим же степам повзав, звільняв Україну у 1943 році.

Для мене символ української армії – це ваш земляк з Берегова Вадим Сухаревський. Командир 503 батальйону морської піхоти. Людина, котра 13 квітня 2014 року зробила перший постріл від української армії. Всупереч наказу підполковника, який був поряд і кричав йому: не стріляти. Але в засаду потрапили донецькі СБУ-шники під Слов’янським. І Вадим відкрив вогонь, відбив атаку і от зараз лозунг батальйону такий: “Бачиш – стріляй!”. Все дуже просто. Пісня є, присвячена їхньому батальйону, таких мотивованих, злих, грамотних, військових. Чудові люди – з Берегова.

Я зустрічав 128 вашу бригаду також.

У Сергія є альбом у фб називається «десатурація». Це – майже триста фотографій з війни. В оригіналі вони були кольорові, але для цього альбому Сергій зробив їх чорно-білими. У фотографії “десатурація” означає “знебарвлення”, а в медицині термін “сатурація” насичення крові киснем.

Думаю, люди звикли. Все стало не так важливо. Я працював з європейським прес-агентством і сказати, щоб вони активно дуже брали фотографії – не можу. Питають: “А де новини?!”. А новин нема.

І я недавно жахнувся, коли прийшла думка, яка підтвердилася 1 грудня, що в тих окопах, у яких я був у 14-15 році, зараз сидять хлопці, які тоді ходили в школу. Згадав хлопця з Краматорська, якому у 2014 році було 15 років і його вбив снайпер.

Герої вибувають із списку живих навіть у моєму архіві. Це відбувається постійно і це – найстрашніше. Я радий тим, хто живий. Радий зустрічати їх.

А війна може завершитися в будь-який момент. Росія “рипнеться” на нас, а у нас, виявляється, вже стоїть залізний купол. Всі їх літаки, ракети – падають. Наші роблять контратаку. Світ включає санкції, Росія розпадається, забирає своїх терористів. Ми звільняємо Донецьк, валим діда Леніна на площі і все.

ПРО ФОТОГРАФІЮ

Для мене фотографія – це спосіб життя, це допитливість, звичка і спосіб показати людям, як живуть інші люди.

Почалося все з подарованого батьком фотоапарата «Смєна».

19 серпня 2001 року від вибуху вугільно-метанової суміші на донецькій шахті ім. О. Засядька загинули 55 осіб — 45 на місці, 10 померли у лікарні. Український фоторепортер Сергій Ваганов зробив знімок, який миттєво розійшовся світом. Його світлина потрапила в рейтинг «Найкращих журналістських фотографій I десятиліття XXI століття» новинного агентства MSNBC.

Man6 (1)

Я зробив цей знімок в обласному опіковому центрі. Але цю світлину “зробив” не тільки обгорілий шахтар, а й реакція медиків. Повністю чорного гірника лікарі впізнали, виявилося, що його тільки два місяці тому виписали з опікового, вони навіть прізвище його вигукнули: “Маншилін?!”.

Я пишаюся цим визнанням. 69 фото фото і мій шахтар. Поряд там суцільні зірки світової фотографії. І декілька з них я побачив весною 2014 в Донецьку. Коли у місто приїжджають зірки військової журналістики – це означає, що місту хана. Я так тоді одному з них і сказав.

Мої роботи були популярними у 2014-2018 роках. Ці фото передають період, картину того, що відбувається на сході України. Я мав можливість фотографувати все – від початку до війни. Потім була хронологія вже самої війни: не прикрашена і безжальна. У травні 2014 року фотознімки з Донецького моргу, де штабелями лежали трупи російських найманців, знищених під час штурму аеропорту, обійшли багато світових ЗМІ.

У жовтні 2017 року я у прифронтовому селі Водяне обідав з солдатами батальйонів 59 бригади ЗСУ. А я ж – візуал. Я йду, краєм ока побачив штангу із 120-міліметрових мін – найбільшого діаметру, які в сукупності важать 35 кг. А до цього багато бачив спортивної амуніції хлопців: штанги із шлакоблоків, бруси із акації, такі речі. От я попросив солдата показати, як він займається з цією штангою.

Світлина потрапила до рейтингу найкращих знімків року за версією британської газети “The Guardian”.

5d3a0667 (1)

Давно вже не граю ні з ким, нікуди на конкурси не відправляю фото. Я і цю не відправляв. Редактор сам знайшов її.

У серпні 2020 мої друзі Таня і Женя, з якими я їздив на позиції українських військових, а зараз вони працюють у Донецькій обласній раді, зробили фотоальбом «Літопис російско-української війни» Сергія Ваганова. Альбом вийшов накладом 500 екземплярів.

Починається альбом зі світлин мирного Донецька. У тому місті ще цілий аеропорт, залізничний вокзал, їздить Інтерсіті. Друга частина — так звана «Русская весна», чужі люди на вулицях Донецька. Третя частина — про війну, про людей і тварин на ній.

ПРО АСТМУ

Бронхіальною астмою я захворів у віці п’яти років. Ми жили на Уралі і це сталося після перенесеної пневмонії. Потім були численні лікарні і санаторії.

У санаторії “Лісовий куточок” я провів шість місяців і був певен, що сім’я мене покинула. 1965 року батькам порадили змінити клімат. А оскільки тато був військовослужбовцем, то його переведення коштувало йому кар’єри. Так ми опинилися у Жданові, нині Маріуполь. Дива не сталося і знову пішли лікарні та санаторії. У першому класі я через все місто їздив на акупунктуру, потім займався дихальними практиками і пив траву, привезену з Лебединського. У сьомому класі я подолав опір мами та став займатися плаванням. І диво пубертатного періоду – настала стійка ремісія. Закінчилась вона у 21 рік. Повернулися напади задухи. З того часу я вже самостійно борюся і живу із цим. З одного боку мені пощастило, що я став лікарем – завжди поряд була можливість зняти напад, з іншого – терапевти говорили: “Ти сам все знаєш про свою хворобу, от і лікуйся!”. Тричі побував в обласній реанімації з астматичним статусом.

Астматичний статус – це синдром гострої дихальної недостатності, що розвивається як найбільш загрозливе ускладнення бронхіальної астми внаслідок обструкції дихальних шляхів при повній резистентності хворих до терапії бронхолітичними засобами.

Я вже працював травматологом в Авдіївці, коли почав щодня колоти у вену “Еуфілін”. Це судинно-бронхорозширювальний препарат, який знімає напад задухи “на кінчику голки”. З собою завжди був шприц та “Еуфілін”. Коловся скрізь – у міліцейській дільниці, на вулиці, в поїзді, в обладміністрації, на роботі. Це був варварський, але єдино доступний мені для режиму: “біжи і працюй” метод. Так я вбив свої вени та посадив серце. Тепер у мене гіпертонія з аритмією. Якоїсь миті я переборов свої страхи і в базовій терапії став приймати аерозольні гормони. Так я втратив обидва кришталики, всі зуби і отримав шкіру на руках у вигляді “цигаркового паперу”. Тепер мені варто відійти в кущі і я виходжу звідти весь закривавлений, як вбивця драконів. Шкіра рветься від будь-якого дотику, крім ніжного погладжування. Так, я дуже вразливий. Зате – я досі живий.

Тепер я думаю, що до 1997 року я міцно “бухав” не від розбещеності, а від підсвідомих спроб вирватися з лап астми. Алкоголь розширює гладку мускулатуру, дає силу, відвагу і прибирає гальмо постійного страху очікування нападу. Дійшовши до межі саморуйнування, я пішов до нарколога і зав’язав. Лікар Ганна оголосила мене еуфіліновим наркоманом і підсадила мене на антидепресанти у 2011 році. Колотися я перестав на четвертий день. І це було дуже до речі, тому що вен уже не було і востаннє зі шприцом я сидів на кухні о четвертій годині ночі весь закривавлений, у сльозах та думками: “Чому я не помер маленьким”. Я не міг потрапити навіть у вену на стопі. Так, сім’я теж втомлюється і більше не реагує на ваші нічні хрипи.

ПРО ЛІКУВАННЯ

У 1985 році я дізнався, що є метод лікування у соляних шахтах і моя перша шахта була у Березняках Пермської області. Потім Союз навернувся і я став “громадянином іншої держави”. Про шахту в Закарпатському Солотвино я дізнався від латиша у цьому самому Уралі. Не можу пояснити, чому жоден із моїх колег-лікарів не розповідав мені про це. У Солотвино я їздив кілька років, поки шахту не затопили. Мій друг Сергій Бік якось назвав мене “астматичним туристом”. Так і є – недуга змушує ворушитися у пошуках вдиху. З 1995 року я щороку приїжджаю до Ужгорода. Тут державний науково-практичний центр медицини “Реабілітація”. Тут я знайшов не лише гідну медицину, а й друзів-медиків.

Тут є аналог соляної шахти – камера зі штучним кліматом. Метод називається “галотерапія”. Це метод лікування із перебуванням у штучно створеному мікрокліматі соляних печер. За допомогою спеціальних пристроїв сіль розпорошують у лікувальній камері. Тут займаються наукою, є стаціонар на 100 ліжок, індивідуальний підбір лікарської терапії, прийом вузьких спеціалістів, пристойне триразове харчування та старовинний чудовий Ужгород у кроковій доступності – треба лише спуститися з гори Кальварія. Тут повітря, якого не видно.

Тут є чудова лікарка Тетяна Олександрович, якій я в будь-який час можу зателефонувати та запитати будь-якої поради.

Карл Маркс дав блискуче визначення хвороби: “Хвороба – це стиснуте у своїй свободі життя”. Я нічого нікому не можу пообіцяти. Я ж не володію собою. Астма дала домінуюче почуття в моєму житті – страх. Не можу сміятися – форсований видих може спровокувати бронхоспазм. Не можу танцювати – задуха може зіпсувати радість партнерки від танцю. Будь-яка бійка для мене закінчується на тридцятій секунді. Боюся плавати в морі, хоча у мене і був другий розряд з плавання. Колись я тонув в Авдіївському кар’єрі за двадцять метрів від берега. Кричати не міг, а видиху ж уже не було. У відповідь на мої призовно-хаотичні помахи рукою дружина вітально помахала мені ручкою. М’язи перестали працювати. Врятували мене навички плавання – ліг на спину і ледве помітними рухами кистей погнав себе до берега. Небо стало чорним, сонце перетворилося на 40-ватну лампочку, у голові гули вітальні дзвони. Мені того разу пощастило і я вперся уже синьою спиною в берег. Я просто почувався здоровим і увійшов у воду без інгалятора. Тепер у мене плавки з кишенькою на липучці, але плавати я все одно не можу. Вода – це свобода та щастя, але я боюся.

Коли приїждаю в Ужгород в мене функція легень – 40%, а їду з 60% – практично здоровий і веселий.

ПРО ПОРЯТУНОК РЕАБІЛІТАЦІЇ

У 2012 році в Ужгороді ліквідували “Тепломережу” та “Реабілітація”, що підпорядковується мінохоронздоров’я, була під загрозою піти в зиму без опалення. А оскільки вона підпорядковується на пряму міністерству охорони здоров’я, ні місто, ні область пальцем не поворухнули і в принципі, можливо, і не могли, бо це не їх баланс. А міністерська “машина” надто неповоротка. Стаціонар на 100 ліжко-місць, поліклініка, колектив, пацієнти – все це “накривалось”. І мені зателефонував лікар мій. Розказав все. А я згадав історію, як прес-секретарка донецького олігарха побачила мене з інгалятором і запропонувала допомогу. Я тоді відмовився, бо вже їздив лікуватися в Ужгород. Сказав, що, в мене є місце, де мені допомагають. А коли почув, що моя лікарня пропадає, я зателефонував їй і кажу: “А пам’ятаєте, ви хотіли допомогти мені? А тепер є нагода допомогти тисячам людей і колективу. Ціна – 30 тисяч доларів. На котельню”. Один з найщасливіших днів мого життя – мені телефонує директор центру Іван Степанович Лемко і каже: “Ми запустили котельню!!!”. От так я приїжджаю в Ужгород і роблю тут добро! (сміється. – Авт.).

ПРО УЖГОРОД

26 років поспіль приїжджаю в Ужгород і кожен раз бачу його, як вперше. Ужгород дуже фотогенічний.Тут все відмінне. Тут воду з крана можна пити, повітря чисте, дуже тихо. Все інше – архітектура, природа. Тут все нове і все цікаве мені. У вас ріка жива є – можна сидіти на лавці, курити трубку, а там – качечки, лебеді. Все прекрасно.

Я фотографую – показую людям, як живуть інші люди. Гуляючи, я бачу багатьох донеччан. Нормальне місце вибрали для побігу. Мені от не було куди тікати, я втік в Маріуполь, де у мене була однокімнатна квартира від мами.

Цього разу я зустрів своїх подвійних земляків. Ми зустрілись на набережній і вони сказали, що приїхали в Ужгород, бо побачили мої фото міста у фейсбуці.

Але недавно прочитав Жадана «Дике поле». І усвідомив, що сумую за степом – за пилюкою, за шорохом пересохлої кукурудзи, за гноєм. Дивно, за що можна любити степ, здавалося б.

Ужгород у мене асоціюється з моїми друзями: моя лікарка Тетяна Андріївна Александрович, моя подруга Таня Тар (Горват), вони з сім’єю виїхали у Швейцарію, з фотографами місцевими: Сергій Гудак, Янош Немеш, Наталя Боднар, Володимир Балега, з дизайнером Наталі Шталь, недавно познайомився з Михайлом Михайличенком. Слава Богу, є Цукерберг, він нас всіх об’єднує. Я сиджу і у фейсбуці дивлюся, що вони публікують, на їх Ужгород, на наш Ужгород! Ужгород – це також письменники. От я першу книгу Банді Шолтеса читав ще у рукописі, Любку читав, недавно познайомився з ним особисто.

В Ужгороді захоплююся історією. Показував сину, він нещодавно приїжджав з Китаю, сім років вже там живе, плитку, якій сто років. Вона мене просто вражає. Ось я по ній іду і відчуваю все те, що відчував, коли ходив по руїнах давньоримського міста в Алжирі. І ось, ти йдеш: там люди тисячу років тому ходили, а тут не слабші відчуття, сто років! Це коли у кожного мера є плиточний завод і вони в чотири шари перекладають кожен місто. Археологи майбутнього просто здуріють, коли будуть розкопувати наші міста. Навіщо їм чотири шари дороги? А тому що в мера є заводик. А тут, в Ужгороді, ще збережені такі історичні місця.

Я б хотів переїхати в Ужгород, але мені не вистачить квартири в Маріуполі, щоб переїхати. Коли звільнять Донецьк, продам ту квартиру і маріупольську, і переїду.

ПРО ВИСТАВКУ

А як я можу планувати? Це мені потрібно надрукувати фотографії, надрукувати якісно, бо ця виставка буде останньою, домовитися з галереєю. Це все кошти і організаційна робота. Не під силу це мені.

102899806 1636004939883171 4922309523690071180 N

ПРО ОПТИМІЗМ

А який оптимізм? Оптимізму ніякого в мені і не було. Фаталізм – все буде, як буде, тільки ще трошки гірше (сміється. – Авт.)

 

Олеся Смирнова, Varosh

Фото: Сергія Ваганова та з його особистого архіву

0 #
# Донецьк # маріуполь # сепаратизм # фотограф Сергій Ваганов