Життя

«Я – фанатка села»: закарпатка Ганна Барна про ініціативи в глибинці на Іршавщині

18 Серпня 2023 2 237

— У мої студентські роки зізнатися, що ти зі села, було соромно. Зараз жити в селі, розвивати його та насолоджуватися життям – за щастя, – стверджує закарпатка Ганна Барна.

Жінка живе в невеликому селі Бронька на Іршавщині, що належить до Довжанської сільської громади. Ганна – вчителька в місцевому ліцеї та матір трьох дітей, тож, зізнається, не може бути байдужою до дозвілля молоді. А можливостей для нього в глибинці – катма.

001

Рішенням стала ідея подати на конкурс «Бюджет громадських ініціатив» проєкт облаштування зони відпочинку у селі Бронька, де малеча з батьками могли б весело проводити час. Ганна Барна презентувала ідею на зустрічі з представниками громадськості старостинських округів – і після голосування проєкт обрали одним із п’яти переможців конкурсу.

Щасливе дитинство – у селі

— Наш проєкт називається «Щасливе дитинство». У центрі села є гарний зелений парк – парк Пам’яті загиблим воїнам. Хочеться, аби простір був облаштований як належить, а родини могли там проводити більше часу. Дітей тут чимало, в нас у селі, до слова, діють і садочок, і школа», – каже Ганна.

На створення такого вуличного простору в результаті конкурсу з бюджету громади виділили 50 тис. грн.

— Кожна проєктна заявка має великий потенціал позитивно змінити життя мешканців населених пунктів громади, зробити їх кращими та комфортнішими для всіх жителів. Наступним кроком буде реалізація проєктних заявок і представлення результатів громадськості, – повідомляють у Довжанській сільській раді.

009

Відомо, що на результати реалізації проєкту очікують уже до кінця вересня.

Ганна розповідає, що інформація про перемогу в конкурсі об’єднала односельців і мотивувала до подальшої активної участі в розвитку села, тому жінка ініціювала збір і запропонувала їм долучитися, аби не обмежуватися лише виділеними коштами, а зробити ще більше.

— Нам куплять 4 лавочки, 5 смітників, гойдалки-гнізда, залізні труби для встановлення цих гойдалок – і вже матимемо непоганий парк відпочинку, але всі ми хочемо більше, і матимемо більше, якщо будемо не тільки поширювати, а ще й трішечки скидуватись, – зокрема, з такими словами Ганна звернулася до знайомих на фб-сторінці, проілюструвавши допис світлинами бажаних елементів облаштування простору. Там дитячі гірки, канатний спуск, сонячні гірлянди, мобільна баскетбольна стійка та інше.

Урешті до збору долучилися не тільки односельці, а й вихідці зі села, які зараз проживають за кордоном та для яких доля їхньої малої батьківщини не байдужа. Тож, окрім уже наявних 50 тис. грн, з’явилися ще понад 30 тис. грн для реалізації задуманого.

— Шукали, де дістати матеріали, наші місцеві бізнесмени зголосилися надати цемент, резинове покриття, яким плануємо застелити майданчик… Також місцеві чоловіки зголосилися встановити гойдалки самостійно, а не силами органу місцевого самоврядування. Тішить, що люди повірили в цю ініціативу, об’єдналися навколо неї. Бо раніше в мене було таке відчуття, що за останні 10-15 років усе тільки погіршувалося, зокрема вигляд будівель у селі, бачення перспектив, точніше їхня відсутність, – ділиться Ганна Барна.

Жити на рідній землі – це зв’язок із родом

Поки роботи над облаштуванням майданчика тривають, Ганна зізнається, що вже має ідеї й на наступний конкурс громадських ініціатив, аби залучити ще більше фінансування для розвитку рідного села. Тим паче зв’язок із ним відчуває з дитинства – як спадок від свого дідуся, який брав активну участь у розбудові Броньки.

010

— Колись головою нашого села був мій дід Юрій Поринець – на сільраді є йому меморіальна дошка, зараз навіть вулицю назвали на його честь. Він працював тоді, коли село ще тільки будувалося – ставили бруківку, зводили будинок культури, сільську раду, будівлі магазинів… Тобто коли нічого не було, лише рівна земля. Про нього колись навіть  писали в ужгородських газетах. Бабуся розповідала, що коли будувалося село, він сам у робочому одязі приходив у сільську раду, кликав усіх працівників, ходив по хатах – щоб залучати мешканців до будівництва. І сам робив з односельцями на рівних. Потім разом усі вечеряли після праці, все робили разом. Він помер у віці 48 років…, – пригадує Ганна Барна.

Зізнається, що справді в рідному селі зв’язок із предками відчувається ще міцніше. Зокрема, серед мрій жінки – поліпшення тут умов для розвитку спорту. Каже, уболіває щемливо – бо дідусь був і спортсменом:

— Він любив спорт, займався боротьбою, як і наш відомий закарпатець Іван Фірцак (Кротон-Фірцак, Іван Сила, – ред.), який теж родом з Іршавщини. Що цікаво, мій дідусь у Фірцака навіть асистентом був декілька місяців, але потім був змушений повернутися до роботи й забути про своє спортивне майбутнє.

Як варіант, зазначає Ганна, було б добре згодом написати проєкт щодо створення в селі простору для підлітків, наприклад майданчика з вуличними тренажерами, турніками, волейбольною сіткою тощо. «Я просто сплю – і бачу це (усміхається)», – каже.

012

Ганна Барна віднедавна також є членкинею молодіжної ради при Довжанській ОТГ. Жінка мріє і про можливості дозвілля для молоді в культурному напрямку. Каже, прикладом для цього є село Довге, де вже давно діє багато ініціатив, а в рідному селі над цим ще треба попрацювати:

— Мінусом залишається відсутність у Броньці гуртків для дітей. Ми недавно обговорювали, що хоча б гурток хореографії потрібен, але, на жаль, дівчата, які його б вели, поїхали за кордон.

Загалом у громаді є кілька перспективних проєктів у сфері культури, серед них, зокрема, започаткована літературна премія імені Дмитра Кременя, який також народився на Іршавщині.

— Як бачимо, багато видатних закарпатців родом із нашого району. Пам’ять про них також мотивує сучасників бути свідомими та небайдужими, працювати над собою та розвитком краю, – міркує Ганна.

Українське село – вже інакше сьогодні

— Багато різних анкетувань ми проводили серед молоді в краї й вирішили, що наша основна проблема полягає в тому, що молоді люди справді хочуть виїхати за кордон – і часто на це впливає навіть не той факт, із маленького села вони чи з міста. Я завжди наголошую, що в руках людей є великі можливості, а створити чудовий простір  можна будь-де, головне – бажання. На противагу – тішить той факт, що зараз багато молодих людей, наприклад, мають дистанційну роботу і можуть працювати віддалено, навіть залишаючись далеко від обласних центрів. Ось, зокрема, моя родичка вже два роки працює в американській компанії, добре заробляє попри те, що сидить тут, як кажуть, у забутому селі, має можливість їздити з дітьми на море чи ще кудись. І це лише один приклад, а таких чимало.

007

— Тобто українське село – вже не те, яким було, наприклад, 10-20 років тому. Бо змінюються насамперед люди. Перевага села – тут можна жити у комфортному для тебе темпі, як тепер модно казати, «на чілі». Надто це цінно в період локдаунів, блекаутів, тривог… Я щоранку прокидаюся і з вікна бачу гори, ліс. Іду поміж цими краєвидами й розумію: тут природа гарна, свіже повітря, твої рідні тут – що ж іще потрібно для щастя?! Узагалі я – фанатка села!

Ганна ділиться, що нині здобуває ще одну професію – психолога, адже переконана, що розвиток потрібен і людям. Згадує, після новини про ініціативи у Броньці серед позитивних коментарів були й про те, що це не на часі через війну:

— Ми теж думали, що не на часі, – перший місяць після повномасштабного вторгнення, перший рік, але життя не стоїть на місці. Як і дитинство дітей. У нас у країні війна, хтось іде на фронт, хтось продовжує працювати для розвитку України тут. Усі ми зараз проявляємо себе. Кожен українець має усвідомити, наскільки важливим є цей період, і взяти на себе відповідальність проживати його достойно.

Зокрема, жінка є ініціаторкою волонтерських зборів для потреб українського війська, разом із земляками часто допомагають односельцю, який зараз служить у лавах Збройних Сил України.

008

— Люди питають, що потрібно, відгукуються. До прикладу, минулого разу збирали кошти, щоб відремонтувати автомобіль для захисників. Перед тим близько 100 тис. грн зібрали на закупівлю техніки. Усі намагаються долучитися до наближення Перемоги.

— Ми продовжуємо жити тут, на Закарпатті, у відносно безпечному регіоні. Тому не можемо сидіти в режимі очікування, а повинні працювати. Мій головний меседж – любити Україну, землю, на якій народилися, рідні міста і села. Бо саме за них сьогодні проливається кров наших захисників і захисниць. Дорогою ціною отримуємо  право на те, щоб називатись українцями. З думкою про це і варто проживати кожен свій день, – підсумовує Ганна Барна.

Юлія Войціховська, Varosh

Фото надані співрозмовницею

Читайте більше про людей, які змінюють Закарпаття в наших соцмережах — FacebookInstagram та Тelegram.

0 #
# Бронька # закарпатська глибинка # ініціативи у селах # Іршавщина