Свого часу, будучи студентом (це кінець 80-х початок 90-х), я був доволі активним любителем полазити по гірських хребтах, посмакувати відчуття свіжого вітру на здоланих вершинах. Впевнений, що і зараз в усіх, хто хоч раз упіймав ці миті, вони назавжди пов’яжуться з відчуттям безмежної та неосяжної свободи. Тоді, ще за cовітів, ці відчуття можна було прожити тільки там – на захмарних вершинах, побачити, як кружляє орел у височині – ось він ще в СРСР, а зараз вже залетів в Румунію, і немає для нього ніяких кордонів, а є лише воля, котра у нього з народження і котру у нього не забрати нікому.
Я не бував тут понад 30 років…
Минулого тижня, зі знімальною групою Закарпатської Творчої Майстерні, ми поїхали на Рахівщину. Фільм знімався про екологічні проблеми високогір’я та їхній вплив на екологічний баланс природи Закарпаття та прилеглих європейських країн. На жаль проблем дуже багато. Високогірні масиви нещадно експлуатуються, позашляховики рвуть колесами гори, безвідповідальні туристи миють кеди в унікальних озерах, загребущі ділки видирають цілими пасмами ісландський мох.
Крок за кроком полонини забудовуються готелями та рестораціями, більшість з котрих еталон брутального несмаку і нерозуміння гармонії. Карго культ на Альпи, але без усвідомлення різниці…
Їздили ми з Фельбабою-Клушиною Любов’ю Михайлівною, докторкою біологічних наук, професоркою, завідувачкою кафедри ботаніки Ужгородськог0 національного університету, членкинею міжнародної асоціації дослідників рослинності ( IAVS). Надзвичайно цікаво було спілкуватись з послідовницею мого улюбленого професора з кафедри ботаніки, Василя Івановича Комендаря. Саме він колись завів мене першокурсника на кафедру і представив: “Це наш новий лаборант, Аркадій, бігає по горах, акі гірський козел…”
З того часу більше двох років я ходив по цих горах вже не як турист, а як співробітник кафедри, й люто задирав носа…
Гори, як і 30 років тому, величні та спокійні. Я бачив Уральські скелясті гори, що нагадують пащеку дракона з вибитими зубами, бачив Альпи з їх готичною красою гострих шпилів і вічно білих вершин, бачив Татри, веселі і завзяті, бачив Кримські з запахом мигдалю та сосни.
Та лиш наші мені нагадують теплий домашній килим з ароматом ялівцю, яфин та чабрецю…
Тоді за часів моїх походів тут було дуже багато “стай” з худобою. Якось, починаючи з Драгобрату, ми дійшли по хребту аж до Косівської Поляни й за день разів з десять зупинялись біля різних кошар з вівцями, коровами та козами. За той день я наївся вурди, сиру та бринзі на рік наперед, бо в кожній кошарі ми мусіли спробувати їх продуктів…
Фотоапарат у мене тоді вже був, і я старався щось показати друзям, коли ми повертались, але чорно-білі 10х15 не вирізнялись якоюсь мегашедевральністю, тому доводилось на словах описувати, що озера в долинах Свидівця схожі на краплини чорної смоли, що коні зверху виглядають як руді мурахи. Що вітер тримає тебе в пружних обіймах над самим урвищем на Жандармі, а на Близницях до середини літа сніг, що нарцисів там повні полонини, а від шафранів все фіалове…
Як я зрозумів, за 30 років робота ботаніків ні на йоту не змінилась. Точнісінько так само відбирались взірці, записувались локації і радість викликало – ой, дивіться який чудовий екземпляр (тут вкладалась якась латинська закручена назва з закінченням на -ус)…
На фото – озеро Апшинець, одне з незайманих озер з унікальною флорою і фауною.
Те, що воно незаймане, ми думали рівно до того моменту, як туди приперся якийсь турист, розклав стан і почав збирати хмиз на вогнище… Ми зверху поскрипіли зубами, але зробити нічого не змогли…
Сніговий язик в рівчаку. Згадую, десь в цих місцях ми грали в сніжки здається в десятих числах серпня, а нам ніхто не вірив. Бо ж тоді не було смартфонів з Інстаграмом, а найближчий телефон був у Ясінянській сільраді. Зараз тут мережа практично всюди, 4G, в низинах трохи гірше, але всюди…
Герешаска, колись культове озеро для студентів біологів. Коли я казав на кафедрі, що на вихідних збираюсь туди навідатись – вишиковувалась черга з пробірочками та альбомчиками. Одному треба було взяти проби ґрунту, іншому взірці води, а Емерих Степанович – завідувач гербарію – строго-настрого велів насмикати отаких і отаких, а з цього – корінці!
На жаль, тепер це селфі-зрада. Зараз сюди, як трамваї, по десять раз на день виїздять вантажівки та позашляховики, репаючи і без того слабий шар рослинності, завозячи галасливі юрби туристів, у котрих нема ні культури, ні поваги до легендарної Герешаски…
Гори стоять… Гори терплять. Може, чекають, доки до людей дійде проста істина – природа все повертає сторицею. Аби потім не жалкувати…
Аркадій Шиншинов
Спеціально для Varosh
