Війна

Війна тривалістю в життя: як живуть і про що мріють 10-річні ровесники війни

14 Квітня 2024 474

14 квітня минає 10 років, як Україна оголосила режим антитерористичної операції. На цей час у 2014 році вже був анексований Крим і стрімко загострювалася ситуація на Донеччині та Луганщині. 

12 квітня озброєні проросійські бойовики, керовані російськими офіцерами, захопили Слов’янськ, Краматорськ та Дружківку. Так за фасадом сепаратистів російські війська розпочали гібридну війну проти України.

Оглядаючись на ці складні воєнні 10 років, усвідомлюємо: вже виросли діти, чиє дитинство цілковито проходило на тлі триваючої в Україні війни. Які вони – ці 10-річні діти війни? Як починався їхній прихід у цю страшну у несправедливу воєнну реальність? Чим вони живуть і про що мріють? Що знають про війну і як на неї реагують? 

Цей текст до 10-ої річниці АТО ми підготували в рамках спільного проєкту з регіональними редакціями інших регіонів. Разом з колегами з різних куточків країни ми поговорили з дітьми-ровесниками війни та їхніми батьками, щоб побачити це покоління глибше.
Whatsapp Image 2024 04 12 At 21.09.10 Fb794b93

Спільний проєкт регінальних медіа до 10-річчя початку АТО/ООС

«Веселунчик» Аля Цодікова

«Мене в школі називають «Веселунчик», бо я завжди у гарному гуморі та посміхаюся», – каже 10-річна Аля Цодікова. «У Альки справді є дивовижна здатність бути щасливою там і в тих обставинах, де вона. Я сама від неї цій здатності зараз вчуся», – додає мама Алевтини Наталя.

Аля народилася в перший воєнний рік в Ужгороді, за кілька місяців після того, як родина Цодікових вперше приїхала в місто з окупованого бойовиками «ЛНР» Луганська. Приїхали, аби залишитися тут назавжди.

Npp 9625

Наталка та Алевтина Цодікови

Це не ми обрали Ужгород, це він обрав нас

10 років тому навесні родина Цодікових, склавши речі в авто, поїхала з Луганська на тривалі «травневі» вихідні. Луганська ОДА та СБУ тоді вже були захоплені, а місто все більше занурювалося у тривожну нездорову атмосферу.

Родину Цодікових у Луганську знали, як активних учасників місцевого Євромайдану та Автомайдану. Наталка на момент захоплення Луганських адмінструктур сепаратистами була на 4 місяці вагітності другою дитиною. Безперешкодно виїхати з Луганська тоді вдалося за щасливим збігом обставин: за кілька днів потому людей, що так само намагатимуться покинути місто, зупинятимуть бойовики «ЛНР», відбиратимуть авто і, в кращому разі, розвертатимуть назад…

Поїздка, яка спершу планувалася як вояж у гості до родичів та знайомих на кілька днів, для родини Цодікових завершилася в Ужгороді. Знайомі з Луганська в одній із телефонних розмов порадили: якщо мають де облаштуватися, заради безпеки краще додому нехай не повертаються.

– 5 травня ми приїхали в Ужгород, а вже 7-го вирішили, що не повертатимемось у Луганськ. Ми не обирали Ужгород, це Ужгород обрав нас, – згадує Наталя про рішення 10-річної давнини залишитися на Закарпатті.

Аля волонтерила, ще коли була у животі

Чи не одразу доля звела Цодікових із місцевими волонтерами: реагуючи на російську агресію, в місті саме зароджувався Рух підтримки закарпатських військових. Познайомившись із координаторкою ініціативи Галиною Ярцевою, Наталка почала виходити на волонтерські зміни в один із супермаркетів і стала посильною допомогою у Русі аж до останніх днів вагітності.

– Аля волонтерила зі мною, ще коли була у мене в животі, і зараз теж виходить зі мною на волонтерські зміни – каже Наталя Цодікова. – Ми збираємо допомогу для поранених у шпиталях, для військових на передовій. Але найбільше Аля любить волонтерити на локації з лото на ярмарках. Поки вона була зовсім маленька, доводилося її переконувати йти зі мною, а з початком повномасштабного вторгнення донька свідомо й самостійно вийшла на зміну в супермаркет.

Npp 9675

Аля волонтерила, вже коли була у мами в животі

– Ми роздаємо флаєри, де написано, що потрібно для військових, раніше ще віддавали футболки за донат, просто збираємо донати, – розповідає Аля.

– Не важко?

– Взагалі не важко, навпаки цікаво, тому ходжу з мамою. Треба допомагати нашій країні, коли на нас напали росіяни.

Npp 9663

10-річна ровесниця війни Алевтина

У березні після початку повномасштабного вторгнення Наталя із донькою ненадовго виїжджали за кордон: спершу тиждень жили в Австрії, потім ще два тижні – у Хорватії.

– Наша квартира тоді перетворилася на «рукавичку», стала «перевалочною базою» для друзів і знайомих, які виїжджали з прифронтових територій. В один момент в нашій двокімнатній квартирі було 11 людей…

– Ми бачили у Хорватії морських їжаків на морі! – вигукує Аля. – Але я все одно сильно сумувала, дуже хотіла додому, до тата.

Npp 9682

Аля з мамою волонтерить понині

Походи в гори і театральний гурток у «Провокаторі»

Народившись в Ужгороді, Аля нині – вже справжня закарпатка: Наталка згадує, як дівчинка «приносила» додому почуті в дитсадку фрази закарпатською говіркою і розповідала батькам, що пила у садку «каву», переінакшуючи на свій лад «какао». А ще дівчинка, як істинна закарпатка, ходить із мамою у походи в гори: вперше Аля вийшла на полонину Руну, коли їй було 4 рочки.

–  Вона тоді на вершину буквально вибігла – стрімко, самостійно, стільки було в ній енергії. Назад, правда, вже втомилася і Макс Балажі, який і виводив нас на полонину, ніс Альку на руках. Але ж і маршрут початково був заявлений на 15 км, а у підсумку ми пройшли усі 23 км, – каже Наталя Цодікова. – Але в усіх походах Алька велика молодець, справжній боєць: завжди біжить, їй треба бути першою, треба все пройти і побачити.

Поза школою сьогодні дівчинка ходить на уроки фортепіано у місцеву школу мистецтв та на театральний гурток у театрі «Провокатор», де з дітьми займається Любомир Геляс.

 – У нас уже було дві вистави: «Бравий Стас» та «Небайдужі люди», зараз ми репетируємо «Сплячу красуню». Я б хотіла попробувати кілька ролей у виставі. Мені дуже це подобається, дуже! – емоційно каже Аля.

– А що тобі ще подобається робити?

– Трохи танцювати, трохи співати. Мені дуже сподобався лазертаг, а ще люблю ігровий комплекс, де є багато батутів, тунелів. У першому і другому класі у мене був улюблений урок математика, а тепер – музика. І в майбутньому я б хотіла займатися творчістю.

–  А через що веселунчик може зажуритися?

– Недавно я дуже плакала, коли дізналася, що моя подруга Кіра не приїде. Це моя подружка з Харкова, ми познайомилися, коли вона з батьками переїхала в Ужгород. Але потім вони поїхали. Недавно ми з Кірою говорили онлайн, поки у мене вже не лишилося 5% заряду батареї, а у неї – 3%. Ще я дуже засмутилася, коли брат Денисок поїхав вчитися за кордон. І ще дуже боюся, плачу і кричу, коли мені роблять щеплення. Крик полегшує біль, – лукаво зиркає на маму ясними оченятами дівчинка.

Npp 9654 Npp 9656

– Алю, Україна переможе?

 – Йес! Йес! Йес! Війна скінчиться, а росія пропаде, наче її ніколи й не було! І всі будуть радісні і щасливі, – вигукує Аля.

Npp 9653

Наталка й Алевтина Цодікови

Власник аукціонного шеврону: Микола 

«Буквально кілька місяців тому Коля спитав у мене: це що, війна в країні триває все моє життя? Стільки ж, скільки я живу?» – розповідає мама Миколи Тищенка Діана. Колі неповних 10 років, і він вже абсолютно точно знає, коли саме і чому розпочалася російсько-українська війна.

«Бо росія напала на Україну. У 2014 році. Відібрала Донецьк, Луганськ. Крим. Вони хочуть, щоб Україна підкорилася і перестала бути собою», – каже хлопчик, народжений у перший рік російської агресії 10-річної давності.

Npp 0064

Діана та Микола Тищенки

Новорічний подарунок часів Революції Гідності

Про свою вагітність мама Миколи Діана дізналася на початку 2014-го року. Самі ужгородці, родина Діани та Ігоря Тищенків на той час жили в Києві. У перший місяць революційного гарячого року вже палав Майдан, сталися перші вбивства протестувальників і відбувалися жорсткі сутички з силовиками.

–  Ми брали активну участь у Революції Гідності від самого початку. Пам’ятаю, як привозила на Майдан для протестувальників щити, які змайстрував із параболічних антен наш друг. Вже тоді палали шини, на дахах були снайпери, і я ще думала, чи не поцілять зараз у мене, коли побачать, що я вивантажую з машини… А в кінці січня я дізналася, що вагітна – такий собі різдвяний подарунок, – згадує події 10-річної давнини Діана.   

Npp 0104

Діана Тищенко

Коли Миколі було 1,5 роки, у родини Тищенків випала нагода пожити певний час за кордоном. Утім, переїхавши з маленьким сином до Кракова, пара одразу домовилась: за кілька років точно повернуться в Україну.

–  Ми жили у Кракові 3 роки, але на всі вихідні чи тривалі відпустки, замість того, щоб їхати десь на море чи мандрувати, завжди приїжджали додому. Коля тоді вже навчився польської, але в садочок не хотів ходити, – розповідає Діана Тищенко. – У 2018 році ми подумали: скільки ж можна їздити туди-сюди – і повернулися до Києва. На диво, тут син після перших же відвідин дитсадка з задоволенням потім туди ходив. Мені здається, була вирішальною українська мова: завдяки ній він почувався вдома, у безпеці та комфорті.

Npp 0052

Діана Тищенко з сином Миколою

Навчитись читати у заторах по вивісках 

По поверненні родина планувала вже надалі будувати життя власне у Києві, хоч місто, каже Діана, у порівнянні з дореволюційними часами сильно змінилося. Насамперед – у плані завантаженості транспортом і організації логістичних сполучень: після відносно невеличкого та зручного Кракова тут доводилося витрачати багато часу на пересування містом у справах і постійно переживати, чи встигнеш бути на місці вчасно.

– Микола завжди був з нами в машині, коли ми кудись їхали. Мені здається, що у заторах він і навчився читати: розглядав букви на вивісках, питав, як вони називаються, складав їх у слова. І в якусь мить ми виявили, що він у 5 років уже самостійно читає, хоч ми його цього й не вчили, – згадує Діана. 

– А ти зараз читаєш? Любиш читати, – цікавлюся у хлопчика.

– Так. Спочатку читав комікси, але зараз уже ні, тепер читаю книги, – каже Коля. 

Npp 9990

Микола Тищенко навчився читати в заторах

Попри вік, він по-дорослому скупий на балачки, уважно й насторожено приглядається до співбесідників і добирає слова.

– З останнього, що він прочитав – це якась із книг Тома Флетчера, не пам’ятаю назву: за перший день Коля прочитав 20 сторінок, а за наступний – одразу 430. Ми з чоловіком були в шоці, бо самі тепер стільки не читаємо, – додає мама хлопчика. 

Npp 0089

Мама ровесника війни Миколи – Діана Тищенко

Військовий шеврон з аукціону за 3 тисячі

У рік, коли світ накрила пандемія ковіду, родина Тищенків почала часто й подовгу навідуватися в Ужгород. Тут же за рік до школи віддали Колю на підготовчі курси з англійської: мріючи колись відвідати Америку, хлопчик сам захотів вивчати мову. Нині ж Микола вже дивиться англійською фільми в оригінальні, включно із документальними.

Велика війна застала родину Тищенків в Ужгороді: на той час вони вже остаточно переїхали сюди з Києва і віддали Колю у перший клас. Діана активно поринула у волонтерство: на початку війни потрібно було все й одразу, тож вони разом із компанією друзів закривали запити, дістаючи потрібне і з-за кордону. 

Хлопчик натомість й собі допомагав і допомагає армії, як вміє: маючи на телефоні відповідний банківський додаток і кишенькові гроші, регулярно донатить на збори і навіть брав участь у благодійному аукціоні, вигравши військовий шеврон. 

Npp 0044

Микола Тищенко з мамою Діаною

– Аукціон був одним із елементів вінілової дитячої вечірки «Круглий звук», яку організував Олексій Уманський, на ній діти грали музику з платівок. На вечірці збирали гроші для пораненого військового і проводили аукціон з розіграшем шеврона роти вогневої підтримки. Коля з дозволу батька торгувався і виграв цей шеврон за 3 тис. гривень. Крім того, після вечірки всі діти, які грали музику, отримали за свої сети гонорари. Розкажи, куди ти витратив свій гонорар? – звертається до Колі мама.

– Я задонатив його на «банку» зі збором – відповідає Коля. Опісля, наслідуючи приклад хлопчика, те саме зробили й інші діти, що були залучені до дитячого «Круглого звуку»…

Npp 0059

Діана та Микола Тищенки

Почорнілі від обстрілів будинки як скибки хліба в тостері

Цікавлюсь у Колі, як він любить проводити вільний час і що йому подобається робити.

– Люблю грати у комп’ютерні ігри. Тричі на тиждень ходжу на заняття з баскетболу, ми разом із командою БК «Ужгород» їздимо на змагання в різні міста України та за кордон, – розповідає хлопчик. – А ще бавлюсь із Жужу.

Жужу – це песик, якого родина минулого року привезла з Київщини. Побачивши в інтернеті оголошення про пошук родини для собачки, що жив тоді на одній із заправок, Тищенки водномить і всі разом вирішили: беруть Жужу в сім’ю. За собачкою Діана з Колею їздили поїздом. 

Npp 0084 Npp 9979

У перші місяці повномасшабного вторгнення батьки намагалися ретельно берегти дитячу психіку від травмування війною: у квартирі навіть не вмикалися новини, згадує Діана. Утім нині Коля багато знає про те, що щомиті відбувається в його країні: тато хлопчика служить у ЗСУ. Ще раніше Коля бачив крізь вікно автівки зруйновані почорнілі багатоповерхівки в Ірпені та Бучі, коли їхав разом із батьками до бабусі з дідусем. «Сказав тоді, що будівлі нагадують обгорілі грінки з тостера, а потім раптово попросив поїхати, бо у нього почала боліти голова», – згадує Діана.   

Npp 0073

Власник військового шеврона 10-річний Микола

А ще Коля знає, що кожен із нас може і має робити, щоб наблизити перемогу: 

– Донатити. Щоб швидше настала перемога, і не було тривог, і ми не сиділи у школі в укриттях, – пояснює хлопчик.

До теми:

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото Наталки Павлик

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.

Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримайте нас донатом тут.

0 #
# 10 років АТО # 10-річчя АТО # varosh # Аля Цодікова # війна АТО діти # війна діти # Діана Тищенко # діти АТО # закарпаття # Микола Тищенко # Наталка Цодікова # новини Varosh # ровесники війни # ужгород