У свій 21 рік Ігор Антоненко — молодіжний лідер ромської молоді, боксер та волонтер.
З початком повномасштабного вторгнення разом з великою родиною був змушений приїхати до Ужгорода. Тут не сидів без діла і разом з друзями організував для дітей спортивний табір під егідою ЮНІСЕФ. А зараз розвиває релігійну ромську спільноту у Кельні (Німеччина).
У розмові з ним говоримо про покликання, служіння та любов, які допомагають не втратити віру у перемогу.
“У нас нема розподілу — або ром, або українець. У нас все органічно поєднано”
Ігор родом з Луганської області, й коли у 2014 році війна прийшла у його дім, він з родиною переїхав до Харкова. Тривалий час був звичайним українським підлітком — навчався у харківському виші, серйозно захопився боксом. Неодноразово перемагав на обласних та всеукраїнських змаганнях з боксу, став кандидатом у майстри спорту і зараз теж прагне розвиватися у цьому напрямку й надалі.
— Мені в дитинстві було соромно казати, що я — ром. Я був повністю занурений у спорт, навмисно відділявся від свого ромського коріння, мав інші цілі й напрямки у житті.
Але коли почав дорослішати, думати про сім’ю, своє майбутнє, то задумався — а хто я?
Я став частіше спілкуватися з ромами навколо, дізнався більше про нашу культуру — танці, спів під гітару. Я став цим насолоджуватися, відчував, що до цього в мене лежить душа.
Я зрозумів, що бути ромом — це моя перевага. Але і я, і мої друзі відчуваємо себе українцями. У нас нема розподілу — або ром, або українець. У нас все органічно поєднано.
Відкривши для себе ромську культуру, Ігор вирішив допомогти зробити це й іншим ромам зі свого оточення. Разом з сестрою Ельвірою Антоненко та другом Родіоном Христовим він став учасником проєкту “Upshift” від ЮНІСЕФ та прагнув відкрити для ромів свою культуру через пісні, танці, мову. Вони навіть створили свою власну футбольну команду.
— Ціль нашої команди — розказати всім ромам, що нам є чим пишатися і навколо чого об’єднатися.
— Це не секрет, що до ромської культури ставляться стереотипно. Через це багато хто з нас не хоче цим займатися, аби не було неприємних асоціацій. Тому втрачаються культурні особливості цілого народу. А ми взяли й показали, що це — круто й цінно!”
Також Ігор є одним з молодіжних духовних лідерів у своїй спільноті й переконує, що також їх дуже об’єднує християнство. Зокрема на Різдвяне служіння у 2022 році вони презентували результати свого проєкту.
Цей проєкт був настільки цікавим та успішним, що їхня спільнота планувала створити окрему ромську школу з таким культурним акцентом. Вони вже навіть налагодили співпрацю з ТХІ (ред. Таврійський Християнський Інститут) у Херсоні. По завершенню навчання учні так само могли б отримати свідоцтво про освіту та вступати у коледжі чи університети.
— Ми дуже чітко побачили напрямок, в якому можемо рухатися. Це був прорив, ми відчували, що можемо дуже багато зробити. Але війна у багатьох зруйнувала плани, і в нас також.
“Ми їхали близько 4 днів. Нас впускали переночувати у свій дім звичайні люди. І це посилило нашу впевненість у тому, що ми — один народ”
— Початок 24 лютого в усіх схожий. Ранок, вибухи, паніка. Це не було для мене чимось новим, тому, можливо, й сприйнялося важче. Всі спогади з 2014 повернулися: як бомбили мій район в Луганську, як помирали люди, яких я знав, як падали снаряди. Я все це колись вже проживав. І коли я почув знову ці звуки, то першою промайнула думка: “Невже знову?”
Ігор обдзвонював всіх зі спільноти, а це біля сотні людей. Після кількох днів життя у підвалах вони зрозуміли, що час виїжджати й за порадою друга вирішили їхати до Ужгорода.
— У нас велика спільнота, біля сотні людей. Всіх треба було вивезти. Тому ми взяли на себе відповідальність вирушити першими, знайти місце та прокласти шлях, аби могли виїхати інші.
Ми їхали близько 4 днів. Нас впускали переночувати у свій дім звичайні люди. І це посилило нашу впевненість у тому, що ми — один народ.
В Ужгороді їх прийняла церква та особисто пастори Степан та Янош. Їх супроводжував також пастор з Харкова Микола Бурлуцький.
— Ті, хто виїхав раніше, довірили йому [пастору Яношу] ключі від своїх будинків. І він просто брав і віддавав їх тим, хто приїхав.
Через декілька днів вдалося організувати й приїзд інших сімей до Ужгорода.
— Були проблеми з бензином, з логістикою, зі зв’язком. Бувало, що сім’ї, де було 3-4 дітей, йшли пішки 10 кілометрів до місця збору на вокзалі, тому що було нереально знайти таксі. Під обстрілами, ризикуючи життям всієї родини.
Вже в Ужгороді харків’яни продовжили служіння й Ігор каже, що тоді це їм також дуже допомогло.
— Нам було тоді дуже важко морально, ми місяць просто нічого не могли зробити після всього того стресу, що довелося пережити. Це нас дуже вибило з колії, м’яко кажучи.
Там ми познайомилися з Аладаром Горватом (ред. ромський молодіжний лідер в Ужгороді), почали ближче спілкуватися, він постійно нам казав: “Я бачу, що вам тяжко, давайте зберемося, поспілкуємося, подумаємо, що можна зробити”. Він пропонував багато ідей, і я йому дуже вдячний за таку щиру наполегливість.
Так почалася наша робота в Ужгородському молодіжному інтеграційному центрі, і співпраця допомогла нам швидше прийти до тями.
“Діти казали, що вони мріють швидше заснути, щоб швидше прокинутися і піти в табір”
У липні ЮНІСЕФ оголосили старт другої хвилі проєкту Upshift. Ігор з друзями проконсультувалися зі своїми менторками — Василисою та Самірою — й на пітчингу запропонували ідею спортивного табору для дітей.
— Ми чітко розуміли цінність нашого проєкту та його девіз “Дітям потрібне дитинство”.
— Дітям дуже важко переживати війну, я бачив німий страх у їхніх очах. Оця картина, коли ти бачиш заплакану дитину, яка нічого крім “мама”, “папа” не може сказати. А батьки й самі безпорадні, й не знають, як діяти та що робити. У ці моменти ми зрозуміли, що мусимо діяти.
— Були труднощі, наприклад, із затримкою фінансування. Тож на підготовку всього — від харчування до інвентарю — було лише 3 дні. Ми тоді підняли на ноги все місто, яке ми, до того ж не дуже знали (усміхається).
Триденний табір “РОМашки” наприкінці серпня відвідали понад 50 дітей, а залучено було близько 10 організаторів.
— Чесно зізнатися, діти в Ужгороді особливі, вони відрізняються від харківських у питаннях навчання, виховання, етикету. Ми передбачали, що діти будуть неслухняні, можуть матюкатися, неправильно себе вести.
В перший день було так складно, що я вже й пошкодував про цю затію: “Куди я потрапив?”. Але нашими спільними зусиллями та молитвами, все вийшло. Ми грали у футбол, волейбол, були й уроки боксу. Діти мали можливість 3 дні гратися без турбот.
І на третій день, коли ми мали прощальну бесіду, всі до одного почали плакати, обійматися, не хотіли нас відпускати. Я в серці відчув таке тепло! Я взагалі не очікував таку реакцію від них. Але це й був не просто проєкт, а справа, яку ми робили з любов’ю. І це всі відчували, й діти, і організатори.
Була ще така показова ситуація. Щоранку ми планували збір на 8 годину ранку й хвилювалися, чи діти прийдуть наступного дня. І ось я приїжджаю раніше, десь о 7-й, а всі діти вже чекають! Я такий здивований питаю, що вони тут роблять так рано, а вони відповідають: “А ми думали, що це на 7!”. Це було дуже зворушливо.
А ще казали, що вони мріють швидше заснути, щоб швидше прокинутися, і піти на табір. Це давало нам мотивацію, надію, розуміння того, що це все не дарма!
І очевидно — діти змогли відволіктися від війни, всіх травматичних спогадів і побути звичайними дітками, як і їх однолітки в різних країнах. І ціль була досягнута.
“Ми формуємо середовище, де роми можуть спілкуватися одне з одним, і так стає легше це пережити”
Після кількох місяців на Закарпатті Ігор з родиною вирішив виїхати до Німеччини. Пояснює, що мотивувало бажання продовжити свою релігійну місію, допомагати як ромам, так і українцям за кордоном.
— За кордоном було багато ромів, які виїхали, але не пристосувалися на новому місці. Ми вдячні, що Німеччина дала їм все необхідне для життя — квартири, соціальне забезпечення. Але їм бракує середовища, немає буквально з ким заговорити через мовний бар’єр.
Бо в Німеччині так само існують стереотипи, що роми — це роми в найгіршому значенні цього слова. І не всі приязно з ними спілкуються.
Тому, щоб зберегти нашу віру і нашу церкву, ми розуміли, що треба йти туди, де в цьому є найбільша потреба.
Коли ми перший раз приїхали у район, де знаходиться церква, то побачили там багато ромів з Миколаєва, з інших куточків України. Коли я розповів, що скоро тут почнеться служіння і можна приходити в церкву, то вони так щиро відгукнулися, почали питати номер та адресу.
Відзначу, що ні в Харкові, ні в Ужгороді наша церква не є закритою для інших. Сюди ходять, в основному, роми, але може відвідувати будь-хто.
Також Ігор з друзями активно займається волонтерством, доставляє гуманітарну допомогу в Україну.
“У нас нема такого, що якщо ми виїхали, всі проблеми позаду, можна жити у своє задоволення. Ми вважаємо себе українцями, і біль за нашу Україну залишається. 5-6 покоління нашої сім’ї живе тут. Це наша країна!
Наші культури за цей час дуже поєдналися між собою. Є багато українських пісень з ромськими мотивами. Роми — це як приправа до соковитого українського борщу.
Чесно зізнатися, за кордоном інколи з докором питаєш себе “А нащо поїхали?”. А потім ти бачиш цих людей навколо, яким потрібна допомога, і розумієш, що мусиш тут бути.
Так, тут розв’язано проблему життя-смерті, але питання в тому, як допомогти продовжувати жити на новому місці. Ми формуємо середовище, де роми можуть спілкуватися одне з одним, і так стає легше це пережити. Бог зараз відкрив для нас нові двері, аби людей об’єднати”.
- “В Італії роми здебільшого не кажуть, що вони роми”. Історія Руслани Полянської
- “Війна насправді всіх зрівняла”: Петро Русанєнко про сприйняття ромів за кордоном
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проєкту “Протидія упередженням та стереотипам щодо ромів під час війни, консолідація навколо спільного прагнення до перемоги”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.
Гичка Галина, Varosh
Фото: з особистого архіву Ігоря Антоненка та Аладара Горвата
Про унікальних людей на Закарпатті й не тільки читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
