“Насправді я не хотіла виїжджати спочатку”.
З цього ми починаємо розмову з Русланою Полянською. Вона ― ромка, яка наразі мешкає в Італії. Її, як і мільйони інших, змусила виїхати за межі України повномасштабна війна. І так само, як і мільйони українців, її настигало і відчуття провини, і туга за домом, і сумніви щодо прийнятого рішення.
З Русланою ми говоримо про труднощі адаптації, провину вцілілого та те, як можна бути корисним Україні, навіть якщо ти далеко від неї. А також ― про стереотипи щодо ромів в Італії та в Україні і те, який вони мають вплив на ромську спільноту в обох країнах.
Далі ― пряма мова.
Моя мама мешкає в Італії, вона працює тут. Я вдома, у Запоріжжі, жила зі старшим братом. Власне, це він мене розбудив вранці 24 лютого зі словами, що почалась повномасштабна війна і нас бомблять. Я одразу й не зрозуміла, що відбувається: я сіла і хвилин 10 просто сиділа і намагалась все усвідомити. Це були жахливі відчуття.
Ми взагалі не готувались (до війни ― ред.) . Деякі люди, знаю, вже на момент початку вторгнення мали ті ж складені тривожні валізки з документами, ліками, базовим одягом ― у нас такого не було. Я в першу чергу спакувала джинси, светр і ноутбук. Перші кілька днів були, наче в тумані.
Російські війська дуже швидко прорвалися на територію Запорізької області. На той момент я була в стосунках, і, власне, під тиском тодішнього хлопця я й виїхала. Він ― іноземець, і він вивозив свою родину, тож я поїхала з ними. Разом ми доїхали до Польщі, а далі вони поїхали в один бік, а я ― в інший, до Італії.
Я пам’ятаю дуже яскраво, як я сказала брату, що буду їхати ― він мене підтримав в цьому, тому що життя ― передусім. Але зараз я розумію, що це рішення приймалося десь на межі між панікою та депресією. Коли хлопець почав мене переконувати, що варто виїжджати, на цих емоціях я погодилась. Остаточно стало зрозуміло, що я роблю, коли я прощалась з братом: я не знаю, чи повернусь, чи побачу його живим…це було жахливо, і я розплакалась, і він розплакався.
КОЛИ ТИ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ― ТРИВОГА ЩЕ СИЛЬНІША
Адаптуватись було дуже складно. Я соціальна людина, мені постійно потрібно з кимось спілкуватись, кудись їздити. Коли я лише приїхала ― не було ніяких знайомих, друзів. А коли вже почали з’являтися ― то це, звісно, покращило ситуацію, та це все ж італійці, які не розуміли повною мірою моїх відчуттів. Вони не розуміли, як це загалом ― коли війна.
Зрештою, до міста, в якому живуть мої друзі, з якими я могла б ― і хотіла б ― поспілкуватись, треба їхати 40 хвилин громадським транспортом. Їхати туди після роботи в будній день немає сенсу, бо останній автобус звідти вирушає о 18.30. Тож я їздила лише раз на тиждень.
В результаті в мене почалась депресія: я не знала мови, не мала друзів, не могла вільно спілкуватися і хотілося просто не виходити з дому взагалі. Я звернулася до психолога і вона мені допомогла насправді. Я ж приїхала сюди, але психологічно нічого не змінилось: я постійно стежила за новинами, якщо якась тривога ― я дзвонила подругам, брату, питала, як вони. За себе ніби вже й не переймаєшся, але переймаєшся за всіх, хто лишився. Коли я була в Україні, це відчуття тривоги було меншим, бо я хоча б була поряд з близькими мені людьми. А коли ти далеко, ти зовсім не розумієш, що там відбувається, і починається паніка. Люди, які залишились в Запоріжжі, якось навіть більш спокійно ставились до того, що відбувається, ніж я тут. Це змусило мене задуматись над тим, щоб берегти свій ресурс і спрямувати його в більш корисне русло.
Мітинг в Італії у квітні 2022. Фото Антоніо Романо
ВАЖЛИВО БУТИ КОРИСНИМ УКРАЇНІ, ДЕ Б ТИ НЕ БУВ
Коли я приїхала, то відчуття провини вцілілого розвинулось дуже сильно і стрімко. У мене журналістська освіта, і я працювала вже за фахом, а тут я виїжджаю ― а я ж маю бути в Україні, я маю писати, я маю якось допомагати! На момент, коли я виїжджала, я вже не працювала журналістом, але з початком повномасштабного вторгнення відчуття відповідальності дуже зросло.
Я приїхала до Італії 7 березня, а Вова ― один з віцепрезидентів “Арки” ― написав мені вже ближче до кінця березня. Він запропонував бути журналістом в цій організації. Звісно, я погодилась, бо, по-перше, це мені дозволяло якраз бути корисною і задіяти для цього свої професійні навички, а по-друге, кажучи відверто, для життя в Італії потрібно більше коштів, ніж в Україні, і я розуміла, що жити на соціальні виплати ― не варіант.
Перший час я писала лише на теми війни, що цілком логічно. Про активістів, які допомагають ромам та не ромам також, історії супротиву. Пізніше до цих тем почали додаватись й інші. Коли я слухала ці розповіді від людей, які безпосередньо там, в умовах війни, моє почуття провини знову зростало ― я відчувала себе ніби поза контекстом. Ось людина розповідає мені, що вона пережила ― а я сиджу тут сонячній Італії і просто собі розмовляю. Особливо відчутно це було у спілкуванні з людьми з Маріуполя.
Мені взагалі цікава тема жіночого активізму, тема патріархального суспільства. Я більшість своїх текстів писала з жінками, які виїхали, і допомагають тим, хто в Україні чи за її межами. Були серед героїв і роми-переселенці, і роми-воїни ЗСУ.
Але поспілкуватися, відверто кажучи, з ними було не дуже просто. Ромська спільнота загалом доволі закрита, і навіть про звичайні інтерв’ю було не завжди легко домовитись. А коли йшлося про якісь чутливі теми, то тим паче. Нам це вдавалось все ж таки, але, наприклад, знайти ромів, які служать і заявляють про те, що вони роми, також доволі складно. Я думаю, це теж частково пов’язано зі стереотипами щодо ромів, з можливим негативним ставленням, але мені здається, що в Україні це явище потроху збавляє обертів.
Під час Форуму ромського громадянського суспільства (Берлін, 2022)
В ІТАЛІЇ РОМИ ЗДЕБІЛЬШОГО НЕ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ВОНИ РОМИ
Сама я ніколи не зіштовхувалась із дискримінацією проти ромів. Можливо, тому, що я наче і схожа на ромку, а наче і ні, і мало хто міг сказати з першого погляду, що я власне ромка.
Але в Італії є такий феномен, який мене здивував: тут роми здебільшого не кажуть, що вони роми. В них слово “цигани” (“zingari”) дуже негативно забарвлене. Тут дуже багато ромів з Румунії, і їх стан жахливий. Мені місцеві активісти розповідали, що є поселення цих ромів, які не мають документів взагалі, цілком. Тут вони їх не отримали, вони не стали громадянами Італії, і вже не є громадянами Румунії, там взагалі якісь жахливі процеси відбуваються. А отримати ці документи дуже непросто. Складність, зокрема, й у тому, що в Італії багато законодавчих моментів визначаються на рівні окремих муніципалітетів. І тому роми з різних населених пунктів не можуть отримати документи одночасно ― від міста до міста все дуже різниться.
Я спостерігала таку картину: на автобусній станції була жінка з дитиною ― вона була схожа на ромку, певно, це й була ромка ― і вона обійшла всю станцію, просила телефон, щоб подзвонити, але ніхто не давав, бо всі боялися, що вона його не поверне. Тому в Італії роми, які тут живуть, намагаються не казати, що вони роми, через таке стереотипне ставлення.
Тут ромський активізм не настільки сильно розвинений, як в Україні; принаймні, як мені розповідали місцеві активісти, тут є 1 чи 2 такі великі організації. Можливо, є ще менші, але з тих, що на слуху, то одна-дві. В Україні їх набагато більше. Тому і ставлення вже, мабуть, в чомусь інакше.
Наприклад, до наших колег з “Арки” звернулись місцеві активісти з Охтирки на Сумщині з проханням допомогти зібрати кошти на автомобіль для тероборони. Вони долучилися до збору. І коли вже військовим сказали, що в купівлі машини допомогли також роми ― вони здивувалися. Мені здається, що такі моменти позитивно впливають на ставлення до ромів.
ЯКБИ Я ПРИЙМАЛА ЦЕ РІШЕННЯ ЗАРАЗ ― Я Б НЕ ВИЇХАЛА
Більше хочеться повернутись, ніж страшно. Звісно, моторошно трошки, але бажання повернутись сильніше.
Ти дивишся на пейзажі в Італії ― так, вони гарні, але все одно в думках виринають пейзажі України. Ці поля, коли ти їдеш кудись на море. Степи. І все тягне додому.
Взагалі ми планували повернутися в листопаді, але тоді по Запоріжжю багато тоді прилітало, і почалися якраз такі блекаути.
Запоріжжя навесні 2022. Фото: Українська правда
Якби я приймала це рішення вже зараз, то я б не виїжджала. Але на той момент це видавалось правильним. Тоді я думала, що їду на два тижні і скоро повернуся. Звісно, цього не сталось…Але я вирішила, що навесні вже точно повертатимусь в Україну. Я закінчила навчання, 4 курс, я журналістка, і хотіла б вступати на магістратуру. Але вступити в Україні цього року я можливості не мала, а вступати тут я не захотіла. Хочу вчитися вдома, тому я точно повернусь.
Ірина Сов’як, Varosh
Фото Руслани Полянської надані нею та з її сторінки у соцмережі Facebook
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проєкту “Протидія упередженням та стереотипам щодо ромів під час війни, консолідація навколо спільного прагнення до перемоги”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.
