Історик. Екскурсовод. Краєзнавець.
Людина, яка займається культурним і гастрономічним туризмом у Карпатському регіоні, провела тисячі екскурсій по Закарпаттю та була у витоках майже всіх знакових туристичних подій краю.
Це все про Владислава Товтина, який зараз несе службу на сході нашої країни у складі 68-го окремого батальйону 101-ї бригади ТрО.
Проте навіть на службі, у вільний час, він не зраджує професії краєзнавця і досліджує Слобожанщину.
Про закарпатську каву на позиціях, фронтову бібліотеку та банальні мрії читайте у нашій четвертій розмові з серії “Чому військові люблять котиків?” про життя наших військових на передовій.
— Як ви зустріли 24 лютого і як вирішили піти на війну?
— Спочатку я вирішив піти не на війну, а у ТрО. 23 лютого (усміхається) я підписав контракт про службу у резерві територіальної оборони.
Я давно цікавився також можливістю, ще у 2015 році був на на зборах. Тоді під мобілізацію я не потрапив, але багато моїх друзів були на фронті.
Тому, коли почалося загострення взимку 2022, то вирішив, що хочу бути дотичним.
Якраз незадовго до початку війни я був за кордоном. Друзі радили залишитися, але я повернувся, зібрав документи й підписав контракт. Сили територіальної оборони дозволяли пройти базовий військовий вишкіл, а в разі небезпеки — виконувати військові завдання. Тож мене попередили, що скоро почнуться заняття й будемо ходити на стрільби.
Я повернувся додому, а вже вранці побачив повідомлення від друзів з Харкова, що їх обстрілюють, почитав новини, зрозумів — війна. О 8 годині ранку мені зателефонували з військкомату, я зібрав речі й ввечері був у частині.
Тобто, фактично, я з першого дня на війні.
— Вам психологічно було легше сприйняти війну, враховуючи, що ви до неї готувалися?
— Звичайно. По-перше, колись дуже давно я проходив строкову службу, а по-друге, було розуміння, куди ти потрапляєш і де будеш. До того ж я вже придбав собі певні речі, які потім допомогли під час служби.
Був тоді міф, що закарпатська тероборона нікуди не поїде, але я від початку казав, що ми теж будемо виконувати бойові завдання по всій території України.
— Для вас не було шоком, що після навчань ви поїхали на схід?
— Для мене було шоком, коли люди з нашого підрозділу вже поїхали на схід, а нас відправили виконувати завдання на території області (усміхається). Я потім вже дзвонив: “А ми що? А нас чого нє?” Як потім виявилося, поїхали всі.
— Хто ваші побратими?
— Це різні люди. Є ті, що раніше записалися, як я, і вже проходили службу в лавах територіальної оборони. Є хлопці, які прийшли у перші дні війни, є мобілізовані. Є чоловіки й з інших регіонів, які привезли свої сім’ї сюди, а потім потрапили до лав ТрО.
— Чи були такі моменти під час служби, коли ви пошкодували, що пішли на війну?
— Це був свідомий вибір, про який немає сенсу жалкувати.
Коли друзі мене зараз зустрічають, то дивляться так, ніби я повернувся з пекла: “Ти розказуєш так, ніби не на війні, а десь на курорті був”. Я сміюся й кажу, що це цікава робота, на свіжому повітрі зі збалансованим харчуванням та невимушеним чоловічим колективом (усміхається). Ну, і багато чого я просто не можу зараз розповісти.
— У вас таке активне туристичне життя в окопах! Постійно бачу ваші пости про різні пам’ятки Слобожанщини. Плануєте потім туристичний маршрут по цих місцях зробити?
— Так, ми вже домовилися, що потім з колегами поїдемо по тих місцях, де зараз воюємо.
— Колегами?
— Так. Не люблю слово “побратими”, бо для мене це “колеги” (усміхається). Ми разом працюємо і робимо важливу роботу.
Зараз дуже багато пафосу та героїзації навколо цього, а потім виявляється, що ситуація не зовсім така.
— То як ви знаходите різні цікавинки у місцях своєї дислокації?
— Коли ти довгий час знаходишся в одному місці, то спілкуєшся з місцевими, досліджуєш території, й елементарно — гуглиш.
А я ж роками займаюся туризмом, тож за звичкою помічаю на гугл-картах щось цікаве. О, тут палац, а тут — дерев’яний млин! Як маю вільну годину, то піду подивитися.
Так я відшукав випадково палац родини Донець-Захаржевських на околиці містечка Великий Бурлук, де за легендою знайшли “Велесову книгу”.
— Якою для вас є Слобожанщина?
— Дійсно так сталося, що більшу частину служби я проводжу на Слобожанщині. Зараз ми на Харківщині, але навіть коли були в районі Слов’янська, на Донеччині, то це теж історичний регіон Слобожанщини.
В мене є друзі в Харкові, які у 2018 році організовували виставку “Слобода Культ” в Ужгороді. Вони мені тоді донесли думку, що між Слобожанщиною і Донеччиною різниця така ж, як між Галичиною та Закарпаттям. Це доволі різні регіони.
Тож і друзі розповідали, і я сам цікавився історією та культурою цього регіону.
Днями я був на лекції харківського історика Антона Бондарєва, який розповідав про історію Слобожанщини та її культурні пам’ятки.
Для мене Слобожанщина є особливим регіоном ще й тому, що це один з двох історичних регіонів, який колись у своїй назві мав слово “Україна” — “Слобідська Україна” (навіть у часи російської імперії). Другий такий регіон — Закарпаття й його назва “Карпатська Україна”. Це цікаві для мене паралелі.
Схожість ще й тому, що дехто тривалий час вважав, що Закарпаття — не дуже українське, а ми так само вважаємо, що Харківщина, Донеччина та Луганщина — не українські. Але це ж зовсім не так!
Ми зараз у селах на Харківщині спілкуємося з людьми й вони говорять живою українською мовою. Це не суржик, а майже чиста українська мова.
Люди там справжні. Ясно, що люди не ходять у вишиванках і шароварах (усміхається), але вони дійсно говорять українською.
— Ви знайшли у своїх окопах артефакти з часів Другої світової війни?
— Ландшафт за ці 70 років не змінився, тож наші були позиції там, де й під час Другої світової війни.
Тож коли ми копали окопи, то багато всього знайшли. Я тепер друзям привіз пляшку з клеймами 1939 року.
— Топ-3 небанальних місць Харківщини, які б ви радили відвідати закарпатцям після Перемоги?
— По-перше, сам Харків. Я не був там 20 років, і ось недавно на кілька годин заїхав. Харків — дуже гарне місто, багате на історичні події. Архітектура — від імперської до сучасної.
Друге — заповідні території, де збереглися степові ландшафти. Ці пейзажі заворожують.
А третє — це палаци, які залишися десь в глибинках. На жаль, вони були зруйновані ще до війни і потребують серйозної реставрації, але пізнавати їх історію дуже цікаво.
— На вашу думку, українці знають Україну?
— Зараз вони стали відкривати її для себе.
Бо одна з причин, на мою думку, чому почалася війна — люди з різних регіонів не відчували себе однією країною. Тому я погоджуюся з думкою тих, хто зараз каже, що ці події насправді зшивають країну.
Тут велика роль і міграційних процесів. Тобто люди не просто приїхали, подивилися та сфотографувалися: вони тут живуть, пізнають регіон глибше, з його перевагами та недоліками. Не плутайте туризм і міграцію.
Я приїхав зараз і бачу, що це впливає і на Ужгород.
— Як?
— Це важко описати конкретно…
З одного боку, все на місці — площу Петефі ремонтують (усміхається). Але відчувається, що атмосфера змінилася, бо багато людей приїхало, і кожен приніс щось своє.
Як історик скажу, що Ужгород за останнє століття сильно змінився. Це вже не патріархальне, угорське, єврейське містечко, яким воно було перед Першою світовою війною. Змінювалася архітектура, люди, дух міста.
Зараз мені дуже сподобалося бачити, як люди десь на терасі п’ють каву, а поруч гуде генератор. Тобто власники закладів готові купляти цей генератор, аби люди могли зранку не зраджувати своєму ритуалу й випити чашку каву. Люди так і бізнес підтримують, і не втрачають свої звички.
Мене питають, як я ставлюся до того, що люди відпочивають і п’ють каву. Я кажу, що ми там якраз і воюємо, щоб люди тут могли жити нормальним життям і пити кавіль зранку.
— Ви на фронті теж п’єте кожного ранку кавіль?
— Так, майже кожного ранку.
Перше, що я попросив привезти — це сокиру та кавоварку. Тому намагаюся пити не розчинну каву, а все-таки зварити, коли є час та можливість.
Я на фейсбуці вів рубрику про ранкову каву, виставляв фото. Це роблю ще й щоб заспокоїти друзів. Бо не завжди є зв’язок, не всім можеш зателефонувати. А так виклав фото — і всі бачать, що все добре, п’ю кавіль (усміхається).
— Що на фронті нагадує про Закарпаття?
— Я служу в закарпатському батальйоні, і це своя атмосфера.
Мені недавно друг прислав сушені гриби й домашні різанки з “Дастора”, то я приготував грибову поливку. Так само бограч готуємо, якісь наші страви. Хлопцям от прислали банку пасулі з квасною капустою. Тому — кухня дуже нагадує.
— Розкажіть про свою фронтову бібліотеку. Як вона з’явилася?
— Так, в мене є похідна бібліотека. Так сталося, що я якісь книжки взяв із собою. Коли друзі питали, що передати, то складно було щось придумати, адже в нас все є, тож попросив книжку цікаву. Одні прислали, другі — і так ціла бібліотека вийшла.
От зараз Прохаська з підписом передали, вже Грицака з автографом теж маю.
Зараз у нас з’явилися 2 книги іноземною мовою — угорською від Ласла Зубанича та чеською від моєї подруги-одеситки Ольги Маслової, яка зараз у Празі.
— А навіщо бібліотека на фронті?
— У вільний час почитати, трохи відволіктися. Останнє, що я читав — це Ной Харарі “Sapiens: Людина розумна”. Хтось з хлопців читає фантастику, детективи, любовні романи. Такий собі буккросинг у нас виходить.
— Що найперше зробите після Перемоги?
— Я так далеко не думав (усміхається). Але це залежить від погоди, сподіваємося, що це станеться до літа.
На фронті у мене є колеги, які, як і я, люблять походи, тож ми домовилися після Перемоги пройти Закарпатський туристичний шлях.
Наостанок — бліц:
— Якщо б ви могли попросити для себе найпотужнішу зброю, щоб це було?
— Зараз найбільш потужна зброя — психологічно-інформаційний вплив. Як історик я розумію, що добре знання своєї історії — це потужний захист. Одна з причин, чому зараз є ця війна — люди не знали своєї історії, не робили правильних висновків.
Коли почалася війна у Чечні, то я казав друзям: “Поки війна там, росія нас чіпати не буде”. Хлопці тоді не сприйняли це серйозно, а зараз один — теж на фронті, а інший — волонтерить.
Найбільша зброя — це наші знання, наш розум. Так ти стаєш сильнішим.
— Банальна мрія на фронті?
— Я дуже хотів випити закарпатську мінеральну воду! (усміхається).
Нам привозили бутильовану воду. Вона чиста, смачна, але просто вода. Я приїжджав у Харків, то купляв собі свалявську, шаянську. І так смачно!..
Ми маємо на фронті різні саморобні душі, але я дуже люблю лежати у ванні. Тепер приїхав до друзів, то поки всі були за столом, я просто трохи полежав у гарячій ванні (усміхається).
— Який ліс більше любите — хвойний чи листяний?
— Листяний. Бо я виріс у тій частині Закарпаття, де листя. Мені щастило, що наші позиції були в лісі, а не в полі чи посадці.
— Як ви пронесли на фронт гуню? Бачила у вас фото на фейсбуці!
— Я працював над проєктом “Шлях гуні”. Але на фото був ліжник, а не гуня, це постановочне фото (усміхається).
—Чому військові люблять котиків?
— Я маю симпатичне фото з котиком. Але чесно — сам не люблю котів (усміхається).
- Чому військові люблять котиків? Микола Гаєвой “Історик”
- Чому військові люблять котиків? Павло Прижегодський “Гітарист”
- Чому військові люблять котиків? Дмитро Магаляс “Башкір”
** Матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії.
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Галина Гичка, Varosh
Фото: Тарас Вовчин та з архіву Владислава Товтина
Про героїв наших днів читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
