Спершу ковід, а потім і початок повномасштабної війни внесли в наше життя дуже багато онлайн-зустрічей. Публічна дискусія з Ярославом Грицаком стала особливою не лише через важливість тем та фаховість особистості, а й тому, що відбулася у живому форматі: галерея «Ілько», повна зала людей і розмова між письменником Андрієм Любкою та істориком Ярославом Грицаком, в якій кожен з присутніх зловив свої інсайти.
Ярослав Грицак – історик, публіцист та професор Українського Католицького Університету. Серед іншого, на дискусії обговорювали його книгу «Подолати минуле. Глобальна історія України». В ній, як зауважив Андрій Любка, є не лише власне історія, а й трохи соціології, політику, про зміну генерацій.
«А що таке власне історія?, – запитав пан Ярослав. – Історія починається не тоді, коли ти йдеш в архів і знаходиш якісь документи. Історія починається тоді, коли ти йдеш в архів з питанням. Тоді починається наука. Бо наука не полягає в збиранні фактів, вона полягає в їх інтерпретації».
Отже, 5 питань, на які нам дає відповідь дискусія з Ярославом Грицаком.
– Чи дійсно Україна зараз впливає на глобальні процеси?
– Це не оптика, не ілюзія, це те, що дійсно відбувається зараз, вважає історик. Крім того, це – не є чимось повністю новим: «Україна стояла в центрі Першої і Другої світових воєн. Контроль над Україною був одним з ключових умов перемоги, – пояснює Ярослав Грицак. – Різниця зараз в тому, що в той час ми були об’єктами цієї гри, тобто, грали навколо України, не беручи до уваги українців і переважно поза їхніми інтересами. За останні 30 років Україна суб’єктивізується – важливим кроком у цьому стало проголошення незалежності. Однак ще ніколи роль України не була такою важливою, як зараз. Зараз Україна визначає майбутнє світу. Шкільна історія цього розуміння не дає, і тому пишеться глобальна історія – щоб ми розуміли, наскільки ми є важливі. Але це не має бути прикриттям для гордості чи гордині. Це має бути страшна відповідальність. Від нас залежить доля не тільки Ужгорода, Закарпаття, України – від нас залежить доля всього світу».
– Чому нам потрібно долати минуле, якщо все життя нас вчили його цінувати?
– Подолання минулого у баченні Ярослава Грицака – це подолання устоїв бідності та насильства: «Якщо подивитися на історію глобально, то бачимо, що імперії – це норма, монархії – норма, авторитарні режими є нормою. Все те, що ми зараз маємо, – демократія, суспільне багатство, – це все є результат останніх більш-менш 200 років, коли людство почало долати минуле. Ми ж мислимо всі не як історики, а як сучасна молодь: як так, то так, як ми зараз живемо, так було весь час. Весь час була демократія, свобода, суспільне багатство і так далі. А цього не було всього. І це й не всім вдалося: пробували всі, а вдалося дуже мало кому. І тому моя теза така: я хочу, щоб ми теж подолали це, вийшли з цього. Тому що нам особливо не повезло, бо у нас була бідність і було насильство в особливій формі».
– Що ми можемо зробити вже зараз, щоб таки його подолати?
– Ярослав Грицак наводить кілька ключових речей, які ми повинні втілити для того, аби уникнути стежкової залежності (не прийти знову до тої точки, звідки вирушили): політична реформа, судова реформа та обмеження насильства. «Насильство має бути обмежене до тої міри, коли воно починає бути непомітним. Ви не маєте боятися поліцейського, бо поліція має бути інструментом захисту, а не насильства. Насильство має зводитися до двох ключових речей: захисту батьківщини і захисту вашої особистої безпеки», – пояснює професор.
Окреме місце Ярослав Грицак відводить питанню освіти: «Ми живемо в епоху парадигмальних змін, тобто змін мислення. Ми розуміємо, що старі способи думання вже не працюють. І освіта має фіксувати парадигмальну зміну і сприяти переосмисленню. Цінності людини формуються у підлітковому віці – це той час, коли діти ходять в старші класи школи і перші роки університету. І від того, які вони будуть мати цінності в той час, буде залежати, як буде розвиватися країна в наступні 20 років. Зміни приходять від меншості – мобілізованої меншості, яка має ціннісну основу і знає, що робити. Тому мають бути «оранжереї», «розсадники», де ця меншість формуватиметься».
– Хто має бути агентом змін в Україні?
– «Для мене ключове питання – питання поколінь, – каже Ярослав Грицак. – Це – основна сила, яка змінює історію. Зміна цінностей відбувається через зміну поколінь, адже великий вплив на цінності чинять обставини, в яких ці цінності формувалися. Можна навести як приклад один простий факт: те, що молоде покоління живе в соцмережах, означає те, що воно інстинктивно не люблять ієрархії.
Це покоління виросло у відносній свободі та достатку, яке орієнтоване на захід і достатньо креативне. Воно готове міняти країну. Чи воно зможе – ми не знаємо, тому що є покоління, які так і не дали свого голосу – і не тому, що не могли, а тому що обставини їх його позбавили. І я майже переконаний, що жодне молоде покоління не може проявити голос без таких, як я, тому що в нас є досвід. Хтось мусить надати їм голосу, хоча б роздратувати, поставити питання, на які вони будуть відповідати.
Найбільший здобуток України – це поява цього покоління. І одна з причин, чому путін почав війну – це те, що він розумів, що якщо це покоління прийде до влади, то він назавжди втратить Україну».
– Яка роль Закарпаття в сучасному творенні історії України?
– Кожен регіон має сенс і має шанс, переконаний Ярослав Грицак. «В історії Закарпаття є дві ключові події: перша – це 1918 рік, коли Закарпаття стало частиною Чехословаччини, друга – це Карпатська Україна, це був той момент, коли Закарпаття вийшло на рівень глобальної політики. Коли це станеться знову – я не знаю, – каже професор. – Але можу сказати про свої спостереження на основі фотографії України з космосу вночі: одним із найкращих показників економічної активності регіонів є те, як вони освітлені. І зараз бачимо, як гасне схід України і як запалюється центр і захід. Зараз капітал країни повільно, але впевнено мігрує зі сходу на захід. Це і фінансовий капітал, і людський. Питання, хто максимально використає цю трансформацію – залишається відкритим».
Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Василь Гирич, Наталія Радченко
