Історик, архівіст, дослідник Першої світової війни Антон Бондарєв — до кінчика нігтя харків’янин. З настанням війни він почав волонтерити. Його волонтерство було «під’їздне»: допомагав сусідам та старшим людям, підтримував військових і з жахом спостерігав, як руйнуються історичні місця Харкова. Ховаючись від бомбардувань, він провів 40 днів у підвалі, і зрештою, на настійливі вмовляння професора Федора Шандора та багатьох своїх друзів з Закарпаття приїхав сюди. Наша розмова вийшла не стільки про Антона, скільки про його рідне місто.
— Як вас застав початок війни?
— Початок війни я не забуду ніколи. Я ночами звик працювати, сидів працював з архівними документами… Десь о пів на п’яту ми почули дуже незвичний, шалений гуркіт і я тоді про це написав у фейсбуці, мабуть все почалося…
Ми були в шоці. Багато хто писав десь, говорив, що буде війна, але ми не могли повірити. Потім вже вдень у мене були думки, що це якесь непорозуміння, що це якась нісенітниця… Починаємо гортати новини і розуміємо що почалась війна. Це був космічний шок.
Перші кілька днів з того стресу ми не могли їсти, навіть палити не могли. Після коронавірусу у нас були якісь запаси цигарок, їжі і вперше після початку ми вийшли на вулицю десь на третій-четвертий день, і от величезні черги за продуктами, височезні ціни на продукти.
— А як ви сприймали перед вторгненням чутки/інформацію, що буде повномасштабна війна?
— Я напевно як і один з багатьох вважав, що війна — це минуле. Що війни йдуть в інтернеті умовно, на економічному полі, в кіберпросторі і що війна — це щось з кам’яного віку. В неї ніхто не вірив, бо специфіка міста Харкова така, що десь 50-60% мешканців Харкова мають родичів в Бєлгороді, в Курській області в російській федерації.
Місто Харків було завжди толерантним інтернаціональним містом, в нас було близько 150 000 іноземних студентів. Різні мови, такий український Вавилон. Ідучи центром міста, можна було почути всі мови світу, побачити представників усього світу. Ми не вірили, що почнеться війна. Деякі мої знайомі, як мені здається, передчували війну, у багатьох були спаковані речі. Багато хто після перших же пострілів виїхав з міста. Може хтось щось знав, але для нас це було дуже несподівано.
Перші дні війни…
— Як Харків жив у ці перші дні війни?
— Дуже великою несподіванкою було, коли Харків почала бомбардувати авіація. На третій чи на четвертий день нас почали розстрілювати з “Ураганів”, “Градів”, зі ствольної артилерії. Коли ми побачили, як по центру міста б’ють ці “Урагани”, це був шок. В перші дні війни багато містян думали — хто ж буде обстрілювати мирних мешканців?! І ось коли вони (росіяни) почали просто вбивати людей — був шок. Потім шок був, коли ти відкриваєш телеграм і бачиш, як в місто заходять колони окупантів, ти чуєш кулемети, автоматні черги. Спочатку ми бігали у підвал при тривозі, але десь від сьомого березня ми почали в підвалі ночувати…
29-го лютого був мій день народження, це був найпаскудніший мій день народження за все життя. Десь зо три години були обстріли з інтервалом в дві-три хвилини. Це було психологічно неможливо витримати, це був просто жах… Якщо за день було всього 30 обстрілів, то це вважалося, що відносно «спокійний» день, бо зазвичай росіяни обстрілювали Харків близько 50 разів на день.
Я хотів записатися до Тероборони, але мене не взяли, як фізично, так і за станом здоров’я я не підходив. Я почав волонтерити. У нас було, я б так назвав, “під’їздне волонтерство”: ми допомагали дідусям і бабусям, котрі самі не спроможні ходити за продуктами, і це був момент такої максимальної консолідації допомоги один одному. В березні-квітні російські окупаційні війська полюбляли обстрілювати магазини, черги людей, що стояли за продуктами. У нас було багато загиблих. На Салтівці люди стояли за їжею, і чергу обстріляли з мінометів.
Ми по черзі ходили в магазин, збирали по під’їзду список, кому що треба… Сусіди ділились їжею, ми там комусь дали сметану, нам ввечері теж щось принесли. Це була максимальна консолідація.
40 днів у підвалі
В березні та квітні найбільшою проблемою для містян став голод. Ціни на їжу були захмарні. Дуже багато людей залишилось без роботи. Сам лише похід в супермаркет – це теж дуже ризикована річ. Ми постійно собі в чомусь відмовляли, постійно щось відкладали, бо розуміли, що завтра того магазину може вже не бути…
Друзі, звісно, дуже допомагали. Волонтери іноді підвозили продукти харчування… Моя приятелька, яка згодом виїхала до Черкас розповідала, що коли туди переїхала, то купуючи свіжий хліб, починала його їсти вже на підході до каси…
Коли вже ми почали ночувати у підвалі, то це вже був якийсь день бабака. Прокидаєшся, підіймаєшся з підвалу додому, на четвертий поверх, встигнути вмитися, сходити в туалет, нашвидкуруч випити каву і ще добре, якщо встиг, бо лунає тривога і ти біжиш знову в підвал.
Хоча бувало таке, що не встигали мівіну заварити. Потім вдень, якщо пощастить, якусь мівіну з’їмо і ввечері, вже якщо було з чого, то якісь бутерброди з чаєм і з шостої вже знов у підвалі. Довгий час раціон був — дві варені картоплини, чай в термосі і пару канапок з чим було.
Ми так трималися перших 40 днів.
Потім почались прильоти в наш район. 300-400 метрів від нашого будинку… Ми виїхали в село на межі Харківської та Полтавської області до знайомих і пробули там десь місяць. Але ситуація склалась така, що ми повернулись до Харкова і через деякий час все-таки виїхали на Закарпаття. Федір Шандор мене постійно кликав, та й багато знайомих та друзів із Закарпаття, мовляв, давай приїжджай, все буде нормально. Але, аби змусити себе переїхати мені знадобилось 130 днів війни…
— Чому ж ви не одразу поїхали?
— Ну, по-перше, багато хто вірив тому, що війна на 1-1,5 місяці… Що в середині літа все обов’язково закінчиться, що нашого ворога тут не буде. Була думка, що все-таки не станеться геноциду українського народу, що не будуть знищувати, розстрілювати місто, просто вбивати будівлю за будівлею, що не будуть кожного дня гинути люди.
Гуманітарний центр Харківщини спільно зі спецпідрозділом “Kraken” відділ ЦВС – J9 привезли допомогу в один з мікрорайонів Харкова
Особисто для мене було важливо знаходитись в місті, аби підтримувати тих, хто залишається. Мені було важливо залишатися зі своїм містом, зі своїми містянами. Моя родина — з етнічних слобожан, мої предки прийшли на цю землю в 17 столітті, засновували хутори тут, села. Ми маємо дуже тісний зв’язок з цією землею. Дуже важко було залишати…
А коли почався наступ не лише на Харків, але і на Харківську область, то вже був просто страх виїхати. Бо ті авто, що виїжджали з Харкова на початку війни, їх просто заради забави розстрілювали російські окупанти, диверсійні групи.
Мій знайомий з дітьми виїздив, у нього на задньому склі було написано “Діти”. На дорозі їх перестрічають росіяни, махають, мовляв, проїжджай, а потім пекельний регіт і автоматні черги вслід машині. На щастя, все добре закінчилось, вони вибрались…
Три Харкова
— Харків сьогодні — який він є? Хоча ви тепер тут, але знаю, що ви слідкуєте за життям свого міста.
— Ну, Харковів є декілька. Є Харків — залізобетон. Малюнок одного харківського художника, Іллі Кассанеллі, який створив логотип нескореного Харкова, Харкова-фортеці, об’єднав собою волонтерів, які збирають кошти для захисників.
Цей Харків-залізобетон щодня стікає кров’ю і тільки завдяки нашим військовим, росіян сьогодні у Харкові немає. І наші військові щодня потребують підтримки. Військові в Харкові сприймаються зовсім по-іншому, ніж на Закарпатті. Коли ми їх бачимо на вулиці чи в супермаркеті, то прикладаємо руку до серця і вклоняємося їм, або обіймаємо їх і дякуємо, бо ця людина через годину поїде знову захищати твоє місто, тебе, і її через день може просто не бути…
Є впертий Харків. Багато харківців (так, до 1930 року саме так називали жителів Харкова) є дуже егоцентричними і вважають, що весь світ крутиться довкола Харкова. І вони намагаються продовжувати жити. Але я останнім часом помічаю, що в цього незламного Харкова поступово з’являються психічні травми. Коли була перша гроза — ми всі дуже налякалися, бо сприйняли грім як черговий обстріл. Тут, на Закарпатті, ми теж здригаємося від гучних звуків. Ми намагаємося звикнути до тиші.
Крім того, Харків, на жаль, потроху спивається… Люди вживають алкоголь, не всі, далеко не всі, але чимало. Ввечері, коли починаються обстріли, або після них, ти «релаксуєш». В місті залишаються дуже вперті патріоти Харкова і вони не бажають виїжджати. Когось там утримує майно, когось робота чи рідні, які не хочуть чи не можуть їхати. Хоча, якщо людина не військова, якщо вона не прив’язана до Харкова, якщо вона не волонтерить, не розвозить їжу по районам міста і може виїхати, то вона повинна виїхати. Цю тезу я сам сприйняв десь на 100-й день, мабуть…
Є ще й третій тип Харкова — незримий, віртуальний. Це так звана харківська діаспора, ті, хто виїхав з міста і тепер вони по всьому світу. В нас настільки потужна любов до нашого міста, що ми всі щодня підтримуємо відносини і постійно на зв’язку. Я знаю людей, в яких справжні психічні зриви, коли Харків бомблять, бо це місто болить!.. А це місто — це ми. Тому ми постійно на зв’язку: комусь допомагаємо виїхати, комусь дістати ліки, перераховуємо гроші тим, хто опинився без копійки — така космічна харківська консолідація. Тому Харків існуватиме, доки живий хоч один харківець, бо це місто в нашому серці!..
До війни це було одне з найгарніших міст і багато містян живуть не реальним містом, а тим, довоєнним. Але повернення в Харків 23 лютого вже ніколи не буде, це треба зрозуміти і прийняти…
З 210 шкіл Харкова сьогодні пошкоджені 110, є прильоти в харківські виші і тепер ми на першому місці за кількістю втрачених історичних пам’яток. Колишнього Харкова вже нема і не буде… І між харківцями, які приїхали на Закарпаття ходить, такий жарт, що єдиним місцем, де тепер харківцям (нормальним, не мажорам) добре майже так, як вдома — це Закарпаття.
Закарпаття
Що мене завжди приваблювало тут, так це те, що в закарпатців підхід до людей, як у менеджерів футбольної команди: якщо вони бачать когось, хто є фахівцем високого ґатунку в будь-якій сфері, то намагаються створити максимум умов, щоб та людина переїхала жити і працювати на Закарпаття. Так вчинив і Федір Шандор, який тягнув мене на Закарпаття кілька років і тепер таки вмовив приїхати. Я розумію, що ми з мамою приїхали сюди надовго…
В певний період я перестав займатися Харковом і почав вивчати історію Закарпаття. Я 3 роки постійно сюди приїжджав на експедиції піднімати військовий туризм (туризм пам’ятними місцями часів Першої світової війни, — авт.), спілкувався переважно з закарпатцями, писав про Закарпаття. І коли я був у Харкові, то серцем був на Закарпатті, і навпаки… Я хотів сюди переїхати, правда, не за таких умов. Мені тут комфортно, але в Харкові залишилися рідні, близькі, там залишилося серце.
— Ви плануєте повернутись?..
— Я не можу нічого планувати. Якщо повертатись, то невідомо, чи буде куди, тому що наш будинок поки що цілий, але обстріли тривають постійно і не виключено, що на час виходу цієї розмови мого дому вже не буде… Серцем усі ми рвемося в Харків, але розумом розуміємо всю жахливість ситуації.
Безпечний Харків особисто для мене — це повна деокупація Харківської, Донецької та Луганської областей та Криму. А перемога — це повна капітуляція російської федерації. Для мене важливо, щоб окупанти залишили нашу землю не ніжками, а в целофанових пакетах. Бо якщо підуть самі, то повернуться з новою війною. Водночас для мене дуже важлива демілітаризація як мінімум Бєлгородської та Курської області, цієї прикордонної смуги з Україною, бо якщо цього не буде, то немає гарантій, що вони нічого не запустять у бік Харкова.
І ще для мене дуже важливим моментом безпечного Харкова є проведення певного Нюрнберзького процесу чи Гаазького трибуналу. Якщо цього не буде, не буде покаяння, і покидьки не будуть покарані за свої злочини, то спокою в нас не буде. Вони постійно хотітимуть нас вбивати.
Тому для того, щоб усі ці умови стали реальністю, ми маємо допомагати нашим військовим та ЗСУ. Чим більше ми підтримуємо військового чи його родину, тим менше в нас буде зруйнованих населених пунктів.
— Над чим працюєте тут, на Закарпатті?
— Як і зазвичай, працюю над комерційними генеалогічними замовленнями, бо дізнатися про історію свого роду бажають чимало людей. Намагаюся підтримувати харківців, які залишились у місті або допомогти їм виїхати. Оскільки в мене є купа друзів серед харківських волонтерів, та й сам я маю посвідчення представника одного з гуманітарних центрів та волонтера одного з Харківських військових підрозділів, намагаюся з Закарпаття допомагати і туди.
А ще ось нещодавно домовилися з керівництвом Ужгородського замку про те, щоб читати там відкриті лекції з історії Першої світової війни на Закарпатті — “Бойові дії на теренах сучасної Закарпатської області у роки Першої Світової Війни 1914-1917”. Про Ужоцький перевал, гору Черемху та слобожан у Карпатах цікавого я розповім багато теж. Починаємо відкриті лекції з 5 серпня, проходитимуть вони в каплиці замку. Читатиму там також історію Харкова та Слобожанщини. Це повністю волонтерський проєкт — розповісти закарпатцям про те, хто такі харківці, і плюс підтримати харківську діаспору тут, на Закарпатті.
Ну і звісно ж мої архівні досліди історії Закарпаття та проекти з військового туризму нікуди не поділися. Працюю над ними також.
Люди не повинні почувати себе чужинцями, ми всі — українці. У нас є окрошка, а у вас — боґрач і українська культура від цього тільки збагачується. У нас по всій країні купа регіональних особливостей, і в нас дуже є чому повчитися один в одного. Зараз ми всі перемішалися, хтось після війни не повернеться в Харків, хтось із Закарпаття закохається в Харків і залишиться там. І от в цьому процесі і відкриється наша єдність.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Зоряна Попович, Varosh
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
