Тіберій Сільваші серед номінантів Шевченківської премії
Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка оприлюднив “короткий” список літературно-мистецьких творів, допущених до третього туру. Серед номінантів – художник Тіберій Сільваші і його інсталяція “Крила”.
Тіберій Сільваші – український художник-абстракціоніст. Народився 13 червня 1947 у Мукачеві. Сьогодні картини митця зберігаються у музеях Мюнхена, Відня, Нью-Джерсі, Києва, а також у приватних колекціях в Європі та США. Живе та працює в Києві.
14 січня відбувся другий тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року. За результатами відбору до участі у третьому турі конкурсу допущені літературно-мистецькі твори за номінаціями: “Література”, “Літературознавство і мистецтвознавство”, “Публіцистика, журналістика”, “Музичне мистецтво”, “Візуальні мистецтва”, “Кіномистецтво” та “Театральне мистецтво”.
У короткий список конкурсу з семи номінацій увійшли такі автори:
Література:
Дуда Тамара Анатоліївна (Тамара Горіха Зерня) – роман “Дочка”;
Нечитайло (Осока) Сергій Олександрович– книга прози “Три лінії для Марії”;
Пузій Володимир Костянтинович (Володимир Аренєв) – книга прози “Заклятий меч, або Голос крові”;
Херсонський Борис Григорович – книги віршів “Вклонитися дереву”, “Сталіна не було”.
Літературознавство і мистецтвознавство
Горбачов Дмитро Омелянович – книга “Лицарі голодного Ренесансу”;
Грабович Григорій Юлійович (США) – цикл статей “Переосмислюючи Павла Тичину – переосмислюючи український модернізм”;
Кашуба-Вольвач Олена Дмитрівна – виставковий проект “Олександр Богомазов: творча лабораторія”;
Ложкіна Аліса В’ячеславівна – книга “Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – початку ХХІ ст.”.
Публіцистика, журналістика
Бондар Андрій Володимирович – книга “Ласощі для Медора”;
Рябчук Микола Юрійович – книга “Лексикон націоналіста та інші есе”.
Музичне мистецтво
Вінницька Ярина Володимирівна, Линів Оксана Ярославівна, Чекун Домініка Никифорова, Небесний Іван Васильович – концерт-візитка Ковчег Україна;
Горлова Аліна Едуардівна – документальний фільм “Цей дощ ніколи не скінчиться”;
Горностай Катерина Павлівна – повнометражний ігровий фільм “Стоп-Земля”.
Театральне мистецтво
Трунова Тамара Вікторівна, Ворожбіт Наталія Анатоліївна, Ларіонов Юрій Олександрович, Ісаєнко Андрій Миколайович, Ходос Валерія Ігорівна – вистава “Погані дороги” Київського академічного театру драми та комедії;
Уривський Іван Сергійович, Богомазов Петро Дмитрович, Ступка Остап Богданович, Форманчук Олександр Іванович – вистава “Пер Гюнт” Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Прийом творів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року здійснювався до 29 жовтня 2021 року включно.
Національна премія України імені Тараса Шевченка – найвища в Україні творча нагорода за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована у 1961 році для нагородження за видатні твори літератури та мистецтва, публіцистики та журналістики, які є духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість та самобутність.
Varosh
В ILKO Gallery відкрили персональну виставку Тіберія СІЛЬВАШІ
Це вперше, коли на Закарпатті представили роботи Сільваші у форматі цілісного проекту.
– Так сталося, що довгий час я мав виставки майже по всьому світу, але не мав жодної в Ужгороді. Тому я страшенно радий, що мене запросили і ми зробили цей проект. Вийшло так, що спочатку була книга – вона пов’язана з тими проектами, які я робив у галереї Павла Гудімова. Це були роботи в просторі. Тому цей проект робився як підготовка до презентації книги і, безумовно, якоюсь мірою, і як ілюстрація того, що є в книзі, – розповідає Тіберій Сільваші.
Виставка в Ужгороді – проект першої співпраці арт-центру Я Галерея та ILKO Gallery.
– Для мене це дуже хвилюючий момент – я куратор першої виставки, яку Тіберій Сільваші привозить до рідного Закарпаття. На мене впало основне навантаження як зробити цю виставку не просто виставкою картин. Тому ми вийшли з ситуації дуже просто – вже працюючи над книгою “Реальність”, я взяв на себе відповідальність зробити виставку-книгу. Для того, щоб обов’язково розповісти про аспекти біографії Тіберія, аби було зрозуміло, чому і як він розвивався. В Ужгороді ми робимо вперше те, що навіть не зробили в книзі – приквел історії про Тіберія Сільваші – показуємо студентські роботи, робити 80-их та 90-их років, просторові проекти, якими він займається більше 10 років, а також фотороботи Марії Бикової, які вона зробила в майстерні художника, – каже куратор виставки Павло Гудімов.
В арт-центрі ILKO Gallery виставка присвячена українському художнику Тіберію Сільваші триватиме рівно місяць – до 17 грудня.
– Думаю, що це насправді непересічна подія. Вона торкається і мистецтва, і подій людського життя, повернення на батьківщину. Людина, яка живе в іншому місті, завжди ментально повертається до того, де вона народилася та виросла. Для Тіберія Сільваші це повернення на батьківщину, мені здається, є дуже знаковим. Відповідно, дуже добре, що це сталося – як виставка творів, життєпису, особистості. Кураторська робота дуже конкретизована, виважена, те, що програмувалося, те зробилося, – розповідає засновник галереї Михайло Ілько.
Презентація книги “Тіберій Сільваші. Реальність”
18 листопада о 16:00 в ILKO Gallery відбудеться презентація книги «Тіберій Сільваші. Реальність».
Виставка в Ужгороді та презентація книги – проект першої співпраці арт-центру Я Галерея та ILKO Gallery.
– Коли я розмірковував над тим, як показати Тіберія Сільваші у рідному для нього Закарпатті, я розумів, що формат традиційної виставки картин не підходить. Так багато потрібно сказати про художника, який став одним із законодавців нефігуративної традиції українського сучасного мистецтва. Працюючи два роки над книгою «Реальність», я постарався змістити акценти на філософію його просторових проектів і розгорнену біографію художника. Тому відповіддю і підказкою для формату виставки є книга, яку ми переносимо у простір ILKO Gallery.
Коли ми показуємо історію життя художника, ми демонструємо декілька творів з його ранніх періодів творчості. Просторові проекти ми представляємо у форматі фотодокументації, описових текстів-анотацій та декількох творів-артефактів. А особливо великий об’єм виставки ми наповнюємо свіжими роботами Сільваші з циклу «Монохроми», де художник «вирощує живопис». Така трилогія покликана розкрити як особистість, так і творчість для ширшої аудиторії та повернути Сільваші на рідне Закарпаття, – розповідає куратор виставки Павло Гудімов.
Виставки Тіберія Сільваші триватиме з 17 листопада до 17 грудня.
Персональна виставка Тіберія Сільваші
З 17 листопада до 20 грудня, в ужгородському арт-центрі ILKO Gallery триватиме виставка, присвячена українському художнику Тіберію Сільваші, який працює у напрямку нового абстрактного мистецтва.
Автор народився у місті Мукачево, живе та працює у Києві. Це вперше, коли на Закарпатті представлять роботи Сільваші у форматі цілісного проекту.
Напередодні події видавництво Артбук підготувало книжку «Тіберій Сільваші. Реальність», презентація якої відбудеться 18 листопада. Виставка в Ужгороді – проект першої співпраці арт-центру Я Галерея та ILKO Gallery. Говорячи про ідею та структуру експозиції, куратор Павло Гудімов акцентує на основних її особливостях:
«Коли я розмірковував над тим, як показати Тіберія Сільваші у рідному для нього Закарпатті, я розумів, що формат традиційної виставки картин не підходить. Так багато потрібно сказати про художника, який став одним із законодавців нефігуративної традиції українського сучасного мистецтва. Працюючи два роки над книгою «Реальність», я постарався змістити акценти на філософію його просторових проектів і розгорнену біографію художника. Тому відповіддю і підказкою для формату виставки є книга, яку ми переносимо у простір ILKO Gallery.
Коли ми показуємо історію життя художника, ми демонструємо декілька творів з його ранніх періодів творчості. Просторові проекти ми представляємо у форматі фотодокументації, описових текстів-анотацій та декількох творів-артефактів. А особливо великий об’єм виставки ми наповнюємо свіжими роботами Сільваші з циклу «Монохроми», де художник «вирощує живопис». Така трилогія покликана розкрити як особистість, так і творчість для ширшої аудиторії та повернути Сільваші на рідне Закарпаття».
Про власне мистецтво сам Тіберій Сільваші каже: «Живопис закінчено в перший день і не закінчено ніколи. Тому що він постійно розвивається, виростає з себе. Будь-який елемент, який додано в його площину, повністю змінює весь його контекст та зміст».
“Арт – династія”: спільна виставка Тіберія та Ілони Сільваші у Києві
Виставка "Арт – династія" Тіберія та Ілони Сільваші стане продовженням великого проекту "ART Families – Мистецькі родини України", який ставить за мету нагадати про високі сімейні цінності у складний для країни час.
– Ми ніколи не робили виставки лише вдвох, тому одна з головних та дуже важливих речей – побачити самих себе поруч, з іншої сторони. В експозиції повинні проявитися всі зв’язки – зовнішні та внутрішні, повинна бути така непомітна драматургія. Ці роботи ніколи не експонувались поруч, тому результат для мене зберігає певну інтригу, – зазначає Ілона Сільваші.
– Колись прочитав, Тіберій Сільваші – "Алхімік кольору", і це правда. З 1970-х років він послідовно змінював схеми радянського мистецтва та вдихав життя в новий український АРТ. Вважаю, його нелегкий творчий шлях є дійсно гідним прикладом для молодих талантів, – говорить куратор проекту – Дмитро Струк.
Учасники проекту – Тіберій та Ілона Сільваші – презентували свою творчість у численних національних і міжнародних виставках. Їх твори зберігаються в публічних та приватних колекціях України та світу.
Виставка триватиме з 10 по 24 травня.
Varosh
Зустріч з художником Тіберієм Сільваші у книгарні “Є”
– Зустріч відбудеться з приводу воходу нової книжки Тіберія Сільваші "Есе. Тексти. Діалоги". Розмова йтиме зокрема про художників, які мали на нього найбільший вплив, про власні проекти, до яких митець написав тексти, а також про запитання, які найчастіше задають Тіберію Сільваші в інтерв’ю, і найважливіше – про запитання, які, зазвичай, не ставлять.
Зустріч з художником пройде за участю засновниці Щербенко Арт Центру, куратора Марини Щербенко і засновника типографії Huss та Фонду культурних ініціатив ArtHuss Костянтина Кожем’яки, – кажуть у книгарні.
Читайте наше інтерв’ю з Тіберієм Сільваші за посиланням.
Довідково:
Тіберій Сільваші – художник-абстракціоніст, видатний представник сучасного українського мистецтва, відомий не лише своїми живописними роботами, але й теоретичними текстами. В них автор здійснює аналіз сутнісних характеристик живопису, малюнку, стріт-арту, а також надає особистий погляд на творчість таких митців, як Рембрандт, Джорджіо де Кіріко, Тетяна Яблонська, Андрій Чебикін, Сергій Якутович, Олег та Олександр Животкови та інші.
Книга "Тіберій Сільваші. Есе. Тексти. Діалоги" являє собою збірку, що об’єднує критичні нариси, мистецтвознавчі есе, розмови та інтерв’ю митця, написані та опубліковані протягом останніх майже двадцяти років.
Тіберій Сільваші народився в 1947 року в Мукачевому, Закарпаття. Живе і працює в Києві. В 1966 році закінчив Республіканську художню школу ім. Т.Г. Шевченка. В 1972 році – Київський державний художній інститут. 1995 року Сільваші отримав нагороду «Художник року» в Україні та стипендію мунiципалiтету Мюнхена. Кураторські проекти митця були представлені на Міжнародному арт-фестивалі в Києві у 1996 і 1998 роках. Роботи Тіберія Сільваші знаходяться в публічних та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Нью-Джерсі, Запоріжжя, Харкова, Ужгорода, Києва та інших міст Європи і США.
Модератор зустрічі – культуролог Олександр Михед.
Тіберій Сільваші представить проект “Монохроми” в арт-центрі “Я Галерея”
– Уперше дніпропетровський арт-центр Я Галерея представляє персональний проект майстра абстрактного живопису Тіберія Сільваші. Художник пропонує поглянути на монохромію як простір "уповільнення часу", а також спосіб притульного споглядання мистецького твору. Оскільки абстрактне зображення позбавлене структури, глядач не спостерігає, а "проживає" його, отримуючи в результаті власний досвід сприйняття кольору, – кажуть у галереї.
Тіберій Сільваші: Cправжнє мистецтво – це територія парадоксу
Картини художника-абстракціоніста сьогодні зберігаються у музеях та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Парижа, багатьох інших міст Європи, а також у Сполучених Штатах та в Україні. Митець живе та працює у Києві вже більше сорока років, утім досі любить Мукачево та Закарпаття. А його спогади та розповіді такі живі і свіжі, наче, він нікуди й не їхав.
– Давно ви працюєте у цій майстерні?
– Перша майстерня була у так званому нежилому фонді, у старій будівлі на Шота Руставелі. На другому поверсі, з величезними вікнами, але вузька і коли писав великі роботи треба було пролазити під картиною, бо вона перекривала весь простір від стіни до стіни. Друга майстерня була на Оболоні – від Спілки. І вже потім ця, у якій ми з вами сидимо. Теж спілчанська.
Коли я заселився сюди, то у будинку ще ніхто й не жив. Здається, це був 90-ий рік. Комунікацій – жодних. Ліфта ще не було. Для того, аби усе тут помити, доводилося підніматися на тринадцятий поверх пішки. Але, думаю, що кращої, ніж ця майстерня вже не буде. Тут стільки зроблено, стільки пережито. Де б не працював, на пленерах, за кордоном, навіть за кращих умов, в якийсь час починаєш сумувати за цим простором.
– У Парижі ви довго жили?
– Я більше жив у Тулузі, але у Парижі часто бував і жив подовгу.
– А з Мукачева, ви, здається, у 76-му поїхали, так?
– Раніше, я вже досить давно киянин. (ред. – посміхається) У 62-му вступив у середню художню школу. В 1965 закінчив 11-й клас. Потім шість років інституту. Рік я служив в армії у Мукачеві. Ну, а потім знову Київ.
Щодо армії, то я служив у нашому піхотному полку, що на вулиці Ілони Зріні. На другий день, як я прописався у батьків, за мною приїхала машина з військомату, я думаю: ну, все, почалося. Мене повезли до начальника політвідділу. Він познайомився зі мною і сказав: “Ты будешь служить у нас в полку, нам нужны художники”. І от до осені я чекав, поки почнеться призив і треба буде поголити голову. А я тоді ще хіпував. (ред. – посміхається)
У клубі, у нас, зібралася хороша компанія. Художники, столярі, всі – закарпатці. Я, до речі, часто ходив додому спати, бо батьки недалеко жили. На набережній. Кілька разів було таке, що під час нічної перевірки за мною прибігали додому. (ред. – сміється) Офіцери теж знали, тому усі спокійно до цього ставилися.
– Ви хіпували?
– Було таке. Хоча це важко назвати хіпуванням. (ред. – посміхається) Я вже тоді у Києві жив, – школа, інститут. Ну, я ж належу до “покоління Бітлів”. А це були певні смаки, певні ознаки поведінки, певна естетика. Це був той час, коли наші хіпі ходили по двох маршрутах: одні – у Прибалтику, інші – у Крим. Для багатьох це було повним наслідування героям Керуака. З рук в руки передавалися перші репринти, майже “сліпі”, книг Судзукі, поезій Гінзберга.
Мене займало, скоріше читання книжок, ніж реальне життя “дітей квітів”. А довге волося і всі інші прикмети це – слідування тогочасній моді. Не серйозно… У Новий Світ їздили мої друзі та знайомі. А я любив Мукачево! Дружив з музикантами з легендарної групи “Аеліта”. Можливо в це зараз важко повірити, але на їх концерти треба було прориватися. Вони збирали повний Палац Спорту у Києві. Не знаю де вони зараз. Чи в Мукачеві? Чи живі? Багато років ні з ким із них не бачився… Ну от, багато часу проводили разом.
Звичайно їхні концерти і суботні танці у будинку культури. У них був клавішник Кандиба. Він грав і знався в джазі. А я Майлса Девіса, Брубека, Паркера, слухав більше, ніж Бітлів. Окрім того, ще й працював – живопис, рисунок. Ну і грав у футбол за Страбичово.
– Як часто сьогодні приїздите до Закарпаття?
– Набагато рідше, ніж раніше. Поки були живі батько, мама, рідні – майже щороку приїздив. Коли навчався, то взагалі усі літні канікули проводив на Закарпатті. Зараз мене переважно “витягують” на “Ерделівські читання” в Ужгород. Коли я маю можливість, то обов’язково їду, бо це і цікаво, і дає можливість приїхати додому знову. Минулого року я їх пропустив, але цьогоріч – був.
– У Мукачеві ви жили на вулиці Ілони Зріні?
– Так, але тоді вона називалася Карла Маркса.
– То це ніяк не пов’язано з вибором імені для доньки?
– Ні, це скоріше пов’язано з моєю тіткою, сестрою мого батька. Її теж звали Ілона і вона жила у нашому родинному будинку, де прожили декілька поколінь Сільваші. У ньому і я народився. З великої сім’ї, після війни, залишилися в Мукачеві тільки батько і тітка Ілона. Батьки вчителювали за п’ятнадцять кілометрів від Мукачева, у селі Страбичово. А у нашому родинному будинку жила тітка зі своєю сім’єю аж до самої смерті.
– У Страбичові у вас також був будинок?
– Батьки там вчителювали багато років, але постійно переїздили з хати у хату – власного будинку так і не було. Траплялося, що жили й у самій школі – нам давали там кілька кімнат.
– Які спогади у вас пов’язані з дитинством у Мукачеві?
– Я народився у Мукачеві і перші роки прожив там. Це був ще той час, коли по місту брички їздили. Потім я зустрічав їх у Відні, ці осколки великої, зниклої імперії. Тому одні з найперших і найбільш ранніх спогадів – це недільні ранки, запах кави, дорослі вже ходять по будинку і цокання копит, що доноситься з вулиці в купі з нечастими сигналами автомобілів. Тоді ще можна було сигналити і цим користалися безмежно. (ред. – посміхається)
Звичайно, це і спогади про наш величезний сад, тоді так здавалося прогулянки центром міста у суботу та неділю – обов’язково до обіду. Усе місто можна було зустріти на “Корзові”. У перукарнях тоді були ще австро-угорські та чеські звичаї – збиралася компанія літніх чоловіків, які читали газети і в цей час їх стригли.
– А ви угорською досі спілкуєтеся?
– Так, але дуже рідко. Практикую, зазвичай, один чи два рази на рік, коли буваю в угорському посольстві на національних святах. Загалом же, нема з ким. Хіба, як до Ужгорода чи Мукачева приїжджаю, тоді трохи згадую.
– Що б ви показали своїм друзям у Закарпатті, у першу чергу?
– Мукачево і Закарпаття, звичайно, не Париж, не Рим, але нема місць на Землі де не було б чогось цікавого, а тим більше на Закарпатті. І це залежить не від того, що споглядаєш, а від того, хто споглядає.
Коли я приїзжаю у нове для себе місце, то після кількох днів там, обираю собі одну-дві точки, де провожу кожен день досить багато часу. Це може бути кафе, з якого можна споглядати натовп, що проходить повз або ж тих самих завсідників – за сусідніми столами. Це може бути якесь місце, на набережній… не має значення… Так краще відчуваєш плин часу.
Звичайно, можливо, за тим рогом вулиці, або якщо перейти цей міст, то хто зна, – може там на тебе чекає якась пригода або зустріч…, але тут я фаталіст, – все, що зі мною може трапитися – станеться. І це не залежно від того чи ти біжиш, щоб побачити більше, чи тоді коли ти сидиш на одному місці, а “реальність” сама пропливає повз.
Вдихаючи запах кави, я можу прокрутити в голові безліч таких історій, з щасливим, або не дуже, кінцем…, а сидячи десь в іншому місці, з іншим краєвидом, зробити їхнє продовження.
У Закарпатті я б звів друзів: і тих, і інших, і старих і нових; знайшли б точку, у якій зустрічається все: люди, гори, ліс. Вино і запах печеної картоплі. Говорили б про міста, що змінилися за час поки нас тут не було, згадували б друзів дитинства, які роз’їхалися по світам і звичайно, про мистецтво. Смак на кінчику язика білого або червеного вина, боґрач та слив’янка, а поряд з цим і спілкування, друзі… Розуміння того, що тут, у цій землі, лежать покоління предків, живуть і народжуються нові покоління… Я люблю унікальність таких моментів. Вони схожі і завжди інші.
– Чого вам у Києві не вистачає закарпатського?
– Колись мої однокласники тут питали мене про це. Я трохи подумав, а потім сказав, що мені не вистачає тих моментів, того ритуала, коли ми з братом, цілували руки нашим тіткам. Тоді це було якось автоматично, а зараз згадуєш з жалем, як про речі, які ніколи не повернуться.
– Ваша донька народилася вже у Києві, утім її звуть Ілона Тіберіївна Сільваші. Ким вона себе вважає: киянкою чи мукачівкою, а може угоркою?
– Ілона завжди каже, що вона європейка. (ред. – посміхається) І це справді так.
– Ви завжди підтримуєте доньку, разом на усіх світлинах з відкриттів її виставок. Вона – ваш головний учень?
– Звичайно, ми постійно з нею спілкуємося і відповідно щось переймаємо один в одного, але вона йде своїм, зовсім іншим, шляхом. Ілона з самого початку будувала усе абсолютно незалежно від мене і від того, як я працюю. Вона надзвичайно талановита, з дуже тонкою духовною організацією. Світ, який вона будує в своїх роботах, ніби, суперечить всьому тому, що ми бачимо навкруги і є, до певної міри, його альтернативою.
Занурена у світ культури, працюючи з певними символічними структурами, з архетипами, вона розказує про невидимі, затаємничені сфери людського буття. Часто це – прихована сповідь витонченої душі про її мандри у грубому матеріальному світі. Про існування, знання, яке не завжди і, скоріше всього рідко, знаходить відгук. Я дуже гордий за неї!
– З кимось з закарпатських митців підтримуєте дружні чи професійні взаємини?
– Мені здається, що я у добрих і дружніх відносинах з усіма поколіннями художників Закарпаття. Я, на жаль, не був знайомий з закарпатськими класиками: Єрделі, Бокшайєм, Манайлом, але уже з живим класиком Микитою знайомий, дружу і дуже ціную його. І як художника, і як людину!
Перераховувати всіх інших не буду, це займе багато часу, та і можу когось не згадати. Я б назвав ще Небесника-старшого, який так багато робить для інституту в Ужгороді, і, звичайно те, що робиться ним для пам’яті Ерделі.
Зараз, на Закарпатті ще з’явилася група молодих і талановитих людей. Звичайно вони зовсім інші – не схожі на покоління, що їм передувало. Це сильна група, багато що мені в них подобається. І як можу, я їх підтримую.
– Часто письменники, художники, музиканти нарікають на сучасну молодь, мовляв, усе вже не те: цінності інші, хисту нема, ідей, енергетики, запалу. Ви ж завжди поруч з молодими закарпатськими художниками: Іваном Небесником, Павлом Ковачем, Станіславом Туріною, Юрком Білеєм. Що ви в них бачите?
– Цінності інші, хист у кого є, у того є, а ідей нових не треба шукати у молоді. Ідеї приходять у зрілому віці, з досвідом життєвим, зі знаннями. У молодому віці генеруються не ідеї, а вибираються певні моделі: естетичні, ідеологічні, інтелектуальні; часто забуті, не сприйняті або відкинуті попереднім поколінням і актуалізовані молоддю. Звідси непорозуміння і нарікання.
Суб’єкт у сучасному світі атомізований. Ще горизонтальні зв’язки на рівні поколінь існують, і то певний час, а вже вертикальні зв’язки, між поколіннями майже зовсім відсутні. І у цього явища є свої причини, але це зовсім інша тема.
Звичайно, мене цікавлять молоді художники зі всіх куточків нашої країни. Очевидно, це йде ще з кінця 80-х, коли я працював у Спілці з молодими митцями, з «седневських» сезонів. Але, звісно, з закарпатцями у мене особливі взаємини. Мені подобається те, що і як вони сьогодні роблять. Це вже звичайно не назвеш закарпатською школою, у класичному, звичному розумінні цього слова.
Мова, якою говорять молоді митці – це радше інтернаціональна мова, нею вони спілкуються зі світом. Але вони говорять про речі, які могли сказати лише закарпатці. Так само це стосується й митців з інших міст: вони поєднують локальне з глобальним. І це мені дуже близько, я розумію це.
– Свого часу ви переїхали до Києва. Сьогодні ж у short-листі PinchukArtCentre аж п’ять закарпатців: Андрій Хір, Юрій Білей, Станіслав Туріна, Павло Ковач, Антон Варга. Утім, жодної згадки про Ужгород, поряд з прізвищем кожного – Львів, у якому хлопці навчаються. Як гадаєте, з чим це пов’язано: з труднощами репрезентації власних робіт на Закарпатті?
– Механізм репрезентації мистецтва пов’язаний з тим, що у центрах можна більш плідно та активно працювати, там більше інституцій, які підтримують мистецтво, галерей; можливість отримати гранти, стипендії; брати участь у міжнародних проектах і т.д. Особливо, якщо ти молодий митець – завжди потрібно бути у серці розвитку та активності. У центрах виробляються нові ідеологеми, форми, знаходяться співрозмовники, однодумці, створюються сильні групи. Це єдиний механізм, який працює у всіх видах мистецтва. Вже після 40-50 можна працювати будь-де: до тебе приїдуть ті, кому це потрібно.
– Ви працюєте з Ya Gallery та Bottega Gallery. Як ця співпраця зазвичай відбувається, хто є ініціатором проектів?
– По-різному буває, але переважно ідеї проектів пропоную я. Є багато галерей, що охочі до співпраці, але краще зробити один-два якісні проекти на рік. Тому на більшу кількість галерей часу просто не вистачає, бо ж окрім персональних проектів є ще й багато групових.
Вже два роки йдуть перемовини з PinchukArtCentre про великий проект, але він настільки масштабний, що вирішити усі питання швидко, просто неможливо.
– Що це буде?
– Величезна інсталяція на два поверхи, як мінімум. Величезний об’єм роботи.
– Це взагалі можливо втілити у життя?
– Ну, я ескізи віддав, перемовини ведуться вже другий рік і я не хочу форсувати подій. Хоча і сумніваюся, що колись вдасться реалізувати її. Тобто у самому центрі Пінчука. В іншому місці, вона, ідея, прийняла б зовсім іншу форму. (ред. – посміхається)
– Криза у мистецтві, про яку усі так багато говорять, триває досі, як гадаєте? Чи переломний період минув?
– Взагалі-то, починаючи з Нового часу, мистецтво постійно знаходиться у кризі. І це його рушійна сила. Якраз криза дає сили митцям шукати нові форми, змушує продукувати нові ідеї. Як на мене, то зараз відбувається щось подібне до того, що було при переході від Середньовіччя до Відродження. У мистецтва змінюється функція, з’являються нові технології, нові гібридні форми. У цьому всьому непросто і визначити, що взагалі є мистецтвом, що вважаєш мистецтвом ти і що вважають інші. Американці, до прикладу, кажуть, що для того, аби роботу назвати мистецтвом, достатньо, аби так вважав ти і ще одна людина. Юридично це, звісно, так, але у житті – все інакше.
– Звичайній людині, що не має профільної освіти чи ґрунтовних знань у мистецтві, ще важче.
– Для того, аби співставити особисте знання і бачення з тим, що відбувається у світі, потрібно багато знати, звичайно. І тут найкращий спосіб – сідати за парту, у будь-якому віці. Утім, варто розділити дві речі: “розуміння мистецтва” і своє суб’єктивне “подобається/не подобається”.
З свого словника, при аналізі творів мистецтва, я давно викинув слова «подобаєтьсянеподобається» і працюю з категорією “естетичні коди”, але навіть це не означає, що мені вдалося повністю позбувся слова “подобається”. Приблизно 99% усього, що сьогодні відбувається і виробляється у мистецтві, мені не подобається. Але усі ці 99% я або розумію, або приймні намагаюся зрозуміти, якщо уже є така потреба. Якщо її нема, то просто ігнорую їх існування. Але є ще той 1%, який тобі близький, і тоді не так важливо розумієш ти його або ні. І так буває. Бо справжнє мистецтво – це територія парадоксу.
– А що вам тоді подобається?
– О, це дуже складно пояснити. (ред. – сміється) Мій друг Сергій Васильєв, що зараз працює у “Коммерсантъ”, років двадцять тому, при зустрічі на вулиці сказав мені: “Назви трьох своїх улюблених художників”, я ж без паузи сказав: “Рембрандт, Веласкес і Вермеєр”. Він розсміявся і каже: “Добре, я б хотів щоб ти написав про них”.
Я веду до того, що коли ти маєш орієнтири, то можеш знайти вартісне і у сучасників, бачити їх близькість зі старими майстрами. До прикладу, Вермеєр може цілком спокійно існувати у цій шкалі порівнянь з Моранді або сучасними художниками – Маріоні, Серра. Мої уподобання – результат довгих років, які я прожив у мистецтві.
– У матеріалі Forbes “12 апостолів сучасного мистецтва” вас назвали одним з найдорожчих художників України. У той самий час, ви досі їздите на метро. Як ставитеся до подібних рейтингів, відзнак?
– Ну… рейтинги це спосіб легитимізації. А легітимність передбачає виправдовування певних норм, інституцій, претензій до влади. До влади будь якої, політичної, економічної, ідеологічної. Чи має це відношення до культури, до мистецтва? Певно, що так! Ми всі, і культура і мистецтво саме по собі, у наш час, існують у рамках неоліберальної економіки. Чи все підпорядковано їй? Не все звичайно, є незалежні, або умовно “незалежні” галузі, де існує супротив “культуріндустрії”, але об’ективно, ми не можемо ігнорувати реалій. Рейтинги створюють орієнтири, скоріше економічного порядку, ніж культурного. Сприймаю їх з іронією і спокійно ставлюся до будь-якого місця і рейтингу.
– Розкажіть про свою книгу: вона вийшла чи лише готується до друку?
– О, це мені здається така довгограюча платівка. Зараз знову почалися перемовини, бо спочатку планували в одному видавництві друкувати, потім з’явилися й інші варіанти. Тут я так само, як і з PinchukArtCentre, – не форсую подій. (ред. – посміхається)
– Текстова частина вже повністю готова? Коли ви взагалі почали її писати?
– Це буде не велика книга, есеїв тридцять-сорок. Що ж до початку написання, то це було приблизно у той період, коли Сергій Васильєв попросив написати про улюблених художників, десь напочатку або в середині 90-х. Перший текст був про Вермеєра. Тоді ми з Сергієм домовилися, що я напишу десять есеїв. У той самий час я почав писати і про сучасників. Поряд – програмні речі, рецензії до виставок друзів, тексти до своїх.
Сергій колись казав, що є дві людини, з яких він мусить “вичавити” хоча б два тексти на рік: це я і диригент – Роман Кофман. Утім, Роман, крім того, що фантастичний диригент, ще і чудовий поет і письменник. І постійно пише. Мене ж потрібно змушувати. (ред. – посміхається)
– Часом в інтерв’ю ви, так чи інакше, згадуєте про акторство і режисуру. Сьогодні жалкуєте, що не обрали їх за професію?
– Я знаю багатьох з нашого покоління, хто мріяв тоді стати режисером. Це був період вершини авторського кіно. Були живі Параджанов, Тарковський – герої нашого часу. Нам здавалося, що найновіші, найпередовіші ідеї, в той час реалізувалися саме в кінематографі. Є, звісно, ще одна річ пов’язана виключно з професійними речами: коли у тебе в руках недостатньо ремесла, аби сказати те, що хочеш, більше того, не завжди знаєш, що хочеш сказати, тоді здається, що набагато легше це буде зробити у чомусь паралельному – кіно, наприклад. Звичайно, це велика помилка. Багато моїх друзів переживали те саме. Якщо б Яблонська не взяла мене до себе після другого курсу, то я б, звісно, спробував піти в режисуру.
Ну і звичайно, була ще спроба писати. Прозу. Вірші от, не писав ніколи. Але, знаєте, добре, що не пішов у режисуру, бо сьогодні кіно – це інше кіно, те кіно, яке ми мріяли знімати, авторське кіно, – це кіно для вузького кола. Кіно для “сінефілів”. Хоча, звичайно, й візуальне мистецтво є частиною “культуріндустрії”.
Але у кіносвіті залишилися знайомі і друзі. У Романа Балаяна в останньому фільмі разом з Вадимом Скуратівським зіграли маленький епізод. Мені цікаво було це робити, бо вже давно не стояв перед камерою. Тим паче, що у стрічці ми просто повернулись у свою молодість: 60-ті 70-ті роки, два інтелігенти, що п’ють пиво, їдять тараньку і мій герой кричить: “Это же стукач!”. (ред. – сміється)
– Як ви відпочиваєте: хобі, читання, спорт?
– Ну, спорт, боюся, вже у минулому. Досить довго ми грали у футбол на Трухановому острові: художники, знайомі, друзі. Але на одній з останніх ігор, я не встиг як слід розігрітися, і зламав ребро. Поки все зрослося, пройшов час. Я перестав зранку бігати свої п’ять кілометрів. І все!
Сьогодні я по-справжньому відпочиваю у селі. Маю невеличку сільську хату і дуже люблю бувати там.
Читаю багато… Взагалі багато читаю. Так було все життя, скільки себе пам’ятаю. У бібліотеку був записаний ще до того, як пішов до школи. А потім, пам’ятаю, був записаний до декількох бібліотек.
З часом, просто, коло читання стає більш окресленим. Дуже добре відчуваєш, де перед тобою набір слів, а де серйозна література. Але цікавість до всього залишається…
Тут усе те саме, що й з візуальним мистецтвом: ти усе розумієш, усе бачиш, але не хочеш затримуватися. Це біда досвіду та віку, який за тобою. Тому досить прочитати 2-3 сторінки, аби не читати далі. П’яти хвилин фільму достатньо, аби не дивитися його.
Утім, тут є позитив: ти відкритий до тих речей, які з’являються раптово, неочікувано. І ти цього завжди чекаєш. Можливо, тому мені цікаво з молодими – за ними ще немає того досвіду, вони більш відкриті до всього, а я готовий до несподіванок.
Росана Бісьмак, Varosh
Фото: Євген Козеко
Інсталяцію Тіберія Сільваші вже монтують у Мистецькому Арсеналі
Нагадаємо, що наразі у мистецькому центрі готуються до Всеукраїнської виставки "Велике і величне", що приурочена до 1025-річчя Хрещення Київської Русі. Триватиме проект з 27 липня до 22 вересня.
У рамках виставки буде представлено 1 000 творів українського мистецтва із колекцій 35 провідних музеїв України. Експозиція охоплює історичний період тривалістю понад п’ятнадцять тисячоліть – від доби палеоліту, Трипілля, античних міст Північного Причорномор’я, крізь давньоруське, барокове, класицистичне мистецтво до сецесії, модернізму та постмодернізму.
Довідково:
Тіберій Сільваші – український художник-абстракціоніст. Народився 13 червня 1947 у Мукачеві. Сьогодні картини митця зберігаються у музеях Мюнхена, Відня, Нью-Джерсі, Києва, а також у приватних колекціях в Європі та США. Живе та працює в Києві.
Тіберій Сільваші отримав почесний статус академіка Національної академії мистецтв України
Довідка:
Сільваші Тіберій Йосипович — український художник-абстракціоніст. Народився 13 червня 1947 у Мукачеві.
Його картини зберігаються у музеях Європи, США, Відня, Мюнхена та багатьох українських міст.
В Україні знову почали блокувати банківські картки через борги за комунальні послуги. Кого це стосується
З 9 травня вступив в силу закон, який повернув арешти коштів на банківських рахунках боржників, тимчасово припинені на початку війни. Ця інформація набула розголосу після коментаря співзасновника Monobank Олега Гороховського. Таке блокування було тимчасово призупинено на початку повномасштабної війни для громадян, чиї борги не перевищували 100 тисяч гривень. Varosh звернувся по коментар до юриста Володимира Сільваші.
— Через призупинення блокування багато людей вирішили взагалі не платити за комунальні послуги і навіть маючи рішення суду комунальні служби не могли фізично стягувати ці кошти, тому що сума не сягала 100 тисяч, — пояснив він. — Новий закон передбачає, що арешт на рахунки фізичної особи може бути накладений за виконавчим провадженням (тобто наявним рішенням суду про існування боргу). На період воєнного стану робили виключення, що боржник може звернутися до виконавця і просити розблокувати йому суму в розмірі 2 мінімальних заробітних плат, тобто 13400 грн.
Тобто,за словами юриста, якщо в людини є невеликий борг, то його арештують, людина його погасить і його розблокують. Якщо сума 90-100 тисяч і людина не може сплатити її, то щоб вона не залишилась без засобів для існування, частина коштів розблоковується і в межах суми банк дозволить видаткові операції на 13400 грн за поточний місяць. Інша сума й надалі буде заблокована.
— Тобто внесли зміни на кінцеву стадію процесу. Тому зробили такий компроміс, щоб запустити механізм примусового стягнення і в той же час захищена сума 13400 залишається, Ч пояснив Володимир Сільваші.
Перевірити, чи не відкрили виконавче провадження стосовні їх заборгованості, можна в спеціальному реєстрі на сайті Мін’юсту.
Varosh,
Фото: УНІАН
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
Житло на “Машзаводі”: чи дозволять релокованому підприємству в Ужгороді продовжувати реновацію
В Ужгороді в адміністративній будівлі колишнього машинобудівного зводу “Тиса” група компаній з Мелітополя “ISATEX INVEST GROUP” створює комплекс житлових апартаментів, офісів та комерційної нерухомості. При всій привабливості ідеї, довкола цієї забудови піднявся скандал стосовно того, що земля, на якій проводять реновацію адмінбудівлі, має промислове призначення і це супречить містобудівним нормам та генплану.
Начальниця ДАБК Олександра Зотова повідомила, що до Державного архітектурно-будівельного контролю Ужгородської міськради звернулася міська прокуратура з проханням пояснити, що ж відбувається в індустріальній зоні міста (в той же час у прокуратурі Varosh повідомили, що такого звернення до ДАБК не надсилали). Оскільки згідно з постановою №303 Кабінету міністрів проводити планові та позапланові перевірки будь-якого будівництва у військовий час заборонено, на об’єкт очільниця пішла особисто.
— На цьому будівництві перевірка не завадила б, тому що воно ведеться самовільно, — сказала Олександра Зотова. — На банері підприємства йдеться про те, що тут будують житло, але воно заборонене в промисловій зоні. Згідно генплану Ужгорода, ця зона належить до промислових і треба було розробити детальний план території щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. На даний час ніхто з власників цих приміщень не звернувся з таким проханням.
За словами Олександри Зотової, забудовники мали звернутися в управління ДАБК, щоб взяти повідомлення про початок підготовчих робіт, на демонтаж існуючих конструкцій.
— Хоча, якби і звернулися, то якщо вони будують житло, то цього робити не можна, це суперечить містобудівній документації. Тобто це будівництво, згідно з чинним законодавством, вважається самочинним.
ДАБК скерувало заяву до Нацполіції та місцевої прокуратури, які мають право проводити перевірку.
Натомість директор ТОВ “ЮКРЕЙН ІНВЕСТ ІЗАТЕКС”, яке проводить реновацію адмінбудівлі заводу, Олексій Фокарді на пресконференції сказав: розробили проєкт по переплануванню адмінбудівлі в рамках законодавства.
— Ми у сфері будівництва більше 20 років і реновація промислових зон для нас не новинка, — пояснив він. — Ми це робили багато років, у законному правовому руслі. На наших банерах не написано про соціальне житло чи житлові квартири. Ми будуємо житлові апартаменти. Тут є певна різниця. Апартамент за законом України не є житлом для постійного проживання. Готельні номери, апартаменти теж не є житловим приміщенням, але люди там живуть. І навіть у санаторії номери теж підпадають під цю категорію. Апартаменти, менші 30 кв.м. також не є квартирою. Там можна жити, але ви там не можете прописатися. А тепер люди, які приїхали сюди з окупації живуть взагалі — в спортзалах, у школах та дитсадках. В яких умовах? Вони не мають права там людей селити!..
Щодо цільового призначення земельної ділянки, Олексій Фокарді каже: в 4-поверховій адміністративній будівлі з кабінетами не було виробничих приміщень.
— Є законом затверджена постанова кабінету міністрів №406 від 07.06.2017 про затвердження переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання та після закінчення яких об’єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію. Це як правило ті будівлі, які вже були введені в експлуатацію. Та будівля, яку ми придбали і почали там роботи, раніше вже була введена в експлуатацію. Там є певний перелік робіт, які можна там робити та умов, за яких не можна їх робити. І ми працюємо саме в тому форматі.
Водночас Олексій Фокарді поскаржився, що під час візиту на будівництво Олександра Зотова поводилася вкрай агресивно та шумно: погрожувала та обзивала будівельників, називала немісцевими біженцями та іншими неприйнятними словами.
— Ми звернемося в понеділок з заявою до правоохоронних органів з проханням перевірки правомірності її дій. Ми діємо в рамках діючого законодавства в т.ч. будівельної сфери. Ми не жебраки, ми люди, які вміють працювати і втратили все через війну в себе вдома і зараз деякі чиновники тут, в Україні намагаються відкрити проти нас другий фронт. Ми із Запоріжжя, нащадки запорізьких козаків, вміємо працювати і боротися і не здамося ні під яким корумпованим тиском, або іншими протиправними діями.
Насамкінець Varosh звернувся по коментар до юриста. Володимир Сільваші сказав: призначення земельної ділянки, на якій ведуться роботи, має відповідати житловій забудові.
— Навіть з будівлею із офісними приміщеннями теж можуть бути проблеми. Офіс — це теж не промисловість. А апараменти теж вважаються житлом, як би вони не говорили. Але все починається з землі, з генплану. Там має бути дозволене житло. Цільове призначення землі має бути переведене під житло чи офісну чи будь-яку іншу громадську забудову. Після того має переводитись будівля, потім подаються документи, проєктна документація, що ми будуємо ось таке. Це доволі дороговартісно, бо це величезний об’єкт, але не неможливо. Ідея в них прекрасна, безумовно, і потрібна місту, але зробити її потрібно правильно.
Varosh
Фото: Ужгородська міська рада
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
Ліка Комфорт: «Футбольна академія «Мункач» – це проєкт, яким ми пишаємося»
Партнерська публікація
Нещодавно на Закарпатті запрацював потужний спортивний об’єкт із однією з кращих тренувальних баз для футболістів у нашій країні. Подібний рівень до футбольної академії «Мункач» мають лише «Динамо Київ» та «Шахтар».
Мукачівська компанія «Ліка Комфорт» робила «під ключ» на цьому об’єкті все, що стосується вентиляції, опалення, водовідведення та гаряче водопостачання на основі сонячних колекторів. Засновники фірми Олена та Олександр Ціва розповіли нам про об’єкт через призму свого партнерства та специфіки роботи.
З чого все починалося. Від ФК «Мукачево» до академії
– Багато років тому Золтан Сільваші звернувся до мене, аби я підтримав заснування футбольної команди у Мукачеві. Звісно, я був у захваті від цієї ідеї, бо з дитинства футбол був моїм хобі та пристрастю, – розповідає Олександр Ціва.
Минуло більш ніж десятиліття і на базі команди зародилася ідея Футбольної академії Мункач – це не лише проєкт для розвитку Закарпаття, а й важлива установа для всієї країни. Тут є можливість виховувати майбутнє футбольне покоління держави. Це комплексне рішення – з навчанням для спортсменів, підготовкою, харчуванням, кількома сучасними стадіонами. До слова, саме тут вже провели Фінали України U-14 та U-16. У той самий час, це і розвиток туристичного напрямку, бо до Закарпаття відтепер приїздить багато шанувальників на перегляд матчів та підтримки футболістів і улюблених команд.
«Ліка Комфорт» та проєкт «під ключ»
Будівництво комплексу розпочалося у 2019 році, восени, і тривало 1,5 року. «Ліка Комфорт» відповідала за кондиціонування, вентиляцію, опалення, водовідведення, каналізацію.
– Відповідально було працювати з академією, бо тут діти перебувають досить тривалий проміжок часу, а отже все має бути на найвищому рівні – так, аби повітря вистачало; аби було затишно та продуктивно; аби були враховані принципи енергозбереження, повітрообміну, якості чистого повітря, охолодження, опалення, – розповідає директорка компанії Олена Ціва.
Усі компоненти та технічні рішення відповідають сучасним вимогам та забезпечують комфорт, енергоефективність та надійність.
– Ми з колегами робили все на цьому об’єкті як у власному помешканні – для найрідніших, бо усе моє свідоме життя пов’язане з футболом. Я хотів, аби академія була класною. Відчував у цьому свою місію. Розумів, що це більше, ніж робочий проєкт,– каже Олександр Ціва.
Олена зізнається, що їхня компанія ніколи не працювала на такому великому об’єкті, але це був чудовий досвід, адже потрібно було синхронізовуватися з великою кількістю інших спеціалістів, робити все послідовно, аби не доводилося нічого переробляти.
– Цей проєкт добряче «прокачав» нашу компанію, бо це новий рівень планування, розподілу робочого часу та людських ресурсів. Так склалося протягом останніх кількох років, що робота нашої компанії все більше займається саме великими комерційними об’єктами. Хоча і персональні замовлення ми також не припиняємо робити і продовжуємо надавати ці послуги максимально сервісно та клієнтоорієнтовано, – розповідає Олена.
Що зробила «Ліка»:
Для повітрообміну ми застосували припливно-витяжні установки з рекуперацією тепла і водяним підігрівом повітря взимку польського виробника VBW.
Для душових і роздягалень — витяжні вентилятори і припливну систему з водяним підігрівом.
Для кухні — професійні вентилятори німецького виробника RUCK.
Для охолодження застосували професійну VRF-систему кондиціонування Cooper&Hunter з касетними внутрішніми блоками.
Водопостачання — стандартна тупикова схема розводки трубопроводів з циркуляцією гарячого водопостачання. Чому циркуляційний трубопровід? Бо від водонагрівача до кінцевого споживача велика відстань. Рециркуляція забезпечує гарячу воду відразу. Зменшує споживання води, тому що відсутня потреба очікувати, поки протече холодна вода.
Каналізація — незалежна мережа. Окремі трубопроводи для санвузлів та приміщень кухонного блоку. Стоки від останніх подаються на жироуловлювач. Це спеціально сконструйований каналізаційний колодязь, де забезпечується відокремлення (сепарація) жирних сполук, які в подальшому утилізують.
Опалення — радіаторне, з променевою системою розведення трубопроводів. В якості теплоносія — етиленгліколева суміш. Є котельня, де розташований каскад з семи газових водогрівних котлів конденсаційного типу, тепловою потужністю по 100 кВт кожний.
Застосували інноваційний деаератор типу Variomat від німецької компанії Reflex, аби зменшити об’єм розширювальних баків та зробити видалення повітря з системи опалення ефективним. Крім того, він також автоматично підживлює систему опалення та забезпечує стабільний тиск у ній.
Довідка:
Компанія Ліка-Комфорт з 2004 року представляє на українському ринку системи вентиляції, кондиціонування та енергозбереження від провідних світових виробників.
Багаторічний досвід роботи на понад 500 реалізованих проектів, використання ефективних і сучасних інженерних рішень, висококваліфікований персонал, чітка організація діяльності та ефективна взаємодія всіх підрозділів компанії забезпечує стабільні позиції компанії на ринку і залучає партнерів в середовищі проектних, монтажних і будівельних організацій, комерційних структур, приватних і корпоративних клієнтів.
Росана Тужанська, головна редакторка Varosh. Як перетворити Varosh із видання “для душі” в медіасправу
Ми прагнемо розповісти більше про команду видання Varosh, про людей, які за кадром наших матеріалів. Тому продовжуємо серію інтерв’ю із редакцією. Ми ставимо питання своїм колегам, а також додаємо запитання від читачів, які вони публікували в інстаграмі Varosh.
Цього разу – розмова з Росаною Тужанською, головною редакторкою Varosh. І якщо кожен у редакції має свій напрямок діяльності, то Росана може і вміє все! Адже працює за різними векторами: організація роботи команди, підготовка стратегій, планування, налагодження процесів, комунікація з партнерами та рекламодавцями, написання матеріалів і так далі, за довгим списком задач. Вона створює баланс нашого видання й команди, вигадує ідеї, творить концепції, мислить прогресивно й стратегічно. Смілива в рішеннях. Справедлива. Напрочуд дипломатична. Наша Росанка. ♥
— Найважливіше запитання – як ти все встигаєш?
— Найважливіша відповідь – я нічого не встигаю. Хронічно. Принаймні, так мені здається, скільки себе пам’ятаю. Але, якщо відверто, то я завжди багато працювала та вчилася, а отже, довелося розібратися і з плануванням. Тому кожен день намагаюся розпланувати заздалегідь. Колись мені здавалося, що я непоганий тайм-менеджер, але з появою сина зрозуміла, що раніше то була лише розминка. (ред. – сміється).
— Розкажи про свою роботу сьогодні. З чим працюєш найбільше?
— Найбільше працюю саме як медіаменеджерка, хоча й досі створюю деякі матеріали. Якщо ж загалом про моє редакторство, то це переважно координація роботи редакції та видання загалом, планування тем, дат записів та виходу матеріалів, деяка робота з соцмережами, планування бюджету, спілкування із рекламодавцями і багато іншого. Але й матеріали люблю створювати. Особливо до розділу “Спецпроекти”.
— Коли взагалі в житті з’явилися тексти, журналістика?
— До речі, тексти не відразу. Бо спочатку було радіо, потім – телебачення і лише років 8 тому з’явилися тексти. Працювати журналісткою я почала ще до 18 років.
— Ти вчилася і в Мукачеві, і в Рівному, і в Києві. Це факультети журналістики?
— Інколи жартую, що в мене стільки однокласників та одногрупників, що з ними можна зробити закарпатське весілля на 300 чоловік. Але я, насправді, вчилася у трьох школах, педагогічному училищі та двох вишах. В Мукачеві – це було педагогічне училище та спеціальність “вчитель початкових класів та англійської мови”. Але на початку третього курсу я вирішила не продовжувати навчання далі, відчувала, що це зовсім не те, що мені потрібно, хоча й добре вчилася, була старостою групи, брала участь у майже всіх масових заходах. Та все ж…
Напередодні цього рішення я вступила до рівненського університету на “психологію”. Там закінчила бакалаврат, а далі вступила до КНУ ім. Шевченка, де й завершила свою вищу освіту. За фахом я психолог, хоча жодного дня в житті не працювала ним. Утім, якщо б не ті знання, які маю з цієї галузі, то переконана, що працювати в журналістиці мені було би значно складніше. Особливо – з соціальними проєктами.
— Які професійні гілки в житті ти виділила би першочергово?
— За 13-14 років я фактично працювала в кількох напрямках: радіо, телебачення, онлайн-ЗМІ та маркетинг. Кожен із них для мене дуже важливий, бо саме вони всі разом створили мене професійно.
— Де найбільш органічно себе почувала: телебачення, радіо, маркетинг, тексти?
— Всюди добре, бо все пов’язане з медіа, які є моєю пристрастю. Обожнюю людей, розумні розмови, щирі емоції; працювати в кадрі і писати, радіоефіри; вигадувати нові назви, продукти, слогани, маркетингові стратегії; організовувати події, на які приходять і про які говорять.
— Розкажи, будь ласка, що входило в твої обов’язки на “Шустер Студії”? Чи працювала ти в політичній програмі?
— Я працювала в соціальному проект “Адреналін”, який створила “Шустер Студія”. Це формат, який дуже сильно відрізнявся від п’ятничної політичної програми і був справді дуже соціальним та щирим. Кожна програма мала свою тему – від СНІДу до домашнього насильства та інших соціально важливих блоків. До кожної теми були залучені по троє журналістів, які шукали історії, працювали з героями на їхніх територіях (різні міста України), готували їх до ефірів, намагалися вирішити проблему героїв, а також працювали безпосередньо на майданчику разом із Савіком.
На політичній програмі я працювала фактично лише один раз, коли Савік поїхав на Євро-2012 до Польщі і робив включення звідти, а ми з Георгієм Тихим заміняли його в студії. Це був неймовірний досвід роботи. Перш за все, через ту надпрофесійну команду, яка знала свою справу бездоганно. Дуже радію, що мала цей досвід та можливість, а також – що в мене повірили.
— Як ти почувалася на Закарпатті після Києва? Що найбільше дивувало, якщо говорити в порівнянні?
— Хотілося би сказати, що все було круто, але насправді це був досить непростий період, бо я дуже любила свою роботу на “Шустер Студії”, і тоді була така команда, з якою працювати було справжньою мрією. Але ми з чоловіком вирішили повернутися на Закарпаття через той ненормальний і ненормований ритм життя, який у нас був у Києві, та відсутність життя після роботи. Дмитро (Дмитро Тужанський, – ред.) переїхав, здається, у травні чи в червні, а я ще допрацьовувала і переїхала наприкінці серпня. Близько трьох місяців я не знала “куди себе подіти” і що ж робити далі. На місцеве телебачення не планувала повертатися, а інший варіант треба було вигадати.
У грудні ми зареєстрували сторінку Varosh на Facebook, а в лютому презентували сайт. Далі – ви все знаєте;)
— Майже. Загалом Varosh ніколи не був збитковим, бо ми з самого початку не роздували штат і фактично багато років із сайтом працювала лише я та фотограф. Утім, це була доволі специфічна модель роботи – фактично маркетингова агенція. Чому? Коли з’явився Varosh і наше оточення зрозуміло, наскільки це свіжий та потрібний продукт і наскільки ми вміємо легко спілкуватися із аудиторією та формувати справжні дружні відносини, до нас почали звертатися власники бізнесів, наші добрі знайомі з проханням та пропозицією “зробіть і мені так круто, тільки в моїй галузі”. Так, водночас із Varosh, я почала працювати з кількома закладами, як-от Порядний Ґазда, Chizay. Мала гора.
Потім у моєму житті з’явився напрямок ІТ і я кілька років працювала з компанією TranSoftGroup – ми разом оновили позиціонування, омолодили лого та стиль, осучаснили сайт, почали працювати із соцмережами, запустили чудові продукти для програмістів-початківців, почали стандартизувати та формувати HR-відділ, розробили дизайн приміщень, в яких працюють програмісти та тестувальники програмного забезпечення, почали працювати з комунікаціями всередині компанії та активно брати участь у соціальному та благодійному напрямках.
Згодом розпочалася моя кількарічна співпраця з ILKO Gallery – як журналістки, контент-менеджерки та частково комунікаційниці.
А потім у моєму житті з’явився син і, власне, ще під час очікування на нього я зрозуміла, що якось забагато всього і різного, і навіть якщо я й не сидітиму в затяжному декреті, то суто психологічно не осилю такий масив. Це був прекрасний момент усвідомлення «а що ж далі?». Так ми зрозуміли, що настав час перетворити Varosh з видання “для душі” в системну медіасправу. І щиро цьому радію, бо щодня переконуюся в правильності цього рішення.
— Як відновлюєшся, поєднуючи власну справу та материнство?
— У мене справді не дуже вистачає часу на повноцінний відпочинок, бо син лише починає ходити в садочок, тому мої дні доволі щільно розписані, зйомки завжди планую заздалегідь, аби делегувати свої інші задачі. Відносно нещодавно почала прокидатися о шостій ранку, аби мати ще дві години на роботу, поки син досипає свій ранковий сон. У цьому є й плюс – вирівняла графік сну і вже давно не працюю “ночами”, бо коли встаєш о 6-7 ранку, то о 22-23:00 просто вимикаєшся.
Щодо відпочинку, то якщо треба якесь швидке розвантаження, то сідаю за кермо і просто їду. Водіння дозволяє мені побути з думками наодинці і відпочити.
— Якщо б тобі запропонували бути ведучою на якомусь із всеукраїнських телеканалів – пішла би?
— Можливо, кілька років тому я відповіла би на це запитання ствердно, але зараз не впевнена. Все залежить від того, що це за пропозиція і що буде після неї. Для мене важлива перспектива, не цікаво робити щось просто для того, аби робити. Ще один надважливий момент – свобода. Особиста та професійна. За ці роки було кілька пропозицій, про які кажуть, що “від таких не відмовляються”. Але коли думаєш про те, що буде через п’ять років, якщо я погоджуся на це зараз? Чи дасть це мені розвиток? Чи буду я вільна робити власний вибір, керувати своїм часом та собою? Чи розвиватимусь професійно?
У мене є розуміння, що я хочу робити через п’ять років, ким працювати і з ким співпрацювати, тому такі рішення даються мені доволі легко.
— Ви з чоловіком разом працюєте над Varosh – чи легко це? Чи бувають непорозуміння? Як справляєтесь?
— Мій чоловік –це людина, яка розуміє мене найкраще. Мені теж не потрібно навіть слів, аби зрозуміти його – досить погляду або мовчання. Тому ми завжди команда – і в родині, і в роботі.
Чи легко працювати разом? Ні, не легко. Часто в нас різні погляди на явища, людей, проєкти. Він – дипломатичний, врівноважений, любить все добре обдумувати. Я – імпульсивна, холерична, роблю швидкі рішення. Але ми поважаємо всі особливості одне одного і завжди знаходимо спільну мову.
— Які з твоїх матеріалів викликають в тебе найбільше емоцій?
— Таких направду дуже-дуже багато. Є герої матеріалів, з якими після записів ми спілкуємося вже понад 10 років. Але для мене була найбільша честь познайомитися із Блаженнійшим Любомиром Гузаром. Це була недовга розмова – близько 30 хвилин – але точно одна з найважливіших у моєму житті. І більше не через те, що було сказано для публікації, а через те, що сказано особисто.
Також дуже ціную знайомство з Тиберієм Сільваші та його запрошення до своєї майстерні. Це неймовірна людина, якою захоплювалася і захоплююся.
— Складається враження, що ти постійно вчишся. Наскільки для тебе важлива самоосвіта і які з проєктів були для тебе найкорисніші?
— З останніх дуже важливих для мене – це Regional Champions Accelerator від Media Development Foundation. Це програма для медіаменеджерів – саме завдяки ній мені вдалося розпочати перетворення Varosh на медіабізнес та стартувати роботу комерційного відділу. До речі, від Media Development Foundation кілька років тому я їздила на стажування в одне з найпрогресивніших медіа Білорусі KYKY, у відділ Reformation, який пише про реформи.
Важливими були також дві програми від Kyiv-Mohyla Business School – “Системне мислення” та “Стратегічний маркетинг”. Інші програми не перераховуватиму, бо їх направду було багато.
Дуже важливо й уміти стежити за колегами, рефлексувати, синтезувати та шукати точки дотику з власним проєктом.
— Яким ти бачила Varosh 8 років тому, а яким він є нині?
— 8 років тому – це був сітігайд, сьогодні – доросле видання з місією, цілями та зрілими ідеями. Ми пишемо про важливе – про те, що потребує обговорення та уваги. Створюємо супутні менші та більш глобальні проєкти, які можуть змінити нашу область та точно змінюють середовище.
— Як ставишся до критики видання або ж до хейту в соцмережах?
— Все залежить від ситуації. Інколи бувають цінні критичні коментарі, які спонукають інакше подивитися на роботу, матеріал, подачу. Але часом трапляються люди, які хейтять все і всіх, їм погані будь-які ініціативи і проєкти – до такого ставлюся спокійно. Розумію, що людині більше немає чим зайнятися, а мені є – тому йду працювати далі.
— Розкажи про команду Varosh. Чи легко вам усім працювати разом?
— Наша команда не є великою, але ми ростемо і плануємо рости й надалі. Це люди, на яких можна покластися, за роботу кожного з них можна бути спокійною. Кожен у команді розуміє, в якому проєкті працює, що робить і для чого. Це дуже цінно, бо ми всі йдемо в одному напрямку. При тому, що з абсолютно горизонтальним та демократичним управлінням.
Що ж до легкості, то бувають різні періоди та різне навантаження. Інколи потрібно попрацювати надпотужно, але після цього обов’язково можна буде трохи відпочити. Зі свого боку завжди намагаюся попередити вигорання чи емоційне виснаження, і запитати, чи все в порядку, чи потрібен відпочинок, перезавантаження. Це справді важливі речі, які інколи можуть врятувати.
— Цьогоріч ви з родиною два місяці жили в Будапешті. Як він тобі в порівнянні з Ужгородом? Чи не закохалася в угорську столицю?
— Закохалася у зручність життя в місті для людей. Особливо це добре відчувається, коли є маленька дитина і є десятки безкоштовних, чудових, чистих, сучасних майданчиків; пандуси; хороші тротуари. Також – загалом дещо інакша культура спілкування. Але в будь-якому разі вдома ми почуваємося лише вдома. Тому я з тих людей, які готові змінювати середовище, в якому живуть, аби воно ставало таким, як в омріяних країнах та містах.
— Що в людях тебе приваблює, а що відштовхує?
— Приваблюють розум, свобода, відкритість до світу. Відштовхують – нетактовність та суміш глупості з наглістю.
— Скільки часу ти проводиш в телефоні/ноутбуці?
— У телефоні – дуже мало. У мене немає прокрастинаційного гортання стрічки соцмереж чи залипання, тому – лише за потреби. У ноутбуці – значно більше – від 3 до 6-7 годин на добу.
— Як ти бачиш майбутнє Varosh?
— Бачу його онлайн- та офлайн-майданчиком для дискусії, обговорень та вирішення проблем міста та області.
Varosh
Галерея Ілько: як за 6 років змінити мистецьке та культурне життя Ужгорода
Поява в Ужгороді Галереї Ілько, без сумніву, явище. Вона змінила уявлення про виставки, виставковий простір, музику, її подачу, про синтез мистецтв, можливості для музикантів, художників та глядачів. Це ковток свіжого повітря, якого так не вистачало місту. Нашому. Хоча й багатьом українським – також.
За понад 6 років роботи тут пройшло кілька десятків виставок та з сотня музичних програм. Галерея стала майданчиком для спілкування з глядачами як для найбільш затребуваних українських митців, так і для студентів академії, які захищали тут свої дипломні роботи. На сцені галереї виступали як відомі американські та європейські джазмени, так і 6-річні малюки, які лише починають свій шлях у музиці. А ще – кілька десятків освітніх програм, презентацій, кінопоказів, дискусій, лекції.
Засновник галереї Михайло Ілько рідко дає інтерв’ю та ставиться до заснування і роботи мистецького простору як до чогось, що неминуче мало статися; спокійний до перемог і викликів та рухається по життю за принципом маленьких кроків – як у древній стратегічній китайській грі «Ґо», де все будується навколо одного кроку, а не цілої складної комбінації.
Говоримо з Михайлом про те як відкрити мистецький центр у маленькому місті, виклики та несподіванки, очікування та реальність, добрі проекти, музику та мистецтво.
– Художня омана. Не маю цьому логічного пояснення. Та і хотілося частіше приїздити до Закарпаття та більше часу проводити з батьком.
– Ви дуже системна людина. Чи продумували бізнес-план проекту, етапи його розвитку, успіху/не успіху?
– Насправді ні. Раніше ми усі проекти робили дуже структурно, системно, вимірно, крок за кроком, а коли взялися за галерею – все змінилося. Це було на зміні парадигми «essentials – esse». Ми завжди у своїх проектах на початку роботи писали «essentials» – «сутності». У випадку з галереєю головне було сама її сутність. Перфекціонізм у таких справах важливий, але лише тоді, коли ти йдеш у напрямку бізнесу. Ми – не йшли.
Починали роботу апріорно думаючи, що робимо хорошу річ. З’явилася задача – ми її робили. Коли зрозуміли, що ця справа невимірна і наші цілі не можуть бути занадто конкретними, то перестали перед собою ставити запитання про бізнес-план та план як такий.
– Чому не ставили цілей? Тому що це власний проект?
– Тому що він випав за рамки вимірності. Якби ми створювали чіткий та правильний план як це має бути та як буде, то напевно галерея не з’явився б взагалі. Коли змінюєш парадигму, все ламається. Ми вирішили, що опиратимемось на стратегію маленьких кроків – як у древній стратегічній китайській грі «Ґо», де все будується навколо одного кроку, а не цілої складної комбінації. Так ми вирішили, що «закриватимемо» етапи, відповідно до їх появи. Ми контролювали ресурси і потенціали і у нас була чітка візія – бачення.
– Як довго готувалися до відкриття?
– Почали робити проект будівлі, але він досить довго нам не подобався. Коли ж зрозуміли, що виходить непогано, почали втілювати. У 2009 році стартувало будівництво, завершили – на початку 2012 року. Потім взяли паузу і у 2013 році відкрилися.
Найважливішим було усвідомлення того, що робити проект потрібно «маленькими кроками». Що я маю на увазі? Я працював з людьми з англо-сакським типом мислення, і спочатку було дуже важко зрозуміти одне одного. А потім якось натрапив на статтю про індуктивне та дедуктивне мислення. У ній йшлося про те, що англійці мислять індуктивно – тобто від малого до великого. Спочатку наводять лад на своєму подвір’ї, потім у кварталі, далі – в місті, країні. Ми ж часто мислимо дедуктивно – як би привести у порядок планету, а сміття з двору якось та й вивезеться. Тому, коли ти маєш бачення – то мусиш отримувати результат, зробити просту дію, кілька дій. Так ми й рухалися з проектом.
Виставка Павла Керестея. Фото: Віталій Маріаш
– Як ви синхронізуєте ваше бачення життя галереї та бачення вашого батька, творчість якого і була одним з мотивів відкриття галереї?
– Дуже просто – хто робить, той керує і відповідає.
– Суть існування галереї зараз та 6 років тому для вас особисто змінилися?
– Для наших людей часто наслідок діяльності важливіший за саму діяльність. Для нас же – процес важливіший.
– Що бачите результатом цього процесу?
– Як не банально, але ми всі хочемо зробити життя трохи кращим ну і цікавішим. Це як у Генделя, коли йому казали, що його музика подобається людям, то він відповідав, що було б добре, якби вона ще й робила їх кращими.
– Ви рідко та неохоче розповідаєте про успіхи. І мені здається, що дещо недооцінюєте їх загалом. Як оцінюєте те, що зробили з галереєю, саме в контексті Ужгорода?
– Є наміри, дії, умови. Люди ставлять собі цілі і існують в певних умовах. Вони можуть бути незмінними або такими, на які ти можеш мати певний вплив – докладатися до створення умов і потім щось здійснювати. Тому, мені здається, що важливо аналізувати, що зробила людина в певних умовах. Коли ви живете в центрі світу, то ймовірність, що мейнстрім вас підтягне дуже велика. А коли у малому місті – то з цим складнувато. Тому перед тим як оцінювати, важливо взяти правильну «лінійку».
Хочемо ми цього чи ні, але галерея – це один з видів соціальної діяльності, бо вона працює не автономно, а в певному середовищі. Тому, якщо оцінювати з цієї точки зору, то мені здається, що все дуже добре. Але не власне те, що ми робимо, а те як це співпрацює та взаємодіє з середовищем.
Виставка Тіберія Сільваші
– Коли планували відкриття, то кого бачили своїм відвідувачем? І чи це різні люди виявилися у підсумку?
– Ми все робили інакше, ніж мали б робити з точки зору бізнес-логіки, хоча й намагаємося дотримуватися бізнес-процесів у цій діяльності, яка не є бізнесом. Ми не досліджували свою цільову аудиторію, не знали її. Ми бачили наших друзів і думали, що якщо є двоє таких, то буде й троє. Мої уявлення та спогади про Закарпаття були сильніші від реальності. Спочатку ми дещо інакшою уявляли і виставкову діяльність, рубрикували, розділяли, а потім зрозуміли, що робити цього не варто.
– Наскільки були цікавими виставки за ці роки для вас як для засновника галереї та як для куратора проектів?
– В нашому контексті та наших умовах, мені здається, що вони були добрі. Відверто поганих не було. Декілька було дуже і дуже непоганих.
Найважливіші, на мій погляд, були великі повернення художників. В мене в голові був своєрідний шорт-лист, кого я сам хотів би побачити. Ми зробили виставку Павла Керестея, Тіберія Сільваші разом з Павлом Гудімовим. Павло Ковач, на мою думку, прозвучав по-новому. Виставка Павла Бедзира була сильною. Етюди батька, Івана Ілька, 60-х років вважаю прекрасною, хоча й не до кінця розкритою.
З групових виставок мені сподобалася «Едельвейс». Можливо в ній трохи не вистачило актуального мистецтва, але з ним у нас поки взагалі важко, бо воно надто технологічне. Були дуже добрі процесуальні речі, які ми робили з Тарасом Табакою. Я не намагався отримати якийсь неймовірний результат, скоріше хотів подивитися чи піддається це кристалізації, росту.
– Приємні відкриття були?
– Так, звичайно. Це власне ця група молодих художників, нової генерації. Це було класно. Мені сподобалося, що вони живуть у певному колі, середовищі цікавих та світлих людей. Якщо ми кажемо про український контекст, то думаю, що тут ми могли б бути чемпіонами.
Виступ Грегорі Бойда та Тріо Олексія Петухова. Фото: Віталій Маріаш
– Київський і закарпатський контекст більше подібні чи відмінні?
– Так як ці міста відрізняються географічно та за масштабом, так і у сфері мистецтва. Що в Ужгороді є класно та потенційно, то це можливість вибудувати атмосферу, яка буде ближчою до реального життя, ніж та, що в Києві. До прикладу, ви можете зібрати друзів або родину, піти на концерт і пішки пройтися додому. Емоція, яку ви отримали, не втратиться. В Києві поки ви доїдете додому після концерту громадським транспортом або навіть власним авто, то все «розплескаєте» по дорозі. Тому вважаю, що в Ужгороді вплив мистецтва на реальне життя людини сильніший.
– Як виникла ідея з музичними програмами і як вдалося «затягнути» до Ужгорода таку кількість талановитих музикантів?
– Можливо це прозвучить дивно, але з самого початку ми хотіли, аби до нас на музичні вечори не ходили музиканти, а на відкриття виставок – художники. Аби приходили лікарі, будівельники, офіціанти. Це важливо. Уявіть, що в ресторани будуть ходити лише ресторатори, куштуватимуть їжу і розповідатимуть, яка вона не смачна. Якось ми спілкувалися з давніми знайомими і я кажу, що зараз у нас класна виставка ужгородського художника, на що жінка мені відповіла: «Ой, я нещодавно була у Цюриху та бачила Матіса, тому не хочу». Тоді я собі подумав – та й справді, чого ж після Матіса на якісь виставки ходити. (ред. – посміхається)
Якщо ж серйозно, то самі музичні програми з’явилися завдяки нашим постійним бесідам про синтез мистецтв з Альоною Туряницею. В результаті вийшло так, що в галереї музика стала чи не найбільшим відкриттям, не вишенькою на торті, а самим тортом. Це осмислена позиція і вона вдалася. Потрібно бути відкритим до випадку і давати йому шанс. Так сталося і у нас. Одного разу просто пролунав дзвінок і я на нього відповів, погодився на виступ у галереї одного колективу, потім другого і так все розпочалося.
Виступ Грегорі Бойда
– Наскільки вважливий відбір для галереї?
– Тут він не є самоціллю, але – надважливий. Відбір потрібен для того, аби в підсумку було краще. Важливо зазначити, що він є суб’єктивним. У нас немає інституції, в якій працює 1000 людей і все робиться об’єктивно. Ми не хочемо і не можемо бути об’єктивними. Єдине точно – не варто робити речі, які вам не подобаються.
– Для чого ви цим займаєтесь?
– Старше покоління може цього не зрозуміти, але я роблю це для власного задоволення. Просто потреби в людей, які вони задовольняють, бувають різними. І я бачу в цьому смисл.
– Ви дуже чітко виокремили виставки, які вважаєте справді добрими. А якщо не говорити суто про них, а взяти усю шестирічну діяльність галереї – що було добре?
– Найкраще – це ті люди, яких згенерувало це місто і згуртувало навколо того, що ми робимо. Населення Ужгорода трохи більше 100 тисяч, а кістяк відвідувачів – 400, коло друзів – понад 2 тисячі сімей. Це ті люди, для яких діяльність галереї є потребою.
Виступ Рея Брауна. Фото: Віталій Маріаш
– Як реформувати культурно-мистецьке життя міста?
– По-перше, є речі, які не підлягають реформуванню. По-друге, мені здається, що в нас є культура, деформована в історичному періоді, в якій звичайно є якийсь свій сенс. З чистого аркушу ніхто нічого не писатиме, тому що його не існує в природі. На мою думку, мистецьким є не те місто, в якому є хороші художники, а те місто, в якому люди потребують художників. Художник не робить мистецтво, його робить соціум. Тому, якщо суспільство не здатне робити запит на мистецтво, воно його не отримає.
А про реформування я скажу так – діти, які займаються музикою, краще розуміють математику та розв’язують логічні задачі. Висновок – діти мають займатися музикою. Інакше вони будуть пити пиво у провулках та бити вам «фейс». І в них це буде добре виходити. Чи хочуть діти вчитися музиці? Ні. Отже ви як людина доросла маєте вигадати та створити умови, коли дитина захоче робити це добровільно. А в нас що? Дисципліна, стрій. Це не працює.
Мистецтво має стати потребою. Для чого воно нам? Аби думати інакше, думати варіантно, отримувати кращі результати. На жаль, багато наших людей ходять на виставки, аби знайти те, що їм подобається. За такою ієрархією з кожним роком їм буде подобатися усе менше, а якщо вони помилилися на старті, то якість того, за чим вони приходитимуть на виставки, буде сумнівною. В ідеалі ж – людина має прийти і подивитися ті речі, які їй раніше не подобалися, осмислити їх і отримати щось нове. Та й власне у мистецтві «подобається» – дуже обмежений термін, який немає нічого спільного з переосмисленням та рефлексіями.
– Пробують. Якщо у суспільстві з’являється критична маса людей, які можуть щось змінювати – 5-7% – тоді є реальна можливість змінити місто. Наша форма діяльності зможе змінити щось, якщо з нами будуть ці люди. Люди, які здатні мислити. У всьому світі велике значення надають креативному сектору, який поліпшує у суспільстві еко-систему. Це інвестиція в дітей, які не поцуплять у вас гаманця на набережній вночі. Для себе я інвестую в те, аби майбутнє було кращим.
Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
Текст: Росана Тужанська
Фото-відео: Антон Рижих
КNO | Kyiv Non Objective
– 27 березня о 18:00 в арт-центрі “Галерея ІЛЬКО” відбудеться відкриття міжнародної виставки «The World of Icons» організованої мистецьким об’єднанням KNO | Kyiv Non Objective.
УЧАСНИКИ
Дон Вуазін, Деб Ковелл, Тіберій Сільваші, Олена Домбровська, Біллі Ґрюнер, Кайл Дженкінс, Крістоф Дальхаузен, Джон Ніксон, Вахіда Ажарі, Бадрі Ґубіанурі, Пітер Холм, Кевін Фінклеа, Лінда Артс, Луїза Блайтон, Ніна Смикалова, Хосе Хіркенс, Сюзан Шутан, Джессіка Сноу, Сара Кейгері, Беверлі Раутенберг, Генрієтта Вант Хуг, Лі Трінчере, Метт Фейлд, Дольф Верлінден, Іво Рінге, Міхал Мізіак, Ольга Заброн, Марінда Вандехейде, Марко Грассі, Сергій Попов, Міша Алексеєнко, Турі Сіметі, Теймур Даімі, Олексій Буістов, Іван Де Меніс, Джордж Міртенс, Вернер Віндіш, Мирослав Вайда, Річард ван дер Аа, Імке ван Дейк, Гуідо Вінклер, Владислав Габда, Руслан Тремба.
«The World of Icons» є презентацією робіт художників з Європи, США, Австралії та України, творчість яких щільно пов’язана з безпредметним мистецтвом та його сучасними напрямами, такими як reductive art та post-formalism, візуальна мова котрих прикметна тим, що оперує широким спектром художніх засобів вираження.
«The World of Icons» – виставка-підсумок міжнародного проекту «Icons», що був організований мистецьким об’єднанням KNO | Kyiv Non Objective, та який відбувався протягом всього 2018-го року у виставковому просторі Музею М. Булгакова. Проект було задумано та реалізовано як серію експериментальних виставок, а сам простір музею став лабораторією для художніх практик митців із різних країн світу.
Наскрізною лінією проекту є поняття образу в мистецтві. У рамках «Icons» автори намагались знайти відповіді на питання: чи може існувати образ у творах безпредметного мистецтва, якщо в таких творах він постає лише у своїй до-лінгвістичній формі? Чи може нефігуративне мистецтво бути формою естетичного освоєння світу та почуттів або бути формою мислення у світі абстрактних категорій?
Щомісяця митці, підсумовуючи свої роздуми, створювали нову експозицію в лабораторному просторі музею. У якості отриманої «відповіді» на досліджувані питання художники додавали назву свого проекту до загальної назви «Icons». Таким чином постали такі проекти, як: «IconsObjects», «IconsStructures», «IconsNonobject» та інші. Узагальнюючи весь цей досвід можна стверджувати, що безпредметне мистецтво не є лише грою з формою та кольором. Художники у своїх творах віднаходять тонкий зв’язок поміж різними категоріями метафізики буття. У свою чергу глядачеві пропонується цілком інший простір для споглядання та відчуття реальності, в якій згармонізований світ відносин поміж базовими категоріями мистецтва, естетики та філософії.
KNO | Kyiv Non Objective – мистецьке об’єднання, яке було засновано українськими митцями у 2017 році. Цілі та діяльність об’єднання зосереджено на продовженні традиції безпредметного мистецтва в Україні, формуванні міжнародної мультидисциплінарної платформи для репрезентації різноманітних художніх практик та розробці концепцій в області сучасного безпредметного мистецтва.
Вхід: 30 грн
Студентам/учням: 20 грн
Виставка триватиме до 14 квітня 2019 року – пишуть організатори.
В ILKO Gallery відкрили персональну виставку Павла Керестея
– Експозиція сформована, на перший погляд, дуже просто. Показані ескізи до творів, які ми робимо разом із Сузанною Клаузен, а також повноцінні праці, які я зробив нещодавно. На другому поверсі представлені старші проекти. Ці ескізи-замальовки, які працюють як задники для відеоряду. Червоної лінії я не вибудовував спеціально – можливо, глядач та глядачка знайдуть її самі, – каже Павло Керестей.
За словами засновника галереї Михайла Ілька, виставка Павла Керестея є однією з ключових.
– Павло Керестей дуже непересічна людина і фантастичний художник. Це його перша персональна виставка в Ужгороді. Те, що вона відбулася – велика вдача для міста, галереї та для нас всіх. Ця подія також є добрим продовженням цілої серії “виставок-повернень” – Павла Ковача, Тіберія Сільваші, а тепер і Павла Керестея. Мені здається, що це визначні речі, – розповідає Михайло Ілько.
Павло Керестей народився в Ужгороді, вийшов з Паризької комуни та представляв українську нову хвилю наприкінці 1990-х років. Далі його творчість розвивалася в багатопрофільному напрямі, поєднуючи живопис, відео та перформенси поряд з проектом під назвою Szuper Gallery.
(1).jpg)
(1).jpg)
.jpg)
(1).jpg)
.jpg)
