Війна

Як спілкуватися з військовими? Аби не зачепити, не зробити боляче?

3 Травня 2022 27 442

Чому важливо коректно спілкуватися з військовими й чому їх не варто боятися? Є чимало хибних уявлень про війну та певне “особливе ставлення” до військовослужбовців, які повернулися з “гарячих точок”. Як починати розмову, що варто їм розповідати, а чого точно — ні. У цій публікації ми розвінчуємо хибні уявлення, зокрема і щодо вжитку поняття “ПТСР”.

Олег Покальчук — соціальний та військовий психолог, провідний експерт програми “Стійка Україна”. Він не з чужих слів знає, що таке війна — сам був на передовій. Каже, що всі його поради — це досвід реального життя. Разом з колегами він зараз проводить навчання для психологів в Ужгороді в рамках програми.

Я завжди жартую, що я не стратег, а оперативник, бо працюю в практичному сегменті. Не роздаю загальні поради. Є така військова приказка: “Якщо наказ може бути зрозумілий неправильно, він обов’язково буде зрозумілий неправильно”. Тому моє завдання зробити так, аби всі, хто буде читати цей матеріал максимально все правильно розуміли.

Img 5159 (1)

Як спілкуватися з військовими? Аби не зачепити, не зробити боляче?

Найкоротша відповідь — як з нормальними людьми.

Насправді довкола цієї тематики існує дуже багато стереотипів, вигадок та нісенітниць. Як показує досвід 2014 року, до людей, які приїжджали з війни, ставилися як до якихось спеціальних людей, до яких треба спеціально ставитися. Але ніхто точно не знав, як саме. Щиро кажучи, у суспільстві був страх того, що всі вони «на голову хворі» і тому до них треба по-особливому ставитися.

Ця установка нормальності передбачає спокійне, зважене та поважне ставлення до людей, які на це заслуговують.

Тобто, по суті, немає різниці, чи ти спілкуєшся з військовим, чи з цивільним?

Ситуація зараз суттєво відрізняється від тієї, що була 2014 році, адже немає чіткого поділу на тил і фронт. Є тільки більш і менш захищені регіони, але ми всі знаходимося в однаковому психотравматичному просторі. В цьому випадку цивільні люди можуть бути більш невротизовані, аніж люди, які приїхали з фронту. Чому так?

Люди, які безпосередньо бачать небезпеку, розуміють її характер, досить швидко навчаються. Є військова приказка, що перші три дні солдат думає, що всі кулі та снаряди летять виключно в нього, а далі — навчається розрізняти, що куди насправді летить. Людина звикає жити в умовах постійного ризику для життя. І жити ефективно.

А для цивільних людей небезпека дуже розмита, вони мають величезний простір для фантазій, особливо через деякі повідомлення у медіа та псевдодосвід з перегляду різних художніх фільмів про війну. Відтак з’являється безкритичне, виключно драматичне сприйняття подій.

Ми всі зараз на війні — в ролі біженців, бійців або ж мішеней.

Які загальні поради для комфортної комунікації між українцями — цивільними та військовими — ви можете дати?

Порада перша. При спілкуванні з військовими — насамперед з’ясуйте, що у вас самих в голові робиться, впорядкуйте, в першу чергу, свої думки та почуття.

Це — як біль в нозі. Якщо він нестерпний, то ясно, що на прогулянку ви не підете. Так і в цьому випадку, якщо ви не можете спокійно мислити, то краще уникнути розмови в такому стані.

Також уникайте протиставлення себе своєму співрозмовнику “цивільний-військовий”, усвідомте, що ви на одному рівні спілкування. Але не демонструйте це.

Порада друга. Поради або терапевтичні послуги варто надавати тим, хто про це просить. Бо це може сприйматися як втручання в особистісний простір. Але так буває не завжди. Якщо ви бачите людину з проблемою, але це поза вашою компетенцією, і вона не хоче з вами говорити, знайдіть відповідного фахівця і чемно познайомте їх.

Порада третя. Ця розмова має бути спокійна, чітка, з короткими фразами, без схлипувань та переживань. Якщо вас в якийсь момент “клинить” — візьміть паузу.

Що не треба робити у спілкуванні з військовими?

1. Не варто розпитувати людей, як вони себе почувають. Якщо ви не психолог, не психіатр, не лікар, це, грубо кажучи, не ваша справа. Військові сприймають такі питання, як дилетантські. Бо вони, дивлячись на цивільну людину, розуміють, що нічого не можуть їй сказати з того, що бачили. Це не можна передати. Це можна тільки пережити. А краще таке взагалі не переживати. Тому у військового виникає когнітивний дисонанс, як можна сказати про те, чого людина в принципі не здатна зрозуміти?

2. Будьте обережними з фізичними контактами — брати за руку, плече чи обіймати. Особистісний простір дуже важливий. Виняток, якщо це ваша близька людина. Або ж запитати дозволу, чи можна це зробити. Є різні поради на цю тему, але вони не враховують специфіку ситуації, тому просто будьте чемні в фізичних контактах.

3. Уникайте сильних звукових подразників. Крики або ж розмова в дуже гучних місцях теж може дратувати. Голосний звук – це індикатор небезпеки. Якщо ви мимоволі поставили співрозмовника в таку некомфортну ситуацію, вас теж будуть сприймати неприязно.

А як щодо ПТСР? Можливо, є поради як спілкуватися у таких випадках?

Стосовно терміну ПТСР, тобто психотравматичного стресового розладу — пропоную його не фахівцям не вживати взагалі, ніколи. Так, він існує, але цей термін зараз став настільки міфологізованим, що стирається його справжнє значення.

ПТСР проявляється, в середньому, через пів року після виходу з зони бойових дій. Це комплекс різного роду порушень, який передбачає хронічні розлади. Це такий стан, коли людина фізично вийшла з гострої психотравматичної ситуації, але в голові вона залишається.

Тобто, спочатку є якась травматична подія, потім, можливо, невроз, і тільки потім — ПТСР. Але він може і не настати. Гострий стрес після пережитого триває дуже коротко, далі вже настає черга різних неврозів, пов’язаних з контузіями, пораненнями тощо. І, можливо, тоді настає ПТСР. Він може тривати місяці й роки, але з часом зменшується. Раніше про це явище говорили як про “афганський синдром”, “в’єтнамський синдром”.

Тобто, далеко не всі військові мають ПТСР.

Варто сказати, що всі українці — і військові, і цивільні, будуть травмовані подіями цієї війни. Але це різні обставини, різні перебіги та методики лікування.

Уникайте узагальнень у цих рекомендаціях. Це дуже індивідуальні підходи, які неможливо уніфікувати.

Все, що треба робити, поводити себе спокійно, нормально, і питати, чи треба чимось допомогти.

Якщо ти не знайомий зі своїм співрозмовником, як краще налагодити перший контакт?

Є кілька комунікативних методик, які допомагають встановити контакт. Причому, вони підходять всім людям:

1. Правило 3-х “так”. Поставте питання, на яке людина точно відповість “Так”. Щоб вона підтвердила свою згоду спілкуватися з вами.

2. Попросіть щось просте, що людина може зробити фізично — “Можете подати цю пляшку води”?

3. Використовуйте короткі та чіткі фрази, уникайте довгих плутаних фраз. Військовослужбовець звик до чіткості формулювань.

Чесно зізнатися, багато людей, принаймні до 24 лютого, сприймали військових у цивільному житті, як загрозу. Як це подолати у своїй свідомості?

Люди, які воюють, постійно ходять у касці, бронежилеті та зі зброєю. Навіть коли їх немає, вони відчувають це на собі. Це частина їх одягу. Зброя — це, фактично, частина сутності військового. Коли він повертається у цивільне життя, то відчуває себе наче голим. Говорити «без автомата» можна, але складно. І не в тому сенсі, що ти хочеш когось вбити, а тому, що відчуваєш, що можеш захистити співрозмовника цим автоматом.

Ні в якому разі не можна сприймати військовослужбовця, як людину-загрозу. Про це треба забути.

Це не означає, що не буде правопорушень, але у відсотковому вимірі, це така ж пропорція, як і у цивільному житті. Війна нічого радикально не міняє. Вона проявляє все хороше, і все погане. Тобто, хороші люди стають ще кращими, а от погані… Ясно, що на війні немає хороших та поганих, там всі побратими.

Треба уникати міфології війни, яку створила цивільна культура, яка про війну нічого не знала і не хотіла знати. Ми виховані у пацифістських байках та голлівудських фільмах, де красиві люди перемагають некрасивих людей. Реальність жорстока й дійсно некрасива.

Треба тримати в голові, що ваш «книжковий» досвід про війну цілковито недієвий у реальній ситуації.

Про що говорити по телефону з військовим, який зараз у “гарячій точці”?

Треба розповідати про хороші новини. Це важливо з двох причин — військовослужбовець, в принципі, не має права багато розказувати, і просто не зможе переказати, що відбувається.

А, по-друге, він хоче слухати. І в цій розмові має бути якомога менше схлипувань, бо це крає серце. Плач — не інформативний. Він просто передає, що цій людині погано. А я, як військовослужбовець, який далеко, нічим допомогти не можу. Це просто нестерпно боляче. Я не кажу, що слід повністю уникати поганих новин абощо, але плач не має бути основним повідомленням.

Позитивні новини, це будь-що, відбувається не під обстрілами. Так, є клопоти різні, складності тощо. Йому цікаво й корисно знати, як розвивається світ поза фронтом. Буквально, народилася дитина, розцвіли дерева тощо. Військовий просто хоче знати, що з близькими людьми все гаразд, що вони в безпеці й чекають його.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Галина Гичка, Varosh

87 #
# військові # Олег Покальчук # ПТСР