На цю думку наштовхнуло відео про безплатне протезування українських військових та цивільних в американському Protez Foundation. Його співзасновник — випускник Ужгородського національного університету лікар-протезист і ортезист Яків Градинар.
Зараз українці попри виснаженість, втому, недоспані ночі, біль пекучих втрат перебувають у шаленому піднесенні та мотивації діяти. Ми мотивовані робити все, що потрібно, стільки, скільки потрібно. Ми в тилу донатимо, волонтеримо, шукаємо та збираємо гуманітарну допомогу, велика частина щодня ризикує життям, бо власноруч вершить та наближає нашу Перемогу. Хоча, можливо, це лише життя в моїй інформаційній бульбашці, з якої я не хочу виходити.
Проїжджати повз цвинтарі сіл та міст України невимовно боляче. Ви бачили, скільки там прапорів майорить над могилами полеглих Захисників та Захисниць? Дивитися на кількість прапорів на майдані Незалежності в Києві просто неможливо.
Найстрашніше усвідомлювати: тут навіть не половина.
Після завершення війни, якщо ми дізнаємося реальну кількість жертв і ціну, яку ми заплатили за свободу наступних поколінь, ми будемо дуже довго і боляче це приймати. Головне при цьому не втратити надію та мотивацію рухатися і робити Україну такою, за яку віддали життя десятки, якщо не сотні тисяч наших співгромадян.
Цвинтар у Харкові. Фото: Аркадій Шиншинов
Зараз наша основна задача не лише зберегти країну, а й думати над тим, як допомогти їй відновитися, оговтатися та розквітнути вже після завершення війни.
Як каже журналіст, аналітик Віталій Портников, країна зараз живе в стані гіпнозу. Справжню картину ми побачимо лише тоді, коли бойові дії припиняться і доведеться все відновлювати. У стані відносного спокою та шаленої втоми чи вистачить нам сил? Чи вистачить енергії, щоб відновити країну з попелу? Що робити із людьми, які живуть із чорною випаленою пусткою всередині, де до того буяли вишневі садки з маминими квітами, батьковим старим Запорожцем і дитячим сміхом? Що робити з тисячами, а то й сотнями тисяч молодих людей, що втратили кінцівки, очі, зрештою, здатність ходити? Я щиро вірю, що українці — нація, яку неможливо здолати, а кожен удар нас лише загартовує.
Фото Оксани Йоханнессон
Але із Перемогою проблеми не зникнуть. Імовірно, їх побільшає, вони набудуть ще більшої гостроти. Попереду — повернення десятків тисяч військових, реінтеграція жителів деокупованих після десятиліття гібридної війни територій. Попереду ще не одна «Буча» й «Ізюм», бо навіть попри намагання росіян приховати правду й спалити тіла, ми ще будемо глибоко шоковані не одним лише Маріуполем.
Тому зараз нам дуже важливо напрацьовувати план дій, змінювати суспільство, наше мислення, ставлення до людей з інвалідністю, аби мати дорожню карту, а не питання «Ого, а що тепер робити?».
Мені дуже хочеться, аби ми — перепрошую, але саме це слово найяскравіше описує мою думку — не просрали той запал, із яким зараз допомагаємо одне одному, з яким шукаємо гуманітарку, несемо речі для жителів затоплених територій, закликаємо донатити, носимо смаколики військовим у лікарні, відгукуємося на повідомлення про пошук житла чи роботи для вимушених переселенців.
Щоб ми НЕ повернулися до нашої традиційної національної розваги — срачів.
Будь ласка, бережімо в собі Людей. Бо тільки наша людяність та нульова толерантність до росіян допоможе пройти довгий час відновлення країни. Вже не для нас. Для наших нащадків.
- Валентина Васильєва – про Ужгород і волонтерство, роботу в Китаї і креатив заради перемоги
- Люди з великими серцями. Марія Рущак про роботу медико-логістичного центру “Серце до серця” на Закарпатті
- Рух підтримки закарпатських військових: живий організм, який працює на перемогу
* Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
Ксенія Шокіна, спеціально для Varosh
Фото: Аркадій Шиншинов та з особистого архіву Ксенії Шокіної
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
