Війна

Рух підтримки закарпатських військових: живий організм, який працює на перемогу

19 Квітня 2022 657

У травні 2014-го, коли почалося вторгнення Росії на територію Донецької та Луганської областей, ужгородці, щоб підтримати закарпатських військових, які поїхали на схід України захищати кордони кордони, почали збирати кошти. Спочатку купляли в супермаркетах продукти, потім дуже швидко, буквально, миттєво, перейшли з продуктів на форму, взуття, на тепловізори, приціли, — розповідає волонтерка Вікторія Жуйко.

Так заснували Рух підтримки закарпатських військових.

Тепер, коли війна стала повномасштабною, Рух теж змінився. Він став схожим на велетенський вулик, де кожна бджілка-волонтер чітко виконує свою роботу. Цей велетенський живий організм моментально змінюється і підлаштовується під потреби, в першу чергу, закарпатських військових. Волонтери Руху чергують в супермаркетах, де збирають продукти для потреб армії, шукають для військових спорядження, шиють ковдри, прапори, аптечки та балаклави, плетуть маскувальні сітки та сортують медикаменти, які передають волонтери з-за кордону, вибудовують логістику доправлення речей, продуктів та ліків військовим, шпиталям та, зрештою, цивільним українцям, які опинилися в окупованих містах.

Зрозуміло, що не можна охопити неохопне, та все ж ми поспілкувалися з кількома волонтерами Руху, аби бодай трохи розповісти про життя цього організму.

Тоді, у 2014-му, ми шукали й купували все, що було так потрібно нашим військовим і тоді ще не забезпеченій і не обладнаній нічим армії, — розповідає Вікторія Жуйко. — Купували все, на що могли заробити, купити, дістати й передавали нашим військовим на передову.

Налагодити співпрацю з військовими було нескладно, адже Закарпаття — на прикордонні з трьома країнами, тут базується наша 128-а бригада. Є ще й 15-й батальйон в Ужгороді, прикордонні загони.

До того ж місто маленьке, всі всіх знають і так швидко налагодилась співпраця з тими, кому потрібна допомога, — каже Вікторія. — Ми маємо свою військову частину, з якою спілкуємося, всі один одного знаємо і тому проблем із цим не було. Вони говорили про потреби, ми старалися бігом знайти, придбати, передати.

Станом на сьогодні ми працюємо у форматі прийняття заявок не тільки від 128-ї. До нас звертаються і прикордонники, і добровольчий корпус, той самий «Карпатська Січ». Кажуть: нам потрібно те, те і те, можете чимось допомогти? І ми намагаємося по максимуму ці заявки закрити та передати їм. Коли військові отримують необхідне, то обов’язково віддзвонюються, відписуються, фотографуються з отриманим.

Ви допомагаєте тільки закарпатським військовим?

Звичайно, що хотілося б максимально допомогти своїм, але сьогодні географія допомоги — це абсолютно різні міста України, де несуть службу наші хлопці. Ми намагаємося допомогти всім, кому можемо, але, на жаль, наші сили обмежені. Першочергово однозначно хочемо допомагати своїм.

Зараз отримуємо дуже багато допомоги від наших закордонних друзів і передаємо її в шпиталі, для цивільного населення, для військових у Київ, Вінницю, Харків. Зараз багато медичної допомоги, яка передається всім, кому потрібна. Та потреби військових тепер значно більші, ніж те, що ми отримуємо. Багато позицій залишаються відкритими — це тактичні рукавиці, тактичні окуляри, всі просять бронежилети, яких немає… Тому, отримуючи допомогу з-за кордону, ми тут все розподіляємо і передаємо туди, де воно найбільше потрібно. Багато одягу, наприклад, ми передали в наші центри, які зустрічають вимушених переселенців. А компактні речі, наприклад дитяче харчування, підгузки, ліки ми намагаємося передати далі, де воно найпотрібніше.

«Медичний батальйон»

Сортувати ліки, які передавали українцям на кордоні у Русі підтримки почали з 25 березня. Власне, на наступний день після початку повномасштабної війни. Тетяна Гойдаш — лікар-анестезіолог, медичний директор однієї з приватних клінік Ужгорода, і вона відповідає за сортування ліків та надсилає їх в різні міста та шпиталі. Над сортуванням, каже, працюють переважно лікарі, провізори (ужгородські та переселенці) та хлопці-волонтери, які допомагають вантажити вже спаковані коробки — загалом чоловік 15.

Коли приходить медичний вантаж, то інколи на коробках написано, що в них, а інколи — ні. Ми мусимо відкривати, дивитися і сортувати ті ліки, — пояснює Тетяна. — Зараз ми працюємо по запитах і якщо на госпіталь кудись потрібно чи на тероборону, то там потрібні специфічні препарати. На всіх препаратах дивимося діючу речовину і, відповідно, знаємо, що це за ліки. Ділимо їх на знеболювальні, гіпотензивні препарати, які використовуються для лікування артеріального тиску, є гормони, кровоспинні, інфузія, перев’язувальні матеріали. Зараз у наявності є широкий спектр препаратів, але найактуальніше — знеболювальні, кровоспинні, тепер ще й заспокійливі. Ми більше скеровані на військових, тому, якщо отримуємо препарати, очевидні для лікарень чи цивільних людей, то просто передаємо їх у волонтерський хаб, розташований в ОДА.

Ліки приходять звідусіль: з Нідерландів, Німеччини, Італії, Словаччини, Угорщини й передаємо по всій Україні. Зараз багато відсилаємо в Харків, Миколаїв, Біла Церква — куди можемо, туди й відсилаємо. Люди наші дуже відгукуються на потребу допомогти. Коли є гостра потреба в якихось конкретних препаратах, то ми пишемо про це і люди приносять на Гойди, 8.

На початку війни, за словами Тетяна Гойдаш, за тиждень було таке, що лікарі з «медичного батальйону» обробляли 2-3 фури ліків.

Зараз волонтерський рух — це справжній вулик і є логістичні ланцюжки й зв’язки, — розповідає далі Вікторія Жуйко. — Ми передаємо туди, куди можемо Звичайно, ми намагаємося віддати відповідні речі в сиротинці, в лікарні, де вони найпотрібніші. Але першочерговим для нас є забезпечення наших військових.

Аптечки для наших воїнів шиє «Парада», волонтери наповнюють їх ліками й так ми їх передаємо на передову. Розвантажувальні жилети шиють дівчата в селі Керецьки в Хустському районі, а балаклави — наші ужгородські дівчата. Вони не професійні швачки, просто вміють це робити й допомагають.

Кожного разу Рух змінюється. Потреби, які стояли перед нами у 2014-му і які є тепер — дуже відрізняються, тому важко сказати, скільки напрямків існує зараз. Ми надаємо не тільки матеріальну допомогу, а ще й інформаційну, намагаємося допомогти людям самоорганізуватися. Так, одні займаються збором продуктів, інші — шиють балаклави, треті плетуть сітки, а четверті сортують ліки й так щодня. Ми дуже вдячні кожному, хто доєднується, підтримує та допомагає.

Які країни надають допомогу?

Першими відгукнулися і стали максимально забезпечувати медичними препаратами словаки. Ще допомагають італійці, німці, угорці й чехи. Це стосується допомоги, яка йде через наші закарпатські кордони, — каже волонтерка.

Маскувальні сітки

На них завжди є попит і замовлення наперед. Вони плетуться певного розміру і потім при потребі зшиваються в більші. Хлопці й дівчата, крім, власне, обплітання сітки маскувальними стрічками навчилися плести ще і її основу — сітку. Це справжній повноцінний рух, до якого долучились десь із тисячу людей в Ужгороді. Тетяна Гончар, координаторка процесу, волонтерка Руху підтримки закарпатських військових каже, що на передову відправили вже понад 80 штук.

Photo 2022 04 18 16 01 06

 

Сітки почали плести тут з другого дня війни Їх використовують, щоб накрити транспортні засоби, блок-пости тощо. За один день ми відправили майже 40 сіток загальною площею як ціле футбольне поле. Ми намагалися підрахувати, скільки з початку повномасштабної війни сплели вже таких сіток, то виявляється, що вже більше тисячі метрів — це тільки довжини. Ширина наших сіток — 3-6 метрів, а довжина однієї сітки — зазвичай 5-7 метрів, — підкреслила Тетяна.

Щоб сплести саму сітку, яку потім обв’язують стрічками захисного кольору, люди послуговуються опорою, схожою на ткацького човника.

Просто людина не може прийти й почати плести таку сітку, спочатку треба “набити руку” і відтак виходить гарно, — пояснила Тетяна. — Одну таку сітку — 3х4 метри — людина плете за 1,5 дня при умові, що не відриватися на іншу роботу.

За словами волонтерки, плести приходять і місцеві, і люди, які переїхали з інших регіонів України, плетуть їх на кількох локаціях в Ужгороді: в ПАДІЮНі, в драмтеатрі, в ректораті, та поки тривало дистанційне навчання — в 7-й школі та в класичній гімназії.

Спочатку ми вчилися обплітати сітки за роликами на Ютубі. Тепер уже знаємо, що кожна сітка, кожна тканина «грає» по-своєму. Єдине, що нас просили військові — не обплітати сітки занадто густо і не використовувати тканини синього кольору. Тканина в нас — завжди актуальне питання. Спочатку ми просили людей приносити з дому речі темних відтінків, потім вирішили фарбувати: в нас є одна жінка, яка раз на кілька днів забирає світлі тканини, фарбує їх і потім приносить вже просушені. Ми вже думали варити тканину у чаї, у відварі кори дуба, але для цього потрібно мати умови — двір, великий чан чи щось подібне. І так кожен день то сітки доплітаємо, то тканини немає і я не знаю, чи вистачить нам матеріалів на завтра…

Ми показуємо, як плести, та якщо придивитися, то в кожного – свій почерк. Кожен у цю справу вкладає частинку своєї творчості й душі, – каже Тетяна.

Чим живе Рух?

Раяна Філоненко — білоруска, яка прожила в Донецьку чимало років. До вересня 2014-го. Каже: коли почалося вторгнення Росії та «заслані козачки» почали збурювати людей, то десь на генному рівні відчула відразу до того, що почало творитися в Донецьку. Переїхала в Ужгород і практично одразу потрапила в Рух підтримки закарпатських військових. Жінка називає себе операційним менеджером штабу Руху підтримки закарпатських військових. Вона одна з тих, хто знає все, чим живе Рух, починаючи від замовлень і аж до звітів про закриті потреби військових.

Ще тоді, у 2014-му, в Русі зібрався кістяк, чоловік 20, який активний і тепер, — розповідає вона. — Тепер, у порівнянні з 2014 роком, значно більше людей доєдналися, байдужих не залишилося. Війна зачепила всіх. І переселенців тоді було значно менше, ніж тепер. Масштаби Руху виросли так само. Тоді штаб на Гойди, 8 займав тільки підвальні приміщення, а тепер у нас уже й 1 та 2 поверхи… Наші волонтери працюють і на інших локаціях по місту. І допомога, звичайно, зовсім іншого масштабу.

Перші дні війни в штабі були просто шалені. Ми всі були в шоку від того, що сталося, швидко звільняли склад, одразу пішов активний збір коштів, реклама і все завертілося…

275029894 5225463107464410 7635753564381870403 N

Ми постійно підтримуємо зв’язок з нашими військовими. Та і про нас багато хто вже знає, і не тільки в Ужгороді. Так і виходить, що люди дзвонять і кажуть нам про свої потреби. У нас уже є кол-центр, який приймає заявки, ці заявки опрацьовують і потім вони потрапляють уже в штаб і ми дивимося, кому і що треба.

Спочатку це були каски, бронежилети, які вже практично всі розкупили й тепер їх дуже важко знайти. Звичайно, ці каски не натівського зразка, суперсучасні, це залишки зі складів, 2-го рівня захисту, але вони теж хороші. Зараз їх дуже важко знайти, в Європі їх немає. Так само і бронежилети. Їх “змітають” буквально на кордоні, якщо передають нам хтось із закордонних волонтерів чи організацій.

Ніхто не чекав і не готувався до війни. Тероборона взагалі — гола-боса… Тому ці речі дуже потрібні, їх шукають через знайомих, друзів, по волонтерських організаціях, їх ніколи не буває багато. Каски, бронежилети, наколінники, налокітники, рукавиці, спальники, каримати — завжди актуальні. Ми знайшли спорядження для тероборони Ужгорода, надсилали для тероборони Києва, Василькова, Ірпеня, Харкова, Запоріжжя!..

Доставляємо по-різному. Спочатку ще ходили поїзди до Харкова, Запоріжжя, то просили провідників передати. Інколи приходять мікроавтобуси з Дніпропетровська чи інших міст, ми передаємо замовлення через них. І завжди отримувачі нам відразу ж віддзвонюються чи фотографуються з отриманим вантажем.

Чоловіки привозять сюди свої сім’ї, залишають тут і повертаються. Але знають про Рух, тому звертаються до нас по допомогу зі спорядженням, ми, що можемо, передаємо. Вже вони везуть своїм хлопцям у Київ і далі, куди що потрібно. Взагалі, просять багато чого, та допомагаємо за можливості… І в першу чергу, звичайно ж, своїм, 128-й.

Тепер уже робота трохи налагоджена, все працює, як добрий механізм.

 

Рух спілкується українською!

На Гойди, 8 щодня крутиться добрий десяток-півтора молодих людей, які при першій потребі завантажують чи вивантажують автомобілі та мікроавтобуси. Для підняття бойового духу керівниця Руху Галина Ярцева запропонувала щодня, зазвичай опівдні, робити невелику паузу і співати всім разом, хто є на той час у штабі, гімн України.

Прохання «Рух спілкується українською!» висять у штабі в кількох місцях. Любов Повідайчик, волонтерка Руху, каже, що якщо цього не дотримуватися, якщо не усвідомлювати, хто ми є, то можна вважати, що кров, яку в ці дні проливають наші воїни — даремна.

Мені прикро те, що люди, які переїхали зі сходу України вже давно, прекрасно володіючи українською, на побутовому рівні продовжують спілкуватися російською мовою, — каже вона. — Чомусь для себе вони не зробили висновків… Ця мова для нас чужа, це мова ворога. Хоча водночас, є дуже багато людей, які з принципу перейшли на українську. Тому, думаю, в тих, хто й далі розмовляє російською, нема повного усвідомлення шкоди, яку несе мова.

Вікторія Жуйко веде сторінку Руху у Фейсбуці та разом із фотографом Сергієм Денисенком відповідають за інформаційне висвітлення діяльності Руху.

Оскільки я веду сторінку Руху підтримки закарпатських військових, то найскладніше — це коли ввечері приходять повідомлення переважно від жінок, які просять допомогти бронежилетом для чоловіка, який їде на передову і дуже складно, що ти не можеш допомогти всім, хто цього потребує, — розповідає Вікторія. — Таких звернень дуже багато і ти розумієш, що не на все ми можемо вплинути.

Але, з іншого боку, наступного дня ти дізнаєшся, що в офіс прийшов дідусь, якого не прийняли у військкоматі, і приніс 10 тисяч гривень, які він відкладав. Або жінка, яка має от-от народжувати, через свого лікаря передала велику суму грошей, бо хоче, щоб її дитина народилась у вільній країні… Тут ти ніби стоїш на основі терезів, де на шальках ти відчуваєш з одного боку переживання за те, що не можеш перекрити всі потреби, а з другого — надихаєшся людьми й такими історіями і їх набагато більше.

Зоряна Попович, спеціально для Varosh

Фото: Сергій Денисенко, Сергій Гудак та зі сторінки Руху підтримки закарпатських військових на Facebook

 

0 #
# Вікторія Жуйко # волонтери # Галина Ярцева # допомога військовим # маскувальні сітки # медичний батальйон # Раяна Філоненко # Рух підтримки закарпатських військових # Сергій Денисенко # Тетяна Гойда # Тетяна Гончар