Пан Олександр викладає фізичну культуру і “Захист України” у Батівському ліцеї з угорською мовою навчання. Він — щира, відкрита та попри все — позитивна і закохана у свою справу людина. Хоча каже, що вступ у педагогічного вузу у молодості був вимушеним, але по відгуках його учнів, колег та й по його власних відчуттях стає очевидно — це покликання.
Він — родом з Херсонщини, вчитель, учасник АТО. Після того, як його “здав” колаборант та колишній учень, а дім оточили озброєні окупанти, він з родиною вирішив виїжджати. Взявши вудки й волейбольний м’яч вони терміново поїхали “на відпочинок у Грузію”, а потім через Туреччину та Румунію поверталися до України.
Випадково опинилися на Закарпатті, але знайшли тут житло, роботу і хороших друзів.
Оскільки пан Олександр продовжує викладання за сумісництвом у своїй херсонській школі, то в цілях безпеки ми не вказуємо його прізвища, і не публікуємо його фото. Але його історія, навіть без фактологічних даних, варта того, аби переконатися — українські вчителі, то є сила.
Проукраїнський мітинг в центрі Херсона. Фото: Depo
Навчальний процес в окупації: складно, але всі чекають визволення
У рідному селі пана Олександра школа знаходиться в окупації. Він пишається тим, що з 30 вчителів ніхто не перейшов на сторону ворога. Тільки одна жінка з колективу пішла працювати у садочок. Більшість вчителів, а також і учнів — виїхали, і зараз під’єднуються на онлайн-заняття з різних куточків Україна та з-за кордону.
— Але не всі змогли виїхати. Буває, родина не може залишити лежачого члена сім’ї, стареньку бабусю чи дідуся, яких не можна транспортувати. Або хтось один з подружжя не хоче їхати, тож вже залишаються обоє, аби не розділяти сім’ю. Й діти теж залишаються.
Навчання розпочинають у другій половині дня. Це пов’язано з тим, що і діти, і вчителі у першій половині дня зайняті в інших школах:
— Цікаве спостереження: діти з окупації вмикаються частіше, ніж діти з-за кордону наприклад. Їм технічно важко це робити, бо постійно треба шукати нові VPN аби ловило тощо. Але вони дуже сумують за своїм навчанням в українській школі, тож мотивовані.
Я більше спілкуюся зі старшокласниками, і можу сказати, що діти дуже чекають визволення. Коли поблизу села наші підірвали склад окупантів, то діти так раділи! Хоч є ризик, що осколки можуть прилетіти у чиюсь хату або почнуться обшуки з боку окупантів, але діти щиро усміхалися і чекають на визволення. Звичайно, це стосується дітей з проукраїнських родин.
Фото: Олександр Довгій
Каже, що у їхньому селі нема такого, що росіяни змушують всіх дітей ходити до школи окупаційної адміністрації. Найчастіше така вимога є до тих, кого підозрюють у прихильності до України. Подібна ситуація сталася з його сестрою.
— Її син, мій племінник, служить у ЗСУ. Окупанти це дізналися, тож одного дня прийшли й сказали, що син має ходити у російську школу. Вони не погрожували, але уявіть, що до вас заходить 5 озброєних чоловіків — що ви їм будете казати? А сестра виїхати не може — доглядає нашу хвору маму.
За цей час пан Олександр вже з’ясував, хто налаштований проукраїнськи, а хто — ні.
Чоловік з сумом визнає, що серед його колишніх учнів є люди з проросійськими поглядами.
— Здається, що ми були у нормальних стосунках, віталися. Але я знаю про його погляди. І відчуваю, що, на жаль, ми як педагоги недопрацювали у цьому напрямку…
Можливо, варто було проводити більше виховних занять з учнями, спілкуватися з військовими й ветеранами, розповідати більше про історію. Звичайно, ми це проводили й організовували, але все одно мучить тривога, що треба було ще більше працювати у цьому напрямку.
Водночас пан Олександр відзначає, що виховання у сім’ї — теж важливий фактор національно-патріотичного виховання. Каже, що ностальгія за Совєцьким Союзом у батьків може передатися й дітям:
— Я застав Союз, навіть був піонером. І чітко пригадую, як нас змушувати читати ці політичні гасла і переконували, що всі погані, а тільки ми — хороші. Я розумію, що десь така ж ситуація зараз і на росії. Тому, коли ці росіяни до нас приїхали, побачили наше село, то просто прозріли: “А кого ж ми тут спасаємо?”
Мітинг у Херсоні. Фото: Telegraf
Виїзд з окупації: Крим — росія — Грузія — Туреччина — Болгарія — Румунія — Батьово (Закарпаття, Україна)
Вчитель викладав у школі “Захист України”, був учасником АТО, зрозуміло, що з початком повномасштабного, хоч не міг мобілізуватися через стан здоров’я, але зв’язок з побратимами підтримував. Тож одного дня 12 людей з автоматами оточили його будинок. Один з його колишніх учнів, який перейшов на бік окупантів, “здав” Олександра росіянам.
— Нам пощастило, що тоді нікого не було вдома, ми пішли по персики. Ми якраз з дружиною поверталися, коли побачили, як наш дім оточили. Нас не впізнали, і дали пройти. Тоді я кілька днів переховувався у сусідньому селі.
Після цього випадку стало очевидно — залишатися у селі не можна. Рано чи пізно за Олександром знову прийдуть і чим закінчиться ця зустріч — важко передбачити.
Фото з відкритих джерел
Тож родина зібрала 2 сумки речей, 2 вудки та волейбольний м’яч і придумала історію, що вони їдуть у Грузію відпочивати. Їхали через Крим:
— Ми дуже хвилювалися, чи мене не пов’яжуть на російських блок-постах. Але на щастя, мене ще, певно, не внесли у списки й ми пройшли свій шлях майже без пригод. Хоча нервували дуже сильно.
Потім з Грузії пробили сухопутний шлях через Туреччину, Болгарію та Румунію — хотіли повернутися до України.
На запитання, чому не залишалися у Європі, відповідає:
— А кому ми там потрібні? Тут, де б ти не був, ти — вдома. Ми — українці, ми все-таки ближчі одне до одного.
Пригадує, що в Румунії, за кілька кілометрів до кордону, вдалося зловити хвилі українського радіо:
— Дружина аж заплакала, коли почула українську мову.
Пейзажі Херсонщини. Фото Руслан Демський
На українсько-румунському кордоні, поки тривала перевірка документів, прикордонниця запитала, куди вони збираються далі. Родина сказала, що планує їхати десь у Центральну Україну, шукати там якесь місце перепочинку. На що вона відповіла, що поки краще зупинитися недалеко, у шелтері за 100 кілометрів звідти, щоб не платити за готель і трохи перевести дух.
— Так ми опинилися у Батьові. Познайомилися з місцевою директоркою Анжелікою Улиганець. Вона нас розпитала, хто ми й звідки, а невдовзі запропонувала роботу вчителем.
Тож зараз родина винаймає житло у громаді, всі працевлаштовані. Олександр працює у школі вчителем, його старший син — директор у початковій школі у сусідньому селі, дружина працює у селищній раді діловодом, а молодший син ще школяр.
Пейзажі Херсонщини. Фото: Олександр Троцюк
Адаптація на Закарпатті: угорська мова та любов учнів
Родина ніколи раніше не була на Закарпатті, і ніколи не планувала тут бути, тож єдині асоціації з цим краєм — велика скульптура крана з “Косина”, який бачили по телевізору, вино та Синевир. Олександр констатує, що, на його погляд, у туристичній сфері регіон дуже розвинений.
Чоловік вдячний громаді за гостинний прийом, каже, що їх тут прийняли якнайкраще, допомогли й з житлом, і з роботою, тож адаптація пройшла швидко.
— Ми відразу ставили собі за мету знайти роботу і винаймати житло. Бо сидіти у когось на плечах і чекати, що всі нам щось винні, бо ми приїхали з окупації, — не варіянт.
Пейзажі Херсонщини. Фото: Андрій Іванюк
Оскільки громада наполовину угорськомовна, до цього теж доводилося звикати.
— Я працюю в угорськомовному ліцеї. Чому там, а не в українськомовному? Сам директор сказав, що найперша причина, чому він взяв мене не роботу — аби діти частіше чули українську мову. Спочатку було трохи важко у комунікації. Пригадую, на першому уроці фізкультури даю команду: “ліворуч!”, а вони — не повертаються. Тоді кажу по-угорськи: “Баль!” — вони повертаються. Директор як побачив ці мої спроби, то підійшов і попросив більше так не робити — хай учні вивчають українську краще. Зараз вже легше, діти розуміють не тільки команди на уроці, але й ми багато спілкуємося поза заняттями.
Каже, що міфічного угорського сепаратизму не відчув:
— Я тут не спостерігав людей, які б хотіли приєднання Закарпаття до Угорщини. Так, буває, кажуть, що рівень життя в цій країні вищий і жаліються на закриті кордони, адже перекрите джерело доходу для заробітчан, але це точно не скарги про те, чому Закарпаття ще не у складі іншої держави.
Оскільки пан Олександр займається волейболом, то просуває цей напрям у школі. І діти активно його відвідують.
Також чоловік має своє бачення викладання “Захисту України”. Каже, що треба більше практичних завдань для старшокласників.
— Ми мали практичні завдання з автоматом для хлопців. Вони такі задоволені повернулися! Їм це потрібно. І дівчата із задоволенням брали участь. Шкода, що мало таких активностей, сподіваюся, новий міністр освіти помічає цю ситуацію. А також діти із задоволенням брали участь у національно-патріотичних іграх “Джура”.
Дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура») Фото: Київська ОВА
Олександр любить свою роботу і каже, що на цьому місці почуває себе комфортно, але попри все, коли це стане можливим, хоче повернутися додому.
— Там мій дім, там народилися мої батьки, діти, пройшла моя молодість. Я хочу повернутися. Єдине, що мене стримує, — це факт взаємодії з односельцями, які у цій війні підтримали росію. Я так розчарувався у цих людях! Як вони будуть дивитися мені й іншим у вічі? Що я їм буду казати? Як ми будемо жити в одній громаді після всього, що пережили? Розуміючи, що мій учень мене ж здав…
Інше — як працювати з дітьми, які ходили у російську школу і батьки яких мають проросійські погляди?.. Дружина каже, що діти прибіжать, обіймуть і я щасливий піду працювати. Але не знаю, чи я зможу…
- Освіта майбутнього: як учні Main Point Academy презентували свої бізнес-проєкти
- Засновник “Моєї майстерні” Ігор Запорожець: “Моя місія — навчити дітей мислити логічно”
- Гуртом і чорта поборемо: як закарпатці з глибинок допомагають своїй країні у час війни
Гичка Галина, Varosh
Головне фото: Андрій Іванюк; зображення ілюстративні, з мережі
Читайте більше про людей, які надихають, в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
