З першими вибухами російських бомб 24 лютого, освітній процес у країні різко зупинився. Багато шкіл опинилися в окупації або ж були знищені. Ті, котрі вціліли, втратили вчителів та учнів, які почали жити в умовах воєнного часу — пішли на фронт, ховалися у бомбосховищах, евакуювалися в інші регіони або країни.
За даними Закарпатської ОВА, зараз в області навчається понад 3 тисячі школярів з інших регіонів.
Аби діти вимушених переселенців могли завершити навчання, в Ужгороді заснували освітній хаб Inspiration Cafe. Його засновники — з приватного ліцею Educator в Києві. У хабі безкоштовно навчають понад сотню дітей різних класів за методикою свого ліцею.
Чому обрали саме Ужгород? Як налагоджують процес навчання? Як бачать майбутнє української освіти після Перемоги? Спілкуємося з Іриною Бордусенко, генеральною директоркою ліцею Educator в м.Києві, його засновницею Владиславою Бандурко та Миколою Гошовським, вчителем географії та ідейним натхненником створення освітнього хабу в Ужгороді.
— Пане Миколо, чому у вас виникла ідея створити освітній хаб в Ужгороді?
Микола: — Я сам родом із Закарпаття, із Чопа, 20 км звідси.
До 16 років влітку на 3 місяці щороку приїжджав сюди. Після університету була пауза, тож зараз Ужгород майже не впізнав.
Коли почалася війна, у мене були два шляхи — робити те, що я можу і люблю у Києві, або кудись їхати. Я відчув, що пора повертатися. Ще 4 роки тому думав про це, але тоді залишився. Кажуть, що коли кудись їдеш або тікаєш, тебе має вести якась мрія.
От мене вела сюди мрія — заснувати школу або освітній хаб для дітей, які переїдуть. Аби вони мали місце, де можуть пустити корені.
— Чому освітній хаб отримав таку назву “кафе”?
Ірина: — Ми враховували той факт, що діти не хочуть повертатися до навчання або їм було важко це зробити. Тому ми ставили ціль — надихнути учнів продовжувати, а також створити умови, які б водночас відрізнялися від звичної діяльності у школі, але й були б сприятливими для навчання. У школі немає солоденького і чаю до нього, а тут — є. Тому у нас формат хабу-кафе, який дає можливість і навчатися, і просто спілкуватися та проводити час разом.
— Наскільки реально організувати навчальний процес для дітей вимушених переселенців? Ви ставите собі за мету все таки навчання чи більше інтеграцію у середовище?
Наше кафе ставить перед собою 4 аспекти діяльності — академічний, психологічний, фізичний та соціалізацію.
Академічний аспект.
Ірина: — На старті навчання ми провели опитування і виявили, що у багатьох дітей з нового семестру не було взагалі ніякого навчання. Ніякого. Тобто ні у березні, ні у квітні не було ні відправлення завдань у чати на вайбер, ні zoom-конференцій. Це відбувалося з різних причин — зруйнована школа, не всі вчителі мали можливість організувати уроки, не у всіх учнів був зв’язок.
Тому наша академічна мета — надолужити пропущене. І навіть попри дозвіл Міністерства освіти і науки просто виставити оцінки за 1 семестр, ми все таки хочемо дати дітям можливість повноцінно завершити навчальний рік, опанувати важливі теми або розділи. А вчителям, які також переїхали, — можливість працювати.
У цьому нам допомагають наші київські партнери, які надали нам онлайн-платформу Liko Education. Кожен наш учень має свій аккаунт, працює у звичному для себе темпі та “закриває” всі теми, які пропустив за 2 семестр. А на заняттях у хабі має можливість розібрати з вчителем ті теми, які були незрозумілі або викликали труднощі.
Микола: — Через навчання, тобто академічну складову, ми прагнемо також навчати дітей soft- та hard skills. Звичайно, ми йдемо в рамках МОНівської програми, але також, намагаємося, щоб дитина брала не тільки теоретичні знання, але й зрозуміла, як це застосовується у житті.
Так ми виходимо на профорієнтаційну діяльність. Аби дитина, змогла знайти своє покликання та втілити свою мрію. Ми хочемо, щоб академічна складова нашої роботи перебувала у тісному зв’язку з реальним життям.
Психологічний аспект.
Ірина: — Будемо чесними, на жаль, багато дітей побачили те, що не мали бачити. У нас у штаті є психологиня, яка пройшла навчання щодо роботи з дітьми, які пережили травматичні події. З кожним класом вона проводить групові заняття — “психологічне коло”. І за результатами цієї та інших вправ робить свої висновки про психологічний стан дітей.
Діти мають можливість через арттерапії або інші формати “пропрацювати” свої болі та емоційний стан. Наприклад, приховану агресію, яку спостерігаємо у багатьох.
Кожна дитина — це індивідуальність. І, враховуючи, що її торкнуло у аспекті війни, психологиня визначає, як діяти далі. Якщо дітям потрібна додаткова підтримка, то проводить й індивідуальну роботу.
Окрім психолога, є ще й тютор, закріплений за кожним класом, який є психологом-коучем для дітей.
Микола: — Академічна складова — це розум, психологічна — це душа, і третє — тіло. А тіло — це спорт, тобто фізична складова нашої роботи. Багато хто з дорослих каже, що зараз у дітей багато психологічних проблем, вони замкнені, “сидять у мобілках”. Погодьтеся, коли людина втомилася після пробіжки, то її менше будуть тривожити сумні думки.
Ми домовилися, щоб діти нашої школи займалися на стадіонах. При чому, не просто ходили туди на заняття, а проводили масові загальношкільні ігри, де проявляється цінність кожного — від маленького до великого. Де б вони вчилися виробляти командну стратегію роботи.
І четверте — соціалізація. Коли мозок, душа, тіло людини у гармонії, вона прагне знайти себе серед людей, хоче соціалізуватися — знайти собі рівних. І так починають вибудовуватися соціальні кола, нетворкінг.
Компонент соціалізації є для нас надзвичайно важливим. Ми включаємо до нього й проєктну діяльність.Тобто, коли діти індивідуально чи в командах, можуть писати свої проєкти по напрямках — творчі, наукові, квести і будь-що.
Наші вчителі стають менторами, залучаємо також й ужгородців, місцеву бізнес-еліту, чи наукову, соціальну тощо.
Ми хочемо допомогти соціалізувати дітей не тільки тут, в школі, але й у місцевій громаді. Бо дехто з дітей ще і рік, і два, не поїде додому. Бо в нас багато дітей з тих регіонів, куди довгий час не можна буде повернутися, в нас багато дітей з Донецької, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. І якщо вони тут зможуть знайти своє місце, то і батькам буде легше.
Можливо, діти настільки соціалізуються, що вступлять тут у вищий навчальний заклад, будуть жити в гуртожитку, поки батьки зможуть повернутися тощо.
— Запускати новий освітній благодійний проєкт в умовах війни доволі важко. Як зуміли швидко стати на рейки у нових умовах?
Владислава: — Ми цілком свідомі, що як благодійний проєкт ми конкуруємо із ЗСУ на кошти. Тому наше головне завдання — не конкурувати, а навпаки, підтримати ЗСУ. Тому ми працюємо ще й в інших проєктах, щоб мати можливість переказувати гроші нашим захисникам.
Завдання, яке нам треба було вирішити — як за обмежені кошти навчити максимальну кількість дітей.
Завдяки карантину ми знайшли ті форми змішаного навчання, які в Україні ще не є досить популярними, але довели свою ефективність в інших країнах.
Освітня платформа Liko Education дає можливість учням самостійно проходити уроки у зручний для них час. Тобто, все, що стосується шкільної програми, затвердженої МОН, є на платформі.
Вчитель більше ментор. Його завдання — впевнитися, що учень працює на платформі, обговорити щось цікаве з уроків, розібрати незрозуміле, а також пояснювати, як ці речі пов’язані із життям.
По суті, це індивідуальне навчання. Його можна використовувати й для тих шкіл, де класи переповнені, і вчителі на уроках навіть не встигають у очі кожній дитині подивитися. Тому ця програма забирає з вчителів оце “виконати програму”, “вкластися у кількість тем”, а дає можливість більш цінно спілкуватися з дітьми.
— Як організоване навчання у хабі?
Ірина: — Ми продовжуємо ту модель, яка працює у нас у ліцеї в Києві. Викладачі та учні — вимушені переселенці, які приїхали з інших міст, з “гарячих точок”. Ми проводили окреме навчання для вчителів, в тому числі й по онлайн-платформі, аби зрозуміти, як навчати за нею.
Зараз у нас навчається 110 учнів, але це не стала цифра, учні додаються. Також є діти, які завершують онлайн-навчання у своїх школах і паралельно ще до нашої ходять.
У нас є всі класи — з 1 по 11, тому працюємо у 2 зміни. У класі не більше, ніж 10 дітей.
В день — 4-5 уроків. У нас обов’язкові українська та англійська мова, біологія, географія, хімія, математика, а все інше намагаємося давати у комплексі. Творчі предмети, як от музика та мистецтво пов’язані з проєктною діяльністю.
Кожен день має свій напрямок. Наприклад, понеділок, середа та п’ятниця — академічне спрямування, вівторок — масовий спортивний захід на стадіоні, по четвергах — проєктна діяльність для учнів 5-11 класів.
У червні ми завершуємо шкільну програму, а у липні плануємо більше проєктної діяльності, спорту та психології.
— Чи вдалося налагодити проєктну роботу, враховуючи, що діти до цього проєктами ніколи не займалися?
Ірина: — Ми ще на початку вирішили, що обов’язково будемо навчати наших школярів проєктній діяльності. Залучаємо учнів з 5 по 11 клас.
Ми вже запросили 6 гостей-підприємців, які поділилися своїми успіхами та шляхом становлення у бізнесі.
Діти послухали, зацікавилися, тепер серед викладачів вони обрали наставників і будуть робити проєкти за своїми напрямками. Наставники будуть їх консультувати, допомагати досліджувати тему. В кінці липня буде захист цих проєктів із запрошеними місцевими журі.
Так, для дітей це нова діяльність, проєктами вони ніколи раніше не займалися. Тому цікаво спостерігати, як вони ставлять перед собою цілі і йдуть до них. Ми ж тільки підтримаємо. Тож готуємося до захистів, робота кипить.
— Як діти себе тут почувають? Чи складно їм було адаптуватися?
Микола: — На моїх уроках діти дуже проактивні! Інколи дуже відчувається, що діти пережили деякі травматичні події під час війни. Наприклад, один школяр сказав, що хоче щоб його проєкт стосувався травмпунктів: “Треба щоб їх було більше, щоб травмована людина не чекала довго”. Діти 6 класу зазвичай так не мислять, очевидно учень пережив якусь ситуацію, що була з цим пов’язана.
У нас є правило, кожен вчитель — друг. Він не на “ти”, не грає з тобою на гітарі після уроків на лавці. Але він близький, і учень може звернутися до нього по допомогу. Тому у нас довірливі стосунки з дітьми.
Владислава: — Звичайно, є й труднощі взаємодії, є учні, яким треба більше емоційної підтримки або більше часу, щоб відновитися.
Ірина: — Можемо сказати, що адаптація закінчилася десь на 10 день відвідування хабу. Бо спочатку вони були такі сором’язливі, а потім вже були більш розкутими і активніше вели комунікацію, інколи аж занадто.
— Цьогоріч задля безпеки абітурієнтів і неможливість проведення традиційного ЗНО, МОН запровадили складання Національного мультипредметного тесту. Чи мають можливість випускники підготуватися до тесту?
Ірина: — Так, наші одинадцятикласники готуються до тесту, акцент йде саме на потрібні для його написання предмети. Пощастило, що ці наші діти мали можливість навчатися й під час війни, тож не мають величезних прогалин у знаннях. Вчителі-предметники раз на тиждень пишуть з ними пробний тест, а на наступному уроці — працюють над помилками.
— Як відбувається взаємодія з ужгородцями?
Ірина: — Взаємодія з ужгородськими викладачами відбувається більше через формат екскурсій в університет, плануємо найближчим часом на кафедри фізики, хімії. Це дуже цікаво дітям.
З ужгородськими дітьми зустрічаємося на заходах у місті. Наприклад, на День захисту дітей 1 червня ми були разом з ГО “Щасливі діти”. Наші вчителі там проводили майстерки тощо.
— Чому для школи обрали саме Ужгород?
Владислава: — Пан Микола був на зустрічі з місцевими підприємцями в Ужгороді і за її результатами сказав, що у цих людей є велике бажання розвивати край, зробити його більш привабливим. Ми розуміємо, що для свідомих батьків освіта їхніх дітей — це один з ключових індикаторів привабливості регіону.
Ми зараз знайомимося із Закарпаттям, дивимося, з ким можна будувати стосунки. Ми за відкритість і труднощі нас не лякають.
— Як вам результати, за підсумками місяця роботи?
Владислава: — Ми оцінюємо наш хаб як успішний. Для нас важливими є відгуки дітей та батьків, і вони дуже позитивні. Ми бачимо, як всі почали потроху оживати. Діти стають активнішими, досліджують світ, а батьки включаються в те, що роблять їхні діти. І тому наше завдання – аби діти повернулися до нормального життя — виконується.
Завдяки партнерству з ГО “Дівчата” ми створюємо творчу лабораторію на базі освітнього хабу, аби діти могли займатися творчістю не за розкладом, а тоді, коли відчувають у цьому потребу. Тому з’явилися і нові партнери, які вважають нашу діяльність важливою.
Ми ні на хвилину не шкодуємо, що відкрили хаб саме тут.
— До якого часу буде діяти освітній хаб?
Владислава: — Школа діятиме 3 місяці, з червня по липень, завдяки фінансовій підтримці БФ “Єнамін”. Можливості для фінансової підтримки і надалі наразі шукаємо. Мета зараз – дати дітям можливість закінчити навчальний рік, адаптуватися до нових умов, і повернути бажання вчитися.
Міський голова Харкова заявив, що на відбудову міста треба буде 2-3 роки, а у нас багато дітей звідти. Є з Маріуполя, Рубіжного, Попасної, а це теж міста, які зазнали серйозних руйнувань.
З вересня ці діти вже підуть, скоріш за все, у школи, можливо, навіть тут, в Ужгороді. І через інтеграцію у нас, вони мають можливість знайти собі товаришів уже.
Також ми шукаємо зараз можливості співфінансування для відкриття своєї школи в Ужгороді.
— Як оцінюєте в цілому освітню атмосферу в Ужгороді?
Владислава: — Подобається відкритість колег-вчителів, які прийшли до нас на знайомство. Ми, зокрема, там познайомилися з Ельвірою Лесишин, головою ГО “Інноваційна освіта Закарпаття”.
Перший день, коли ми тільки приїхали в Ужгород, був дисонанс. Була якраз неділя, люди гуляли по набережній і я спіймала себе на думці: “Страшно, що тут не відчувається війна. Якщо тут затриматися надовго, можна про неї забути”. Зараз вже все ок. Але така розслабленість дуже контрастувала з тими містами, звідки ми приїхали.
Дуже відчувається вплив і повага УжНУ на розвиток освіти Закарпаття. Великий і потужний університет — це, насправді, ще й великі можливості для розвитку і шкільної освіти, і побудови партнерств.
— Ірина: — Я теж скажу про відкритість вчителів, бо з ними ми найбільше працюємо. До роботи в хабі ми залучаємо і викладачів університету. Дійсно, коли ми робили оголошення для знайомства з ужгородськими викладачами, то багато відгукнулося. І було зрозуміло, що це небайдужі люди, які готові працювати й заряджати. Тому тут не все так погано з освітою, її можна рухати.
Цікаво було спостерігати ще за поєднанням роботи з міжнародними напрямками, зі Словаччиною, Угорщиною. Це величезна перевага Ужгорода — близькість до кордонів. Я впевнена, що не тільки на культуру, але й на освіту йде величезний вплив. Драйвить, що є небайдужі колеги. І це дає віру, що все буде добре.
Микола: — Я ще в Києві говорив, що у нас величезна проблема відтоку мізків. Наші діти з Києва теж потім вступають у вузи за кордоном. І поки пройшло мало часу, щоб відстежити, скільки з них повернеться. Приїхавши в Ужгород, я розумію, що тут це виклик номер один. Бо люди можуть піти просто потаксувати за кордон і їм цих грошей вистачає.
Я розумію, якщо ми зробимо так, що закарпатці не виїдуть, то цю модель можна застосувати для всієї України. Але це величезна глиба, тому треба багато працювати. Але, як кажуть місцеві “не меригуйтеся, все буде добрі”.
Я хоч і родом звідси, але після Києва мені тут важко ментально. Тут все якось повільніше. І тут треба або самому уповільнюватися, або налаштовувати темп для інших.
— Освіта в умовах війни — це реально?
Владислава: — Це — необхідність. Ми в ліцеї не робили канікули, ми з 24 лютого перейшли на онлайн-навчання. На третьому тижні учні почали збирати підписи, щоб відмінити домашнє завдання, бо війна. А ми сказали: “Навпаки, це має бути мотивація стати сильнішими й розумнішими, аби піднімати країну”. Тож домашнє завдання їм таки доводиться робити.
Навчання для дітей зараз — це краща терапія. Їм легше переносити всі події, якщо вони задіяні у чомусь, якщо спілкуються з однолітками. Їх треба відволікати від того, щоб кожну хвилину скролити стрічку новин.
Ірина: — У час війни як ніколи актуально робити те, що найкраще виходить. У нас найкраще виходить навчати. А діти підуть за дорослими. Тож намагаємося бути прикладом.
— Зараз на тимчасово окупованих територіях, попри те, що канікули, окупанти намагаються впровадити російську систему навчання, залучити на свій бік вчителів. Як ви до цього ставитеся? І що, на вашу думку, треба робити зараз і вже після Перемоги?
Ірина: — Мої рідні зараз на окупованій території Херсонщини, під обстрілами. Тому, те, що відбувається мені дуже близьке. Так, я стежу за тим, що відбувається, як вчителів примусово змушують викладати російською. Зараз там, через підвищення кваліфікації, окупанти пропонують освоїти українським вчителям російську програму, а потім викладати.
Мене захоплює те, що багато вчителів, попри шалений тиск, не піддаються на ці умови. Громада, звідки я родом, прийняла рішення довести у онлайн-форматі навчання за українською програмою, а російську не починати.
На мою думку, якщо кожен вчитель буде дотримуватися своїх цінностей та принципів, навіть ризикуючи залишитися без зарплати, то ми точно подолаємо це.
Бо окупований — це не значить не наш.
І враховуючи, як ЗСУ виборюють кожен сантиметр нашої землі, то впевнена, що ці території зовсім скоро повернуться.
Я також захоплююся батьками, які на окупованих територіях продовжують вірити в українську освіту й в Україну, шукають можливості онлайн-навчання, хоч інтернет там дуже поганий.
Завдання вчителів зараз — вистояти, не піддаватися на чужі впливи і триматися наших цінностей. У нас освіта крута, ми знаємо, куди рухаємося, у нас багато перспектив, інновацій. Цей непростий період нам треба витримати, і все буде добре, я впевнена.
Владислава: — Є такий класний проєкт — Всеукраїнська школа онлайн. У них є трекер, який фіксує, з яких регіонів діти підключаються до платформи. І не дивлячись на те, що частина Донецької та Луганської областей окупована вже 8 років, я знаю, що багато дітей, які живуть і навчаються там, продовжують дистанційно вчитися українською. Так само на платформі відстежували, звідки підключалися діти з початком війни. Це були і Донецька, і Запорізька, і Херсонська області, і Крим.
Минулого, й позаминулого року в Україні діяла програма, за якою діти з окупованих територій могли вступати в українські виші. І дійсно багато дітей цим користується і виїжджає.
Моя думка, що ніколи ще можливість повернення наших Донбасу і Криму не була такою реалістичною. Я, як людина, яка переїхала з Донецька, це відчуваю.
Зрозуміло, що пропаганда діє, на жаль, потужно, але їй можна протистояти. Наше завдання — показати, що є різні точки зору. Україна — це можливість для нас бути вільними у своєму виборі, де люди можуть мати різні погляди, можуть вільно висловлювати свою думку, сприймати думку інших. Думка, яка пролунала з телевізора чи від вчительки — це не єдина правда. Ти маєш сам шукати, порівнювати, аналізувати.
Наша дітвора колись робила проєкт “Окупація очима підлітків” про Донбас і Крим. Тоді вони знайшли дуже багато дітей, які хочуть виїхати з окупованих територій та отримати український паспорт, але їхні батьки проти і не дають свій підпис. Наша колега, теж вчителька, допомагала цій молоді і деяким вдалося отримати паспорт.
Ці приклади насправді демонструють, що Крим і Донбас з нами, там є багато людей, які чекають, що Україна повернеться. Не кажучи вже про ті території, які окуповані кілька місяців.
Можливо, це буде дивно чути від дівчини з Донбасу, але я думаю, що разом з окупантами поїдуть і ті, кому Україна не мила.
Частина вчителів у нашому ліцеї, 23 наших колег, це люди приїхали з Донецької, Луганської областей, Криму. І десь близько 2 тижнів тому вони запропонували подумати, як можуть виглядати навчальні програми для дітей, які жили багато років під окупацією, щоб вони знову розуміли реальність. В тому числі йдеться і про програму з української мови, історії України. Тому я бачу їх готовність їхати і працювати.
Єдине, що нам треба робити зараз — зберігати стійкість, вірити в перемогу. А далі, я впевнена, буде багато вчителів, які будуть готові їхати, навчати дітей та показувати альтернативу.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Гичка Галина, Varosh
Фото з особистого архіву Ірини Бордусенко та Владислави Бандурко
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
