Він — відомий хірург зі стажем 33 роки та легенда українського року, засновник та фронтмен гурту “Калєкція”.
Він говорив у Харкові українською й разом із Сергієм Жаданом формував українськомовну тусовку тоді, коли це ще не було мейнстримом.
— Харків’яни себе й не відчували ніколи росіянами.Так, були зв’язки, близьке прикордоння, але росію тут ніколи не любили.
А на війні Геннадій М’ясоєдов — лікар медпункту 130-го батальйону, який щодня рятує десятки життів. Проте з гітарою не розлучається навіть у пеклі війни.
З Закарпаттям та селом Довге Геннадія з родиною пов’язує довга історія дружби, пригод та сімейних спогадів. Тому край цілком справедливо можна вважати другим домом для них.
Це наша п’ята розмова із серії “Чому військові люблять котиків?” про життя наших захисників на передовій, мрії, жарти та плани після Перемоги.
— Чому обрали стати медиком?
— Дуже хотів! Фактично, я виріс у лікарні. Мама працювала у хірургії, спочатку операційною медсестрою, а потім анестезисткою.
Я постійно був з нею у хірургії і якось так вирішив.
Хоча у 8-9 класі я ще вагався; думав над тим, щоб стати актором. Але все-таки пішов на медичний. Я — хірург, ендоскопіст.
Я закінчив медінститут у 1989 році, тож можна порахувати, скільки років я у цій сфері (усміхається). До 2004 року я жив і працював у Харкові, а потім переїхав до Києва.
— Коли для вас почалася війна?
— Раніше, аніж у 2022.
З осені 2014 по весну 2015 році я їздив добровольцем у зону АТО.
Взяв відпустку на роботі, аби піти на фронт. Це не дивина, тоді багато хто так робив.
Я був парамедиком у складі команди швидкого реагування “Вітерець”, якою керувала Галина Алмазова. Ми займалися евакуацією поранених. Були й в “гарячих точках” — Піски, Донецький аеропорт, Дебальцеве.
— Що тоді мотивувало піти тоді?
— Я не прийшов “з вулиці”. Я пройшов весь Майдан, всі дні був там, 17-20 лютого теж (дні розстрілу Небесної сотні — ред.). Тому, коли почалося війна на Донбасі, переді мною не стояло питання йти чи не йти. Я збирався поїхати раніше, але не зміг через травму — зламав ногу. До речі, це на Закарпатті сталося (усміхається). Тож все відтермінувалося.
— Ви чекали повномасштабного вторгнення?
— Всі розуміли, що буде війна. Моє оточення точно.
Але я не готувався. У 2016 році я все спорядження пороздавав, єдине, що лишилося — медичний рюкзак. Дружина вмовила лишити: “Ну, а як буде війна, а в тебе нічого не буде?” (усміхається).
24 лютого я намагався піти відразу у військкомат, але друзі сказали, що не варто навіть намагатися, бо великі черги. Люди ночували просто на бетоні, сиділи під дверима цілодобово, аби записатися. Тому я відразу пішов до нашої київської тероборони, але й там були величезні черги: ні стати, ні пройти.
Але мені пощастило. Як почули, що я лікар, то відразу й оформили.
Тож з 24 лютого я в лавах тероборони.
— На яких напрямках вам доводилося працювати?
— Спочатку — Київ, Жуляни, Ірпінь. З квітня нас перекинули на Харківський напрямок. Там ми були до листопада. А потім — на Донецький і досі тут.
— Хто ви у батальйоні? Якими є ваші посадові обов’язки?
— Я — лікар медпункту батальйону. Обов’язок — слідкувати за здоров’ям особового складу, займатися також евакуацією та організацією медичної допомоги.
Ми, медики, не витягаємо бійців з поля бою, в окопах тільки само- і взаємодопомога.
Бійці самі накладають турнікети, самі транспортують до зазначених місць евакуації, далі — залежно від ситуації — або бронемашина довозить до точки або джипи, квадроцикли.
А наше завдання — довезти до стабілізаційного пункту.
Структура наступна: у підрозділі є бойові медики, які не обов’язково мають медичну освіту, у ротах — старший бойовий медик (тут бажано, щоб була медична освіта), і є медпункт батальйону — тут працюю я.
Тому найперше наше завдання — евакуювати поранених, але якщо є загиблі, то звичайно, вивозимо і їхні тіла.
- “Я просто не міг залишатися вдома”. Як троє митців із Ужгорода добровільно змінили творчість на фронт
— Як оцінюєте ситуацію з медикаментами?
— Всього вистачає. Є якісь специфічні речі, яких, у силу певних обставин, треба дуже довго чекати. Але загалом на нашому рівні є все, що треба. Трохи не вистачає сезонних ліків, протизастудних, наприклад, бо зараз холодно і військові багато хворіють. А для тактичної медицини фактично все є. Забезпечення нормальне.
— З якими травмами вам доводиться працювати?
— Більшість — це мінно-вибухові поранення, контузії (акубаротравми), але є і кульові поранення, тому що тривають штурмові дії, які супроводжуються контактними боями.
— Що найскладніше у вашій роботі?
— Це важка й виснажлива робота. Режим 24/7. Зараз батальйон на бойових позиціях, тому роботи багато. Тут немає якоїсь романтики: це щодня бруд, кров, блювота, важка щоденна рутина.
Напевно, найтяжче відчувати, що ти нічого не можеш зробити. Або бачити безглуздість ситуації, коли людину можна було врятувати, але … не врятовано.
Найпоширеніша причина смерті на полі бою — велика крововтрата. Коли вчасно її не зупинили, а в багатьох випадках це можна було зробити.
— Що допомагає триматися?
— Відчуття, що все це недаремно, що Україна нарешті буде вільна по-справжньому. І наші діти вже будуть жити у такій державі.
І, звичайно, родина, за якою я дуже сумую. Сім’я дуже сильно підтримує.
— Поділіться вашою історією знайомства з Закарпаттям? Знаю, що зараз ваша родина обрала наш край для постійного проживання.
— Це ще питання: ми обрали Закарпаття чи воно нас (усміхається).
Маємо тут дуже давні дружні зв’язки. Дочку мою Софійку тут хрестив Василь Кузан (закарпатський письменник, літературознавець, — ред.).
А з ним ми познайомилися на наших молодіжних зустрічах. Українське літературно-мистецьке середовище у 90-х роках було дуже мале. Тому всі переважно знали одне одного.
Дружба плавно переросла у кумівство. А потім, коли діти вже підросли, потрібне було місце, куди з ними виїжджати десь відпочивати. То той самий Василь Кузан запропонував приїхати на Закарпаття.
Ми жили у селі Довгому, а потім там будиночок і побудували. Він вже майже 10 років там є. Тож нам пощастило, що наша родина вже мала гніздечко на Закарпатті й мала куди приїхати, не довелося ходити по чужих хатах. Ми вже приймали також в себе друзів на початку війни.
— Ви згадали про своє молодіжне середовище. А як так сталося, що ви — молодий харків’янин 90-х, розмовляли українською, створювали й популяризували українськомовну музику?
— Так, я народився в Харкові. Але на той час, про який ви говорите, я вже був не такий молодий (усміхається).
Я народився у 1966 році, і моє життя було звичайним. Просто в один час я почав займатися музикою, створив гурт “Калєкція”.
Якось я написав першу пісню українською. Друзі здивувалися: “Українською? У Харкові?”.
Поступово почав змінювати репертуар на україномовний, сам писав пісні, а потім десь у 1998 році ми познайомилися з Жаданом — молодим поетом. І тоді я тісніше познайомився з цим культурним україномовним колом, яке було зовсім нечисленне.
Це я, Жадан, Літмузей, театр “Арабески” тощо.
Але цього було дуже мало, це була така маленька тусовка, мізер напроти великої брили російськомовності.
— Зараз Харків змінився за 10 місяців війни у плані сенсів? Чи відчули в собі харків’яни українство?
— Харків’яни себе й не відчували ніколи росіянами. Просто Харків був інший. Те, що там розмовляли російською, розмовляють, і, як так думаю, будуть розмовляти, це, звичайно, погано. З цим треба боротися якось.
Багато людей зараз принципово перейшли на українську. Коли вас б’ють по голові, обстрілюють ваші будинки, це не може не вплинути. Багато людей усвідомили свою приналежність до української нації.
Росію тут ніколи не любили. Так, були зв’язки, близьке прикордоння, але кацапи є кацапи (усміхається).
У 2014 році у Харків завозили “тітушок” з Бєлгорода (аби створити псевдореспубліку ХНР за донецьким сценарієм, — ред.), була і якась мала кількість тих місцевих, але вони більше поруч бігали “для картинки”, аніж відображали реальну прихильність.
— Як заснували власний гурт “Калєкція”?
— Гурт заснований у 1991 році. Ровесник Незалежності, але це не було пов’язане з цією подією (усміхається).
Я музикою займався давно. Гітару мав десь з 12 років, я з нею не розлучався. Потім щось почав писати, підтягнулися друзі, назвалися “Калєкція” і вже потім пішло.
Ми не займалися шоубізнесом, ми всі мали основну роботу. То були нелегкі часи, лихі 90-ті, і зайнятися лише музикою я в той час не ризикнув.
І нарешті у 2001 році ми записали перший і останній (усміхається) альбом з назвою “Відчуття присутності”. Далі — фестивалі, концерти. І головне — наша тусовка.
— З гітарою нерозлучні досі? Маєте час і бажання пограти на фронті?
— Так, гітару я завжди беру з собою. І граю, без цього ніяк. Можу щось і співати, або просто перебирати пальцями по струнах, це як медитація.
Планів було і є багато, і зараз, під час відпустки, я навіть трохи грав у Харкові для друзів.
— Ви знімалися у кліпі гурту “Антитіла”. Ви на фронті познайомилися з музикантами?
— Тарас Тополя з іншими учасниками гурту — клавішником Вусиком і гітаристом Жолудем — були у нас у підрозділі. Вони займалися медичною евакуацією, Тарас був водієм-санітаром. Вони відбули тоді важкі періоди боїв, під Дементівкою, наприклад.
Фрагмент з кліпу “На землі, в повітрі і на морі”
А потім їх наказом Залужного вивели поза штат і зараз вони займаються творчістю.
У нас взагалі у батальйоні багато музикантів. Сергій Василюк з гурту “Тінь Сонця”, Віталій Кириченко з гурту “Нумер 482”, “Антитіла”.
— То у вас, виходить, музичний батальйон! Думали після Перемоги щось разом зіграти?
— Так, плани маємо (усміхається).
Бліцпитання для військового:
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Чесність, відкритість.
— Коли очікуєте Перемогу?
— Ми щодня ближче до цього дня. Конкретну дату не скажу (усміхається), але якби знав, то поділився б.
— Які виклики нас чекають після Перемоги?
— Боротьба буде продовжуватися, нас чекають нелегкі часи.
Зараз головне — перемогти в цій війні, а потім боротися за ту державу, яку відвоювали. І дай Боже, щоб без крові. Не хочу, щоб була знову кров.
— Ваша найбільша мрія?
— Мрія зараз: піти десь далеко в гори й нікого не бачити (усміхається). Закарпаття підходить.
— Чому військові люблять котиків?
— Я люблю собак (усміхається). В мене є власна собака — Брава, за якою я дуже сумую.
- Чому військові люблять котиків? Владислав Товтин
- Як спілкуватися з військовими? Аби не зачепити, не зробити боляче?
- Захисниці України. Історії закарпатських військовослужбовиць
Гичка Галина, Varosh
Фото з архіву Геннадія М’ясоєдова та Галини Алмазової
Про героїв наших днів читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
