Майже під кожним нашим матеріалом, в якому ми торкаємося питання вимушено переміщених осіб, виникає бурхливе обговорення – і ми відчуваємо, що питання інтеграції цих людей не вирішене.
Якщо на початку повномасштабного вторгнення йшлося передусім про розміщення – поселити, нагодувати, організувати процес, надати гуманітарну допомогу на перший час – то зараз ми говоримо про більш довгострокові перспективи.
Чи можуть люди знайти тут свій другий дім, а не тимчасове пристановище? Чи маємо достатньо робочих місць, житлової інфраструктури? Чому ми можемо навчити один одного, який досвід перейняти, щоб стати кращими?
Публічна дискусія “Інтеграція 2.0. Поїхати не можна залишитися”, що днями відбулася в Ужгородському замку, зібрала активістів, представників влади та громадського сектору, а також власне вимушено переміщених осіб. І обговорення таки вдалося: разом випрацювали кілька тез, які, сподіваємося, у дуже близькому майбутньому втіляться в життя і спростять процес інтеграції.
Зібрали для вас 10 основних думок із заходу від наших спікерів і гостей.
Недостатня комунікація
Про цю проблему сказали практично всі, хто мав бажання висловитися. Починаючи від того, що люди, які приїхали, просто не мають одного місця з усією потрібною інформацією – куди звертатися по допомогу? Де знайти пункт вакцинації? Де дізнатися останні новини у своїй громаді? Багато ресурсів, які нібито покликані вирішити цю проблему, не оновлюються – і важко відстежити, що із зазначеного ще актуальне, а що – вже ні.
Анна Редько, активістка і переселенка із Запоріжжя, розповіла, що більшість новин дізнається, коли виходить із кимось на каву. І цю тезу підтвердили інші гості та спікери. Тетяна Щербак, також переселенка і співзасновниця приватної школи в Ужгороді, розповіла, що на Закарпатті здебільшого обмін інформацією відбувається всередині маленьких ком’юніті – кожен крутиться у своїй бульбашці й звідти черпає те, що йому потрібно.
“Як відрізнити місцевих від немісцевих? Таку розмову ми з Анжелою Бабкіною мали ще під час першої хвилі переселення у 2014-2015 роках. Якщо людина біжить за автобусом – вона не місцева. Наші нікуди не біжать”, – такий жарт з великою долею правди розповіла Елеонора Попадинець, менеджерка з організаційного розвитку БФ Центр громадських ініціатив.
Для маленького Закарпаття, де більшість населення – сільське, такий розмірений і повільний темп життя є цілком природним і органічним. Але часто він є дуже незрозумілим людям з великих міст, з індустріальних регіонів. Тому маленькі спільноти однодумців, звісно, дуже зручні, але як їх знайти і потрапити в них, якщо ти тут вперше? Звідси випливає наступна теза.
Заходи виключно для ВПО сприяють сегрегації
Різного роду майстер-класи, навчання, зустрічі для нібито інтеграції ВПО часто мають зворотний ефект і навпаки сприяють сегрегації, адже на таких заходах часто немає місцевого населення. Так, у такому разі люди з різних регіонів знайомляться між собою і спілкуються, однак відносно місцевого населення вони все одно є “тими, хто приїхав” – і будь вони чи з Миколаєва, чи з Харкова, чи з Маріуполя, проблеми в них будуть часто однакові.
Ці дві взаємопов’язані тези – про маленькі ком’юніті на Закарпатті та про сегрегацію переселенців – дуже важливо пояснювати й нашим закордонним партнерам, які часто фінансують лише заходи для ВПО.
Закарпатцям варто мати самоповагу: якщо у нас немає тротуарів, то їх немає для всіх
Дуже часто ми, закарпатці, ображаємося, коли люди, що приїхали, вказують нам на наші недоліки: що в нас (особливо у віддалених громадах) немає доріг, немає тротуарів, немає дитячих майданчиків чи іншої інфраструктури, яка об’єктивно спрощує життя і яка була вдома у багатьох переселенців.
“Потрібно стирати оцю межу між “ми” і “вони”, між ВПО і місцевими. Якщо інфраструктури нема, то її нема для всіх. Якщо мамочка з візочком дитячим не може піти нікуди погуляти, бо вона живе в хаті десь на горі (як у гірських громадах буває), то те саме не можуть зробити і ті мами, які живуть тут завжди”, – пояснює Елеонора Попадинець.
Цю думку продовжила і Людмила Лівак, активістка, яка була гостею на заході: “Я зараз часто буває в різних громадах краю і бачу, в яких жахливих умовах живуть люди місцеві. В багатьох досі туалети тільки надворі. Дуже хочеться побажати всім закарпатцям мати самоповагу, повагу до себе передусім”.
Шелтери мають відійти в минуле
Довготривале проживання в шелтерах демотивує людей, каже Богдан Кирлик, голова Великоберезнянської ОТГ. З початку повномасштабного вторгнення громада прийняла близько 80 тисяч осіб – як у комунальних закладах, так і у приватному секторі.
“Коли люди дуже довго живуть у шелтерах, з триразовим харчуванням, з постійною гуманітарною допомогою, – то потім у них немає бажання взагалі щось робити, кудись рухатися”, – каже він.
З цією думкою погоджується і Анна Редько, додаючи, що шелтери часто передбачають спільне проживання великої кількості людей, а це погано впливає на психіку. “Люди не відчувають себе у безпеці, якщо живуть у гуртожитку. Їхні кордони і так були зруйновані війною, і тут вони не можуть їх відновити, якщо не можуть побути на самоті, не мають особистих речей тощо”.
Виходом із такої ситуації може бути будівництво повноцінного соціального житла, яке даватиметься ВПО на обмежений термін. Крім того, це ж житло може бути надано і тим, хто працевлаштується в громаді – особливо якщо йдеться про потрібних їй спеціалістів.
Швидка перекваліфікація
Багато людей не можуть працевлаштуватися, бо тут немає аналогічних вакансій.
“Я – із індустріального регіону, – пояснює Анна Редько, – у нас багато жінок працювали, наприклад, інженерками АЕС. Що їм зараз робити тут, як знайти себе? Дуже потрібні програми перекваліфікації.
“Швидким” професіям, як-от манікюрниця чи перукарка, навчити можна за кілька місяців”. Але, звісно, потрібні й інші варіанти.
Про цю ж проблему раніше розповідала Анжела Бабкіна, переселенка та очільниця ради ВПО, у нашому матеріалі “Працевлаштування ВПО. Очікування та реальність”. Почитати його повністю можна тут.
Аналіз потреб громади
“Ми дуже часто не знаємо, хто живе у нас в громадах, – розповідає Микола Сюсько, керівник ULEAD з Європою в Закарпатській області. – Немає аналізу, дослідження, хто саме живе в якій громаді – з точки зору компетенцій, професії тощо. Може статися так, що в громаді шукають певного фахівця – і він є серед тих, хто переїхав сюди – але керівництво громада і ця людина не знають про ці потреби один одного”.
Микола вважає, що ця ініціатива має все ж іти від громади, що приймає. Можливо, серед вимушених переселенців є люди, які мають ідеї для розвитку бізнесу – це все потрібно відстежувати, більше спілкуватися між собою та налагоджувати контакти.
Релокований бізнес не релокується назад після Перемоги
Релокація бізнесу як частина інтеграції ВПО на Закарпатті стала дуже важливою для регіони з точки зору економіки.
“Ці бізнеси залишаться тут і після Перемоги, – переконаний Микола Сюсько. Цьому буде сприяти близькість до кордонів та орієнтація на західний ринок. Ми вже знаємо підприємства, які кажуть, що в будь-якому разі залишать тут, на Закарпатті, один із заводів як експортоорієнтований”.
Це, знову ж таки, може дати і нові робочі місця – як для місцевого населення, так і для тих, хто вимушено переїхав.
Усвідомлення, що люди приїхали не на туризм, а з травмою
Ми часто прагнемо від переселенців постійної вдячності за все, що їм даємо, і можемо болісно сприймати те, що вони її не дають так, як нам хотілося б. Анна Редько пояснює, що дуже важливо усвідомити, що ці люди не приїхали на відпочинок, вони – не туристи; вони пережили страшні події, часто – втратили усе попереднє життя і розуміють, що можуть ніколи більше його не повернути.
“Коли я приїхала на Закарпаття, я довгий час не впізнавала себе у дзеркалі. Я не розуміла, що я – це я. І це при тому, що я не бачила багатьох жахливих речей, які бачили інші люди”.
Від війни по-різному, але постраждали всі, каже Анна Редько. І психологічна допомога, підтримка дуже потрібна – особливо для дітей.
Мовне питання в контексті інтеграції
Під час обговорень із зали пролунало питання “чи допомагає українська мова інтегруватись на Закарпатті?”. Як завжди, мовне питання викликало бурхливе обговорення, однак серед іншого прозвучали три важливі думки, на які треба зважати кожному з нас.
З одного боку, людям може бути важко позбутися російської мови, бо коли психіка травмована, мова може бути єдиним, що пов’язує тебе з домом – домом, якого вже немає. Таку тезу озвучила волонтерка Інна Пригара, яка була гостею на заході. Тож форсувати перехід на українську чи відмовлятися, наприклад, обслуговувати російськомовну людину в магазині точно не варто. Це не принесе жодного результату.
З іншого боку, якщо українізація буде дійсно лагідною, без тиску, то люди зможуть залишити російську. Анна Редько розповіла, як, надаючи допомогу переселенці старшого віку, вони відчули, як їй важко формулювати речення українською – і запропонували говорити російською, якщо їй так буде легше. На що жінка відповіла “Ні, дякую. Російською я вже наговорилася”.
Третій важливий аспект, який ми часто, певно, випускаємо, – це діалекти. Звісно, вони чудові і їх варто берегти, але в контексті інтеграції нових людей, як справедливо зауважила гідеса Ужгорода Марія Заболотна, вони можуть тільки ускладнювати цей процес. “Люди вас просто не розуміють. Для того, щоб вони перейшли з російської, спочатку перейдіть на українську”, – каже вона.
Сприймати людей як ресурс, а не як тягар
“Люди змінюють життя у громадах”, – каже Микола Сюсько і з ним важко не погодитися.
Богдан Кирлик розповів приклад, як переселенка з Харкова, яка проживає у їхніх громаді, є рушієм для багатьох місцевих – і зараз допомагає ТГ оформити інвестиційний паспорт. І це лише один точковий приклад – таких є дуже багато в різних громадах. Звісно, не можуть всі бути активними, але такі люди точно є і вони – перевага для Закарпаття зараз, їх треба цінувати і вчитися в них. А заодно – і ділитися своїм.
“Сприймайте нас як людей, – каже Анна Редько. – ВПО – це наче клеймо, ярлик. Люди хочуть почуватися передусім людьми”.
Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Наталія Радченко
