Туризмознавця та професора Федора Шандора, без перебільшення, знає на Закарпатті кожен. Якщо не особисто, то точно чув про нього. А після світлини, де професор читає лекції своїм студентам просто з окопів, про нього дізналися далеко за межами як Закарпаття, так і України. «Професор з окопів? Я виставляв вас на своїй сторінці», – сказав Федору Федоровичу головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний під час знайомства.
«Як мені в статусі професора-солдата світового масштабу? Копаю дальше. Я просто хотів дочитати ці спецкурси, щоб студенти через мене не мучилися», – каже Федір Шандор.
Але лекції – це лише невелика частина армійського життя солдата Шандора, який, утім, був і залишається людиною публічною і впізнаваною. Тому й не дивно, що послухати професора на публічній дискусії, організованій Інститутом Центральноєвропейської стратегії у рамках проєкту Re:Open Ukraine, прийшло майже 2 сотні людей. Із зустрічі, що тривала 2,5 години, ми виділили 5 основних думок про війну, людей, наше життя під час війни і після неї.
Далі – пряма мова.
1. Це війна артилерії і ІТ-технологій – але піхота не менш важлива. Було, що приїжджала до нас артилерія: постріляла і поїхала. А там стоїмо ми. І починаються прильоти. Ми виконували інформаційну роль для ворога. Це так зване накопичення сил. Може, здається, що є якісь окремі геройські бригади – та нема питань, іди сам, герой, вперед. Звичайно, є професійні бригади, безперечно. Але ворог же не знає, чи там стоять професіонали, чи ні. Для нього це – маса людей. І відповідно вони теж не йдуть масою одразу, бо не знають, на кого нарвуться.
Коли приїжджали артилеристи, вони часто навіть варту не розкладали, бо знали, що ми там і себе охороняємо, і їх. Ну і чисто особисто – вони приходили до нас, поїсти, кавічку попити. Ми були лінією накопичення сили і, крім того, психологічно хлопці знали, що там ніхто не лазить вночі. Тому так, це не стрілецька війна, але жива маса впливає. Артилерія постріляла, але фіксація пункту – за піхотою.
2.Під час війни ти маєш говорити про своїх лише хороше. Після війни поговоримо (відповідаючи на запитання про хейт навколо закарпатської ТрО, – авт.). Мені як 68-му батальйону легше говорити, бо ми таких нюансів не мали. Але мені було цікаво, чи було таке в інших бригад – 100% було. Тому що все одно багато хто прийшов у військомат з тим, що він за межі своєї території не вийде, буде охраняти мост Масарика, ходити з автоматами, фоткатися. Ми коли йшли, ми точно знали, що нас будь-куди можуть послати. Ясно, що і в нас був відсоток похибок, але ми намагалися не виносити це сміття за межі дому. Ганьба змивається кров’ю або іншими вчинками. Я проти ультралівих ідей, щоб самим себе бічувати. Після війни поговоримо.
Закарпатці не зганьбилися. То була випадковість. І не лиш у нас – ушиткі щось там мали. Все, забули. Позиції не здали, прапор удержали. А всі нюанси – ми між собою підемо на каву до Валіка (Штефаньо, – авт.) і там між собою розберемеся. Це внутрішнє.
3. По-любому хтось вийде з цієї зали і скаже: «А, та вони там шарилися, тусувалися, їм було комфортно». Да, ми готували собі каву, це правда. Була їжа, була туалетна бумага. Але були й дуже неприємні моменти… Просто тут моя жона…
Був випадок, що всі мали ночувати в бліндажі. Я туди прийшов – там уже було надихано, хлопці навпочіпки сплять, бо бліндаж не розрахований, щоб там були всі. Ну і я пішов спати в машину. А зранку цією машиною повіз посилку для 24-ї роти: треба було швидко відвезти, бо там був торт. Ми поїхали, вернулися – а лісопосадки нема. І гігантська яма – там, де стояла машина.
Є у нас один рибак, кличка «Агроном», а я – «Турист». Ми пішли з ним на СП , а щось тоді дуже сильно бомбили, дуже. Настільки сильно, що зірвало дах на СП-шці. Ми з ним так сильно злякалися, що просто обнялися і залізли в лисячу нору (спеціальне заглиблення в бліндажі, – авт.). Добре, що він її рив. І десь через півтори хвилини після затишшя наш «Дони» вийшов в ефір і питає: «Варош. Хтось живий є? Варош. Ви живі?».
І кожна з 4-х рот розкаже такі випадки. В кожної без винятку був такий епізод.
4. Етнічні угорці не дорівнюють уряду Угорщини. Першими загинули 2 угорці у 2014 році. Зараз теж першим загинув етнічний угорець. Завжди сусідів хочуть розсварити: не «братьєв», а сусідів. Тема Угорщини болюча. Але в них хороша пам’ять, а молоде покоління, яким маніпулюють, часто цю пам’ять не використовує.
Угорщину називали щитом Європи від османської навали, від орди. Цю ж місію виконує зараз Україна. В 1956 Угорщина зробила те, що робимо зараз ми. У нас в цих випадках є лиш одна різниця – всі їхні навколишні друзі їх зрадили. Всі ввели війська – Чехословаччина, Румунія, Югославія. Наші друзі нас не зрадили. Просто перші дні оцінювали, чи ми не зрадимо їх, чи не здамо.
Угорці мають пам’ятати, що вони теж щит. І про це мають їм нагадувати не українці. Міністерство освіти, вчителі, дідусі-бабусі. Це треба роз’яснити і молодому поколінню.
5. Найважчий день на війні – це перший день після закінчення війни на полі бою. Дипломати вступлять у перший день закінчення війни з фіксацією. І буде переможець і переможений. Але не факт, що переможений визнає себе таким. І вистроїться черга учасників перемоги.
Мене запрошували на форум ветеранів. Дійсно, після війни ветеранів буде дуже багато, і в учасників бойових дій буде посттравматичний синдром. 35-37% вернуться до передньої роботи, але 40-45% не зможуть себе реалізувати внаслідок фізичних поранень, психологічних травм, зміни пріоритетів. Крім того, буде втрата людського ресурсу – жони, які вже виїхали за кордон з дітьми, влаштувалися там, скажуть: «Так. Вадь я – авадь». І багато хто таки поїде. Ми все це не зупинимо, але до цього треба готуватися.
Я після війни хочу вернутися на кафедру. Ні на які посади. Просто на кафедру.
Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Наталія Радченко
