Ця розмова планувалася легкою й атракційною. Але, як це часто трапляється, тема закарпатських казок виявилася значно глибшою, ніж видавалося на перший погляд.
Ви знали, що Закарпаття з-поміж усіх регіонів України має найбільшу кількість народних казок? А це факт: наш «казковий фонд» нараховує понад три тисячі оповідок, записаних з уст казкарів! При цьому жодна закарпатська казка не отримала загальноукраїнської популярності. Спитайте у знайомих про улюблену закарпатську казку – припускаємо, що з відповідями мало хто знайдеться.
Проте закарпатська казка цілком могла б стати ще одним нашим впізнаваним і змістовним брендом, вважає письменник Олександр Гаврош. Уже понад десять років він працює над закарпатськими казками: вивчає, літературно опрацьовує та творить на їхній основі авторські сюжети. Цьогоріч виповнюється 10 років із часу виходу в світ його книжок «Дідо-Всевідо» та «Розбійник Пинтя в Заклятому місті», які написані з використанням закарпатської фольклорної спадщини. У 2021 році побачили світ редаговані Олександром Гаврошем закарпатські «Казки легкою мовою» – п’ять яскравих кольорових книжечок, адаптованих для читання людьми, що мають труднощі зі сприйняттям тексту.
Саме до Олександра Гавроша ми звернулися, щоб краще збагнути особливості закарпатської казки. Попередньо взяли на ознайомлення в Закарпатській обласній науковій бібліотеці його публіцистичну книжку «Казки та казкарі», аби зорієнтуватися в темі. А відтак зустрілися з письменником у міській дитячій бібліотеці «Казка» – казковий символізм звідусіль.
Найцікавіше, що прочитали у «Казках та казкарях» та з розмови з Олександром Гаврошем – зібрали, осмислили і тепер ділимося з вами.
Закарпаття – найбагатший на казки регіон України
Завдяки невтомній роботі фольклористів, Закарпаття з-поміж усіх українських регіонів має найбільше записаних народних казок – загалом понад три тисячі.
Один із найперших збирачів закарпатського фольклору галичанин Володимир Гнатюк, починаючи з 1895 року, здійснив чимало етнографічних експедицій на Закарпаття. У підсумку – записав 420 казок і видав 6 томів «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». А ще поплатився за свою роботу власним здоров’ям: в одній із поїздок фольклорист сильно застудився, у нього діагностували туберкульоз, від якого він згодом і помер. Те, що на Закарпатті досі немає бодай пам’ятного знаку, яким би мав бути вшанований Володимир Гнатюк – велика прикрість, каже Олександр Гаврош.
Справжній «бум» на закарпатську казку у повоєнні роки відбувся великою мірою завдяки фольклористу Петру Лінтуру. Йому вдалося зібрати понад тисячу сюжетів від 80 казкарів: лише в одному Горінчові Хустського району було записано 300 казок. У 2013 році навіть зняли документальний фільм про Горінчово «Село, в якому народжуються казки». Мешканцем того ж таки Горінчова був Андрій Калин – неграмотний конюх, який отримав найбільшу відомість з-поміж усіх оповідачів, з якими спілкувався Петро Лінтур. Андрій Калин мав неабиякий талант до казкування, захоплюючи слухачів яскравими динамічними оповідями. Зібрані від казкаря оповідки були неодноразово друковані в книжках, які й понині можна знайти в домашніх бібліотеках багатьох закарпатців.
Жодна із закарпатських казок не отримала заслуженої популярності
Попри багатющий казковий спадок, жодна закарпатська казка не стала загальновідомою. В першу чергу через те, що донедавна закарпатська казка не видавалася як дитяча книжка, вважає Олександр Гаврош. Зазвичай закарпатські казки виходили у світ як фольклорні збірники – без кольорових ілюстрацій, дрібним шрифтом, з дорослою обкладинкою. Дітей таким не зацікавиш.
Народні казки часто стають відомими після письменницької переробки. А якщо літературна адаптація ще і вдало екранізована – казка отримає нове життя. Як приклад ужгородський письменник наводить п’єсу Самуїла Маршака «12 місяців». Знятий за нею фільм щорічно в період зимових свят транслювався по радянському телебаченню. І тепер уже мало хто згадає, що «12 місяців» Маршак створив на основі словацької казки, де бідну пасербицю виганяли взимку в ліс то за букетиком фіалок, то за суницями чи яблуками.
У сучасних умовах запорукою популярності народної казки стане хіба що її екранізація. А разом із тим – потужна промоція, реклама, створення тематичного мерчу. «Коли студія Волта Діснея зніме мультик за мотивами закарпатської казки, тоді вона стане загальновідомою», – посміхається Олександр Гаврош.
Народна казка має свої закони
Закарпатські казки, як і всі народні, будуються за певними правилами, які виявили дослідники. Тут майже нема описів, сюжет розгортається лінійно, характеристики персонажів – спрощені та незмінні. У прадавні часи казка була не тільки елементом дозвілля, але й засобом пізнання світу та передачі знань. Найдавнішими вважаються казки про тварин – первісні оповідачі казкували про тих, кого бачили, серед кого жили, саме тому звірі у казках вміють говорити й часто поводяться, як люди. З розвитком людства поруч із казками про тварин з’явилися чарівні оповідки, а згодом – і соціально-побутові.
Однак сюжети у різних варіаціях, так само як і персонажі-функції, як-от «розумний син», «погана свекруха» тощо, «мандрують» казками різних народів. Вчений-фольклорист Володимир Пропп свого часу систематизував 150 сюжетів і 30 персонажів-функцій. Тож часто, вивчаючи, кому саме належить та чи інша казка, можна виявити, що один і той самий сюжет у різних варіаціях побутує у фольклорі різних народів.
Так сталося, наприклад, і з народною казкою «Дідо-Всевідо», розповів Олександр Гаврош: вивчаючи закарпатський фольклор, він виявив такий же сюжет у чеській та німецькій казці. Навіть чільний персонаж у чехів називається так само: «Дєд-Всевєд».
Ще одним характерним прийомом народних казок письменник називає розповсюджену потрійну повторюваність. Як приклад, наводить усталений вираз про трьох синів, двоє з яких розумні, а третій – не дуже. А ще ж є і три богатирі, троє поросят і так далі. Між іншим, під час нашої розмови на столі серед книжок легкою мовою лежала і казка «Три наречені».
Про жінок у казках
До речі, про наречених, а точніше – про жінок у казках. Доцентка кафедри фольклористики філологічного інституту Київського національного університету ім. Т. Шевченка Олеся Наумовська в одному з інтерв’ю розповіла про відмінність у трактуванні жінки в західноєвропейських та українських казках.
Головною чеснотою жінки у багатьох казках є врода: Попелюшку, Білосніжку чи Сплячу красуню має вподобати принц, який забезпечить їй розкішне життя. Тоді як в Україні за звичаєвим правом діяв принцип материзни – спадщина передавалася за лінією матері, йшла за жінкою, і ніхто з чоловіків не міг на неї претендувати. Відповідно, врода втрачала визначальне значення. І на перший план виходила інша жіноча принада – працьовитість. Вміння вести побут, створювати домашній затишок, доглядати господарство, бавити дітей – ось ті риси, за які цінувалася українська жінка, в тому числі – в українських казках, – твердить Олеся Наумовська.
А як щодо жіночих образів у закарпатській казці? Цим питанням, каже Олександр Гаврош, дослідникам ще належить зайнятися. Можемо хіба робити припущення, пам’ятаючи про глибоку архаїчність Карпатського регіону: у період, коли в центральній Україні жінки з чоловіками мали відносний паритет, на Закарпатті виразно домінувало чоловіцтво. Приказка «ко ґазда в хижі», давнє звернення жінки до чоловіка на «ви», ухвалення рішень ґаздою, авторитаризм у родинних стосунках (згадаймо бодай роман «Жменяки») – вочевидь, це мало відбитися і в народній творчості.
Про страшні казки та закарпатське «розбійницьке» фентезі
Останнім етапом творення народної казки стало XX століття, бо ж саме тоді казка втрачає своє природне середовище: поголовна грамотність, читання художніх творів, технологічний прогрес, впровадження нових сучасних інформаційних систем роблять свою справу.
Бо ж як раніше казки поширювалися? Біля нічного багаття на випасі худоби; у черзі до млина, аби заповнити очікування; у зимовий період піроскубів – коли монотонно скублося пір’я на подушки; на вечорницях, де прялася вовна. Довга казка могла розказуватися й кілька вечорів поспіль і була давнім усним аналогом нинішніх серіалів, каже Олександр Гаврош. При цьому, один і той самий сюжет у різних казкарів звучав по різному – залежно від життєвого досвіду, характеру, темпераменту, мовного багатства оповідача.
Нині з казками вже працюють письменники, адаптуючи їх та пропонуючи читачеві в новому, більш художньому прочитанні. Популяризацією закарпатської казки займається і Олександр Гаврош. Написана ним книжка моторошних оповідок «Дідо-Всевідо» створена на основі закарпатських народних казок. За авторським задумом, їх розповідає містичний старий, що живе відлюдником у далекому лісі. Це так звані страшні казки – про нечисту силу, чортів, босоркань, перевертнів. Сім історій із книжки «Дідо-Всевідо», що побачила світ у «Видавництві Старого Лева» – це наш автентичний карпатський фольклор в літературному опрацюванні.
У книжки «Розбійник Пинтя в Заклятому місті» – інша особливість. Це вже авторська історія великого обсягу, на 300 сторінок, з використанням елементів народних казок. Майже всі персонажі, як-от кінь Татош, дракон Шаркань, Ганджі-баба, Вогняний Дощ; локації – Мідний ліс та закляте Місто, взяті із закарпатського фольклору. «Це наше автентичне фентезі, казковий закарпатський епос», – каже Олександр Гаврош, наводячи для порівняння сагу Толкієна «Володар перстнів», створену на основі британського фольклору.
Закарпатська казка як ще один локальний бренд
Загалом письменник переконаний: Закарпаття має багато фольклорного матеріалу із самобутніми героями та цікавими сюжетами. Сам він наразі працює над другою частиною «Діда-Всевіда», бо перша, каже, була лише заспівом, прологом. Готується до перевидання у видавництві «А-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і «Розбійник Пинтя у Заклятому місті».
Запитую в Олександра Гавроша, чи є серед досліджених ним закарпатських казок історія, з якої можна зробити класний, захопливий мультфільм.
«Звичайно! Але проблема полягає не в сюжеті, а у фінансуванні, – відповідає письменник. – Адже якісне кіно коштує великих грошей. І йдеться про мільйони доларів».
Загалом, каже Олександр Гаврош, закарпатська казка має достатній потенціал, аби стати ще одним локальним брендом – поруч із закарпатською кавою, вином чи мінеральною водою. Це інтелектуальне представлення краю, треба тільки вміти його подавати. І наступне слово після фольклористів та письменників належить культурній і творчій спільноті.
Тетяна Клим-Кашуба, Varosh
Фото Каріни Асад
