Одна з перших тез, яку сказав Павло Казарін під час зустрічі в Ужгороді, – це те, що на події з нами водночас і журналіст, і головний сержант роти ударних безпілотних авіаційних комплексів: “Моя журналістська ідентичність все одно залишається десь зі мною, і я її не можу позбутися. А, відверто кажучи, і не прагну”.
Мабуть, саме тому спілкування на такі непрості теми, як війна, мобілізація, підтримка України колективним Заходом, зміни у війську тощо, було, попри все, дуже легким і невимушеним. Ми вибрали кілька ключових тез із цієї бесіди. Повний запис розмови ви можете переглянути тут.
Як народжується ідентичність
Я в певний момент переконався, що ідентичність — це сума подій, які з нами відбулися. А також тих, які не відбулися. Анексія Кримського півострова змусила всіх, хто жив на його території, визначатися саме з цим питанням: що для тебе ідентичність? Під звуки якого гімну ти готовий вставати з крісла? Який прапор ти вважаєш своїм? І якщо, наприклад, люди, які мешкали в Криму, могли до того навіть не замислюватися над цими питаннями, то саме анексія Кримського півострова змусила їх визначатися з відповіддю.
Павло Казарін під час лекції в Ужгороді
Для тих, хто жив у Криму, саме анексія Кримського півострова, їхні подальші кроки та реагування – хтось виїздив, хтось звільнився, хтось, навпаки, приймав нову реальність, – визначали нову ідентичність. А потім почалося вторгнення на Донбас, бойові дії на Сході – і так само ці події змусили багатьох реагувати на все те, що відбувалося в житті нашої країни. Хтось ішов у військкомат і доєднувався до війська, хтось починав волонтерити, – і всі ці дії закарбовували в людей їхню ідентичність або підживлювали ту, що існувала до війни. Або навпаки – народжувалась нова, тому що люди могли бути аполітичними і взагалі не замислюватися з приводу того, де їхнє місце в цій країні.
Але тоді ще анексію Криму могли не помічати (бо все це відбувалося без вуличних боїв, можна було жити в нашій країні і взагалі казати “Це десь далеко, там, на Півдні, і нас не торкається”), так само й АТО хтось міг не помічати – просто через те, що це локалізовано в межах двох областей і ми можемо так само жити, незважаючи на те, що відбувається в тому регіоні. Тому що нас це не стосується.
А потім 24 лютого почалося те, що вже не мало цих регіональних меж. Щонайменше тому, що діти в кожному місті України знають, як звучить сигнал повітряної тривоги; тому що в нашій країні вже не потрібна теорія шести рукостискань просто для того, щоб дотягнутися до родини загиблого героя. У кожного з нас є знайомі, які пішли до війська або почали волонтерити. І це дуже важлива трансформація – про те, як війна почала стосуватися кожного просто через її горизонтальний рівень.
Аудиторія заходу в Ужгороді
“До громадян Чехії почало доходити, що НАТО – це вони”
Я пам’ятаю, як я в Краматорську, в лютому 2023 року, зіткнувся зі своїм знайомим журналістом із Чехії. Його звали Мірек. І ми п’ємо каву, говоримо, як справи, і я запитую:
- А що у вас взагалі там у Чехії відбувається? Ось уже рік іде наша повномасштабна війна.
- Ти знаєш, це дуже цікава трансформація. Мої співромадяни потрохи починають розуміти, що НАТО – це вони.
І Мірек починає пояснювати. Останні кілька десятиліть Європа звикла до думки, що вона живе під безпековою парасолькою Сполучених Штатів; тобто вони мають безпеку за замовчуванням. А коли ти щось маєш за замовчуванням, ти не дуже приділяєш цьому увагу. Ну, знаєте, коли людина, яка має міцне здоров’я, може гуляти всю ніч, а на ранок у неї жодних наслідків. Або, наприклад, люди, в яких дуже заможні батьки, і вони ніколи не відчували цінність грошей: звикли до того, що гроші десь є, в умовній тумбочці.
Так і європейці останні кілька десятиліть перестали цінувати безпеку. Вони сприймали НАТО як клуб дорослих, але свою взаємодію з НАТО – як охоронну фірму, в яку ти приходиш, аби твою квартиру поставили на сигналізацію. Якщо хтось до тебе після цього полізе, то приїдуть спеціально навчені люди, які тебе захистять, і тобі до цього не потрібно докладати жодних зусиль.
А тут, каже Мірек, у Чехії зокрема, відбувається дуже цікава трансформація: вони починають розуміти, що так, вони в НАТО, це дуже круто; НАТО – це клуб дорослих, це теж дуже круто, але один із цих дорослих – це ти. І, можливо, якщо завтра росіяни почнуть штурмувати Таллінн, то, можливо, Таллінн буде захищати не якась аеромобільна американська дивізія, а чеська бригада швидкого реагування – просто тому, що це логістично ближче.
- Підтримай роботу незалежного медіа на Закарпатті — долучайся до спільноти Varosh.
Наша війна перепише підручники із застосування військ
Коли ми дивимося американські фільми про Ірак, Афганістан, і навіть В’єтнам, – у нас складається враження, що сучасна війна – це 24/7 стрілковий контакт. Якщо солдат не спить, він стріляє, а коли він не стріляє – він спить. Насправді ж велика кількість стрілкового бою є першою ознакою конфлікту низької інтенсивності.
Наша війна ведеться геть за іншими правилами. Наша війна – це зіткнення двох кадрових військових інституцій, це битва двох кадрових армій, кожна з яких має на своєму озброєнні все – і в них, і в нас є ракети, ППО, радари, далекобійна артилерія тощо. І це теж дуже важлива трансформація, оскільки остання така війна, коли було зіткнення двох кадрових армій, – це, напевно, ірано-іракська війна 81-86-го років, або Фолклендська війна, де Велика Британія воювала з Аргентиною за контроль над цими островами в 82-му році.
Наша війна перепише підручники із застосування військ. Тому що історія про FPV-дрони (і взагалі дрон як окрему структурну одиницю в сучасній армії) – це винахід нашої війни. Раніше ніхто не міг точно сказати, чи Patriot справді можуть перехопити сучасну балістичну ракету. Після того, як Patriot стали прикривати небо над Києвом і почали збивати не тільки “Калібри”, але і “Кинжали”, – ми точно можемо сказати, що так. Ніхто раніше не міг запевнити, чи натівські “Бредлі” крутіші за радянські БМП. Бо у всієї цієї зброї не було стрес-тестів – ці випробування вони проходять на нашій війні.
У цьому сенсі поле бою російсько-української війни – це такий величезний полігон, де союзники сплачують нам за випробування техніки грошима і зброєю, а ми, на жаль, – сплачуємо кров’ю.
Ми живемо в найсуб’єктніший період своєї історії
Коли я під час навчання – в школі, університеті – відкривав підручник з історії, в мене завжди було відчуття, що всі найголовніші події в історії моєї країни вже відбулися. Ось перші визвольні змагання, ось другі. Ось набуття Незалежності. Прийняття Конституції. Усе. А зараз я чітко розумію, що ми з вами живемо в найсуб’єктніший період власної історії.
Деякі люди, з якими ми живемо в один час і яких, напевно, знаємо особисто, – будуть на паперових банкнотах. Декілька моїх друзів у Києві вже стали вулицями – і я розумію, що цей список буде збільшуватись. Деякі ваші друзі стануть вулицями. І ми лише можемо здогадуватися, наскільки великим буде цей перелік.
Лекція Павла Казаріна в Ужгороді
Я розумію, що ми живемо в моменті, який змінює правила гри і буде визначати правила гри в XXI столітті загалом. Від нашої війни залежить багато: вона взагалі визначає, що є більш конкурентоздатним у сучасних умовах – демократії чи автократії? Бо якщо, наприклад, ми програємо, то це буде сигнал для всього світу, що демократії можуть бути вигідними для економічного розвитку, але вони не здатні вигравати війни. А якщо виграємо – то всі зрозуміють, що демократія – це не лише про гроші, а і про ефективність; що свобода слова працює і в умовах війни й може бути фактором обороноздатності.
Бути сучасниками історії – це шанс, який випадає далеко не всім. Зараз ми з вами, як той Фродо, який прямує на Ородруїн, аби просто кинути перстень у жерла цього вулкана і закінчити цю історію. Ми, напевно, найепічніше, що випадало нашому століттю. І якщо іноді ми цього не помічаємо, ми зараз впливаємо на підручники з історії набагато більше, аніж до цього.
І це дуже дивне відчуття, коли ти є частиною цієї нації, яка визначає хід історії в майбутньому. Ми не замовляли собі це право, цю роль, але так чи інакше ця роль і ця відповідальність на нас навалилися. Тож, коли наступного разу будете дивитися в дзеркало, – знайте, що там на вас дивиться людина, яка переписує історію.
Завдяки твоїй підтримці наша команда створює ще більше важливих матеріалів. Підтримай нашу роботу — долучайся до спільноти Varosh.
- Закарпатська кухня в стилі мілітарі, або Що їдять закарпатці на фронті
- Я не вмію збирати дрони, але можу робити те, що вмію: Христина Єрем – про волонтерів-стоматологів на передовій
- Рекрутинг у ЗСУ: які є вакансії в Закарпатській ТрО та чому рекрутер — це не ТЦК
Ірина Сов’як, Varosh
Фото Наталії Радченко
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram
