...«Не проходьте повз наші волонтерські скриньки! Долучайтесь до збору на підтримку наших захисників!»… «Це не військовим потрібні дрони! Це нам потрібно, щоб у них були дрони!»…
Цими днями минає рік, як Рух підтримки закарпатських військових безперервно щовихідних закриває волонтерські зміни у торговельних центрах та супермаркетах Ужгорода, збираючи допомогу для армії. На початках повномасштабної війни – продукти харчування й засоби гігієнти, медикаменти та кошти у скриньки. Тепер ось уже кілька місяців збирають також і на закупівлю комплектуючих для дронів, які самі ж волонтери і виготовляють.
Щотижня перша волонтерська зміна стартує ввечері п’ятниці, відтак «рухівці» чергують у супермаркетах усю суботу й неділю. Кожна зміна триває 2,5 години, впродовж якої волонтери позмінно парами не втомлюються нагадувати перехожим: якщо ти не в армії – то для армії.
У Русі підтримки закарпатських військових, який функціонує з перших днів російської агресії у 2014 році, кажуть: на третій рік повномасштабної війни залучати все нових людей до волонтерства дедалі важко. Ті, хто з Рухом від початку, часто виснажуються і беруть тайм-аут. Влітку, до всього, багато хто їде у відпустку чи до річки, а школярі-старшокласники, які в навчальний період закривали чимало змін – на канікулах. Утім потреби військових, які намагаються закривати волонтери, не зменшуються – допомога потрібна постійно.
Свого часу Varosh розповідав про самовідданих волонтерів-помагаторів з Руху підтримки закарпатських військових, які опікуються пораненими захисниками у міських медичних закладах. Нині ж хочемо познайомити вас із тими, кого регулярно можна зустріти на волонтерських змінах зі скриньками у супермаркетах міста. З тими, хто не залишає за собою права втомлюватися від війни. Хто безперервно допомагає військовим і тепер сам потребує підтримки. Насамперед – долученням інших небайдужих, але й усмішкою, добрим словом і донатом для військових.
Вікторія Петішко
Вікторія Петішко. Акція “Фото патріота”
Я корінна ужгородка. За фахом – хормейстерка. Після закінчення тоді ще Ужгородського музичного училища вступила до Львівської музичної академії ім. М. В. Лисенка. Маю сестру-близнючку Оленку, з якою ми в дитинстві дуетом співали під гітару. У 1991 році ми навіть брали участь в обласному відборі «Червоної рути» і мали їхати на всеукраїнський конкурс у Запоріжжя, але не сталося: треба було складати вступні іспити.
Довгий час я поєднувала спів як хобі з основною спеціальністю, адже була артисткою хорів. Спершу співала в камерному хорі “Cantus”, який впродовж 10 років був для мене другою родиною. Завдяки хору я знайшла і свою половинку – Тараса, який до сьогодні є артистом “Cantus-а”. Потім були 15 років творчості у Закарпатському народному хорі.
Працювала і на обласному радіо – вела авторські програми мистецького спрямування. Нині ж викладаю в Ужгородському музичному фаховому коледжі ім. Д. Є. Задора.
У Русі я з моменту його заснування, прилизно з весни 2014-го. На той час ми разом працювали на радіо із засновницею Руху Галиною Ярцевою, тож із перших днів війни ми намагалися з чоловіком долучатись до акцій Руху.
Вікторія Петішко (в центрі)
У 2014-15 роках працювала багато на базі Комітету Руху, плела сітки, прибирала, складала. Сьогодні вихожу на волонтерські ярмарки, працюю на лотерейці і по вихідних чергую на змінах у супермаркетах, збираю гроші на бойові дрони.
Якщо ти свідомий, то воно саме так і виходить: то біжиш на майдан, то на мітинг, хочеш якось допомогти, підставити плече. Бо коли в країні біда, ти не можеш бути осторонь. Маємо вистояти, маємо тримати стрій тут в тилу, поки хлопці там в тому пеклі. Не маємо права опустити руки, зневіритись. Заради тих, хто віддав життя, маємо вистояти і зберегти нашу державність, зберегти Україну.
Еліна Резнікова
Еліна Рєзнікова
Я все життя прожила в Ужгороді, зараз працюю вчителькою англійської мови в початковій школі.
У 2014 році, маючи бажання якось допомагати військовим, епізодично долучалася до акцій, коли збирали продукти й необхідні речі у супермаркетах. А вже у 2017 році вийшла на акції саме із Рухом, це був Парад наречених. Тоді я знайшла коло однодумців і всі наступні акції вже просто не могла пропустити.
Ми намагалися, аби жодна подія в Ужгороді – Ужгородська регата, Сакура Фест, велозаїзди Big City Ride, свято Івана Купала, Гелоувін – не проходила без нашої участі, і це завжди було творчо, нестандартно і яскраво. Ми не просто виходили зі скринькою просити гроші, а придумували заходи, щоб залучити і заохотити донатити якомога більше людей.
У Русі ми також свого часу створили команду «Ведмеді», яка досить вдало виступала в інтелектуальних іграх «Чом? Де? Нашто?». Остання така гра відбулася 23 лютого 2022 року у Перечині, і ми тоді перемогли. А вже наступного ранку розпочалася повномасштабна війна, і всі рухівці прийшли на нашу волонтерську базу і відтоді безперервно докладаємося, аби бути корисними, щоб не стояти осторонь.
У перші дні різали тканину на клаптики і плели сітки, збирали гроші та допомогу у супермаркетах. Коли хлинув потік гуманітарки, треба було розгрібати, сортувати, перепаковувати, відправляти речі. Навесні виникла необхідність збирати кошти для ремонтів авто і закупки необхідних речей, тож ми вийшли з лотерейкою на Театральну площу, де стояли щодня. З часом організація лотерейки стала моїм постійним обов’язком: перед виходом на акції я лотерейку складаю, друкую квиточки, скручую. Тому Галина Ярцева дала мені назвисько «Фея лотереї».
Майже кожні вихідні я виходжу також на волонтерські зміни у супермаркети. Це дієва допомога, адже за один вікенд ми можемо разом назбирати на запчастини для кількох дронів. Але насправді це дуже важко – постійно суміщати щоденну роботу, підготовку до акцій Руху і чергування зі скриньками на вихідних, наш ресурс не безкінечний.
Тому я хочу донеси людям: якщо ви хочете долучитися і допомоги руками, не знаєте, куди звертатися, куди спрямувати сили, переживаєте, чи у вас вийде, приходьте до нас у Рух. 2,5 години вашого часу на день – це мождивість для іншого волонтера, який у роботі безперервно, відновити сили і «віддихатися». Бо коли на акціях – одні й ті самі люди, вони виснажуються. А коли нас більше – ми сила, яку не спинити, яка здатна закумулювати багато ресурсу для допомоги нашим захисникам.
Ліна Дегтярьова
Ліна Дєгтярьова
Я народилася в Ужгороді, і після навчання у Львові, життя та роботи в Києві залюбки повернулася сюди в 2014 році. Пишу дисертацію і викладаю в УжНУ на кафедрі археології, етнології та культурології.
Скільки себе пам’ятаю, любила мандрувати, щоб відкривати для себе нові міста через архітектуру. Згодом почала архітектурою цікавитися глибше, особливо ужгородським модернізмом між світовими війнами. А зараз дослідження архітектури стало справою мого життя. Тому це одночасно і хобі, і моя справа.
Вперше до Руху прийшла в кінці 2014 року або на початку 2015. Це була зима, і на акції Руху в Альпінарії я вчилася плести маскувальні сітки — тоді вони були білі. Прийшла, бо після місяців на київському Майдані не могла нічого не робити для війська. Десь після 17-го року я допомагала на волонтерських акціях досить епізодично, а з перших днів повномасштабної війни знову включилася активніше.
Із кінця минулого року найчастіше обираю формат змін у супермаркетах, іноді встигаю поволонтерити на ярмарку. Знайти для війська 2,5-3 години на тиждень, щоб вийти на зміну, може навіть найзайнятіша людина світу. Я досить швидко прийняла усвідомлення, що ця війна – надовго. Ми у марафоні, а не в спринті. Важливо триматися довго і знайти свою нішу, щоб допомагати ефективно.
Ліна Дегтярьова та Вікторія Петішко
Спочатку волонтерство зі скриньками в супермаркетах було для мене бар’єром: я інтровертка, мені дуже важко звертатися до незнайомих людей, ще й напружуючи голос. Та варто просто на секунду уявити, як тим, хто на фронті, полишивши свої дуже не військові, часто творчі професії, і наскільки важко їм. І стає смішно зі своїх бар’єрів, все стає легко.
Також я кілька разів робила збори на своїй сторінці фейсбук у форматі лотереї, щоб зібрати на напрямок “Рій”, і це були досить успішні акції.
Ми повинні допомагати армії, щоб вона перемогла. Мені здається, всі цивільні мають хоча би потроху допомагати — донатами, власним часом, здібностями чи всім одразу. Хто як може. Тільки слабкі та ліниві люди з комплексом совка в голові, коли держава чи хтось інший мали про них подбати, будуть придумувати собі інфантильні відмазки не кинути у скриньку навіть гривню, мовляв: “нехай депутати дають”, “а хтось/десь/щось все вкраде” та інше. Дивно щось таке чути, коли у кожного і кожної є сусід, однокласник, знайома чи родич/родичка, які ризикують на війні життям.
Наталя Волошин
Наталя Волошин
Я працюю в ГО ФОРЗА вже понад 15 років, за фахом економістка. Народилася і живу на Закарпатті, вчилася у Львові.
Хоч дуже люблю тварин, але домашніх улюбленців не маю: вважаю, що квартира – не найкраще місце для тварин.
В житті люблю подорожувати, спостерігати і спілкуватися з чесними і щирими людьми, люблю споглядати природу, ходити в гори.
Радість приносить, коли бачу, що навколо щось змінюється на краще, коли є справедливі рішення відносно людей, є якийсь поступ.
Ліна Дегтярьова та Наталія Волошин
Точно не пам’ятаю, коли саме почала долучатися до акцій Руху, але це було ще за часів так АТО/ООС, тоді теж допомагала трохи в «Дасторі». Зараз намагаюся збирати гроші на дрони в супермаркетах на вихідних, іноді на лотереї. Коли маю можливість, плету сітки в дворі неподалік мого дому, в осередку, який організувала Тетяна Пашко.
Волонтерство для мене важливе, бо я вважаю, що кожна людина може, а відтак має бодай щось зробити для нашої спільної боротьби в цій війні. Тому я вдячна кожній людині, яка розуміє, що опір в цій війні – це наша спільна справа.
Марина Федчик
Марина Федчик
Я пенсіонерка, 30 років працювала в медицині. Народилася в Житомирі, але тільки тому, що мама з села Верхнє Водяне з Рахівщини поїхала мене народжувати до своєї мами – листопад у горах був дуже суворим, ще й без підтримки близьких.
Тато мій – корінний ужгородець, і я люблю Ужгород з першого року життя. Тут жили мої бабуся та дідусь, я до них я приїжджала в гості з Чопа. Тут я навчалася на медфаку.
В житті люблю – жити життя! Люблю море, гори, рідних людей і дорогих друзів, подорожі, кіно, книги. Радість приносять онуки, інтелектуальні ігри, обожнюю вчитися новому. Кішок люблю, це мої домашні улюбленці, бажано чорні або триколірні.
У Рух прийшла в 2014, але не мала можливості особисто брати участь у всіх заходах, оскільки ще працювала офіційно лікарем. Тому просто намагалася максимально допомогти та задонатити. З 2014 року висить вдома картина, куплена на якомусь із волонтерських заходів.
24 лютого 2022 року прийшла після обіду до офісу Руху – хотіла бути з тими, хто так само був приголомшений тим, що відбувається. Спитала, що потрібно, сказали – треба йти збирати допомогу у «Дастор». Відтоді щотижня, за рідкісним винятком, кожна п’ятнична зміна – моя.
Також беру участь у ярмарках, люблю стояти на лотерейці: бачити очі діток, які за свій внесок для ЗСУ отримують сюрприз!
Волонтерство – це щось таке, що вбудоване в мій генетичний код батьками: допомагати тим, хто цього потребує, захищати тих, хто мені близький і рідний, охороняти тих, хто мені дорогий. За віком і обставинами я не можу бути в гарячій точці, але я можу робити щось і тут. Немає маленької допомоги. Буває велика байдужість.
Мій улюблений слоган, коли я виставляю пост зі змін у «Дасторі»: не звикайте до війни.
Марія Лемак
Марія Лемак
Я – саме та «печена» закарпатка, як кажуть у Новоселиці, де я й народилася. Працюю в торгівельній сфері. Обожнюю ліс. Маю вдома справжнього позитивного чотирилапого друга – моя розумна улюбленця, амстаф Луна.
Чому прийшла в Рух? Бо по іншому би не змогла. Вдячна долі, що Рух існує, і я можу хоча би трохи допомагати, робити хоч щось корисне для наших Героїв.
Я виходжу на чергування в «Дасторі», де ми збираємо різні потрібні речі для захисників, це вже як «Отче наш» на ніч. А все решта – по потребі і за можливістю.
До повномасшатбного вторгнення я була впевнена, що знаю багато людей, які готові долучатися до волонтерства. Але з великою війною все виявилося навпаки, на жаль.
Тому дуже хочеться, щоб до нас долучалися всі, всі хто хоче жити в вільній країні. Волонтери дуже потрібні. Кожний повинен зайняти свою нішу і вносити частинку допомоги заради нашої Перемоги.
Марія Мудранинець
Марія Мудранинець
Я працюю у музичній школі викладачкою вокалу та керівницею вокального ансамблю «Перлинки», також керую вокальним ансамблем при ужгородському Будинку культури. Маю викладацький стаж у 40 років.
Сама народилася не на Закарпатті, але звідси мій батько – із села Смерекове. Після армії він служив в Казахстані, там одружився. На Закарпаття приїхала з родиною, коли була вже 18-річною студенткою музичного училища. Тоді я не знала ні української мови, ні культури, ні традицій. Але одразу так усім цим всім захопилася, що вже за кілька років, працюючи у дитячому садочку, створила музичний ансамбль вихователів.
Після здобуття Україною Незалежності займалася підприємництвом, нині маю бутік «Еліи парфум» у ТЦ «Токіо».
Усе моє життя мене супроводжують тварини – собаки, кури, кози, свині, корови, яких я в 12 років випасала і доїла ще в Казахстані. У нас тоді був козлик, якого батько називав «цап». І я маленькою навіть і не підозрювала, що власне цап – це ж і є козлик. Зараз у мене живе 2 собаки: одного взяла з притулку, інший приїхав від військових з Запорізького напрямку.
З 2014 року я переважно підтримувала волонтерів фінансово, а безпосередньо прийшла в Рух на початку повномасштабної війни. Уже в перший день плела маскувальні сітки, на другий день – стояла зі скриньками у «Токіо» разом зі своїми учнями, збирали кошти на все й одразу: продукти, одяг, ліки.
Нині намагаюся долучатися до всіх акцій, де бачу, що потрібна моя допомога. Готуємо з учнями благодійні виступи для збору коштів, стою на лотерейці на ярмарках, виходжу на волонтерські зміни в супермаркети. Паралельно організовую збори на потреби друзів-військових. Також ми з родиною і друзями збираємо гроші на зігрівайки й устілки від обмороження, завозимо їх з-за кордону.
Марія Мудранинець з “Перлинками”
На жаль, зараз чим далі складніше закривати збори у супермаркетах, всі втомилися, і волонтери теж. Дуже боляче, коли люди проходять повз на волонтерській зміні, ніби ти порожнє місце, навіть в очі не дивляться. Звісно, може, людина донатить комусь іншому. Або просто не має змоги зараз нам задонатити, ганьбиться цього й тому опускає очі. Але не треба цього соромитися, нам усім зараз важко. Якщо навіть не можете долучитися фінансово, все-одно хоча б усміхайтеся, скажіть добре слово волонтерам, а не посилайте їх до депутатів чи у мерію, як це буває у нас на змінах.
Злата Мікрюкова
Злата Мікрюкова
Я ужгородка, яка народилася в Мукачеві. Працюю копірайтеркою у ЗМІ, люблю бути у курсі подій як у державі, так і в нашому краї. Мої мама й тітка працювали колись на пошті, а в ті часи працівники зв’язку знали все, тож ця жага до знань мені передалася ще з молоком матері.
Наша родина – це ми з чоловіком та двоє діток: син 14-ти років та 10-річна донька. У вільний час займаюся фітнесом, це покращує як фізичні якості, так і тримає у порядку мою менталку. Жартуємо на групових заняттях, що у нас «група здоров’я», але насправді заради цього я і займаюся. Також люблю зготувати щось нове, випробувати якийсь рецепт, пригостити своїми стравами. Увечері перед сном обов’язкова книга, і це має бути щось не пов’язане з поточною реальністю, щоб відволіктися.
В Рух підтримки закарпатських військових прийшла у 2014 році, коли росія захопила Крим та частину Донеччини й Луганщини. Моя волонтерська діяльність розпочалася із маленькою дитиною на руках, тому основна моя робота у допомозі того часу була випічка. З малечею на руках пекла якісь смаколики, які за донати продавали містянам наші інші волонтери. Пізніше почала виходити на локації з безпрограшною лотерейкою, з випічкою та напоями за донати.
Також збираємо гроші у супермаркетах міста. Це теж заходить, тому що іде великий обмін енергією з людьми, які роблять пожертву. Вони дякують нам, волонтерам, хоча всі ми насправді знаємо, кому маємо дякувати, і це наші чудові захисники та захисниці. Ще беру участь у роботі помагаторського підрозділу. Зокрема, готую вдома щось із основних страв чи десертів, а наш Десант, як ми кажемо, їде у лікарні міста, де перебувають поранені захисники, й передають їм трохи нашої любові і турботи разом із їжею.
На акції виходимо інколи разом із дітьми та чоловіком, якщо є така можливість. Ще з ними їздили у сади збирати для військових фрукти. Моя родина не знає, що таке бути осторонь, тому що вони не бачили можливості не допомогти у наближенні Перемоги. Я впевнена, що кожна свідома людина має докласти зусиль для того, щоб цей день настав якнайшвидше. Враховуючи ситуацію в нашій країні, не всі мають можливість донатити, але всі можуть зробити щось інше, адже у нашого Руху є різні потреби – інколи щось поскладати, поносити буває навіть потрібніше!
Мирослава Сочка
Мирослава Сочка
Я народилася, вчилася і проживаю в Ужгороді. Маю дві вищі освіти – біологиня та спеціалістка з біомеделектроніки.
Дуже люблю дітей і вони мені відповідають взаємністю. Тому працюю в дитсадку вихователькою, хоча і зовсім недавно, близько півтора роки.
Дуже люблю ліс, найкращий релакс для мене – прогулянка на природі.
Волонтерство прийшло в моє життя на початку 2015-му завдяки знайомій. Спочатку була кава, і не тільки для військових, а потім – закупи в «Секонд» магазинах, де ми шукали спальники, ковдри й таке інше. За 5 років такої роботи навіть важко уявити, яку яку кількість потрібних речей було придбано.
На час повномасштабного вторгнення я боролася з важкою недугою, їздила на лікування в Київ. 24 лютого 2022 року ця можливість була втрачена… Але тут мені допомогли волонтери: привезли необхідні ліки з-за кордону, за що я їм неймовірно вдячна.
У Рух прийшла, бо маю до організації велику довіру, адже вона заснована і допомагає армії від самісінього початку російської агресії у 2014-му. Тому що мені не байдуже, що буде з Україною, я хочу щоб мій син міг спокійно жити вдома, щоб мої друзі всі повернулися з війни живі й здорові. А ті, хто вже спостерігає з нами з неба, щоби бачили, що полягли не задарма.
Я волонтерю в супермаркетах: збираю коши на запчастини для дронів, які нині необхідні на фронті. Коли стояла зі скринькою вперше, було геть ніяково, соромилась, а з часом стало просто й цікаво. Тішить, коли трапляються зустрічі зі знайомими, яких не бачила років із 10, а таких у мене багато. А коли завдяки таким зустрічам ще й збільшуються донати, то радості немає меж, тож дякую всім за кожну гривню. І хочу сказати, що волонтерство – це не лише про гроші, це і про 2-3 години в супермаркеті чи на ярмарку, які теж є відчутною допомогою.
Вероніка Сабо
Верроніка Сабо на волонтерстві з племінницею Марією Жуйко
Я народилася і живу в Ужгороді. Навчалася в УжНУ, зараз працюю асистенткою на кафедрі словацької філології.
Найбільше люблю піші прогулянки з подругами – так відпочиваю, розвантажуюсь і набираюся ресурсу. Люблю проводити вільний час з сім’єю, а особливо – з племінницями. Вечорами дивлюся нетфлікс або читаю книги.
Вперше до Руху підтримки долучилася ще у 2014 році. Тоді мені було 16-ть, і я ще не до кінця усвідомлювала трагічність подій і який вони матимуть вплив на майбутнє.
Однак у мене був неймовірний приклад в особах двоюрідного брата Віктора Синька, який одним із перших закарпатських прикордонників пішов на фронт, та рідної сестри Вікторії Жуйко, яка з 2014 року є постійною активною волонтеркою Руху підтримки.
З початку повномасшатбної війни зазвичай я виходжу на волонтерські зміни в «Епіцентрі» та беру участь у благодійних лотерейках. На волонтерських змінах ми тримаємо скриньку або дрон та голосно закликаємо людей донатити. Тут основне привернути до себе увагу, що мені спочатку давалося досить важко, бо я інтровертка. Зараз можу з впевненістю сказати: «якщо хочете подолати страх перед публікою – то вам на волонтерську зміну!»
Люди мають зрозуміти, що волонтерів не потрібно жаліти, їм потрібно допомагати! Дві години вашого часу в тиждень, та бодай у місяць, зроблять життя волонтерів набагато легшим.
Долучатися, хоча б частково, до волонтерських ініціатив – це про наше вміння бути громадянами, про нашу готовність жити в кращому суспільстві.
Щодо волонтерства під час війни, то необхідно усвідомити: зараз, що би ми не робили – цього недостатньо. Недостатньо закрити один збір, бо буде ще три нових. Недостатньо назбирати на десять дронів, бо через тиждень треба буде ще десять.
Тільки разом ми зможемо вистояти, постійно та безперервно допомагати волонтерам закривати запити військових. Закликаю всіх приєднуватися до волонтерських змін у «Велмарті», «Епіцентрі» чи «Дасторі». Ви точно маєте час закрити хоча б одну зміну в місяць, аби було бажання!
- Завдяки твоїй підтримці наша команда створює ще більше важливих матеріалів. Підтримай нашу роботу — долучайся до спільноти Varosh.
Тетяна Клим-Кашуба, Varosh
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
