Ми багато пишемо про український бізнес під час війни, оскільки його діяльність – запорука економічного зростання, допомога фронту і, врешті, – наближення нашої перемоги.
Торговельний комплекс «БеркутБуд», що спеціалізується на продажах будівельних матеріалів, – найстарше на Закарпатті приватне підприємство, яке було створено з нуля. Принаймні, тут стверджують, що шукали з-поміж колег-земляків своїх ровесників, але так і не знайшли.
«Беркут» заснований 1988 року на зорі появи кооперативів в Ужгороді, і ось днями фірма відзначила 35 років. Перший і нинішній її директор Андрій Сугай точно може написати посібник про те, як вижити бізнесу в умовах найрізноманітніших турбулентностей – економічних криз, податкового тиску, появи потужних конкурентів, пандемії COVID-19 та війни. З усім тим, «БеркутБуд» і досі стоїть, оновлюється, розвивається та з оптимізмом дивиться в майбутнє.
Це інтерв’ю ми записали під час невеличкого корпоративного пікніка колективу, присвяченого гарній даті. Працівники згадували історію, аналізували сучасний стан речей, будували подальшу стратегію. І все вказувало на те, що ювілеїв у цієї компанії попереду ще багато.
– Якими були ваші майже півтора роки війни? Що найбільше закарбувалося в пам’яті?
– Я би навіть не говорив про рік, тому що для нашої компанії у плані випробувань він органічно переплітається зі ще двома попередніми роками пандемії, і цей часовий проміжок суттєво змінив як наш спосіб життя, так структуру продажів та відносин. Ми всі стали більш зважені, обережні, почали більше цінувати життя. Хтось там вгорі вирішив, що якщо ви до всього готові, то от вам ще більше випробувань – працюйте. І ми почали працювати в нових умовах.
– Пригадую, що пандемією COVID-19 ви з фірмою скористалися, аби піти в навчання, розвиток, онлайн-продажі.
– Так, світова пандемія змусила працювати в режимі онлайн, інтернет-комунікацій, дистанційної роботи. Це змусило нас мобілізуватися, прийняти цей великий виклик для економіки, здоров’я людей, відносин. А потім почалася війна…
– Як ви сприйняли звістку про повномасштабне вторгнення росіян?
– Це був жах. В моїй родині я єдиний, хто до останнього дня не вірив, що вони на таке наважаться. Це руйнувало мою логіку.
Розумом втямити таке не можна, а я як бізнесмен розумів, що це нелогічно, невигідно, збитково, бо війна – це і збитки, а не тільки прибутки окремих людей, це страждання народу, падіння економіки, валового продукту, це вбиті люди, відкинення цивілізації назад… І мені не вкладалося в голову, що, маючи частину просунутого суспільства на росії, бо спочатку ж думалося, що вони не закінчені всі абсолютно, що там є артисти, вчені, опозиція врешті-решт, яка не дасть опудалу піти війною на сусідній народ.
Мій розум стовідсотково твердив, що це неможливо. І коли війна розпочалася, це був шок. Я не міг зібратися з думками, я не знав, що сказати близьким, колективу. Ми виходили на роботу і звикали працювати під звуки сирен. Я був розгублений і не міг собі нічого пояснити. Рухнула вся моя логіка, відношення до процесів, які керують світовою економікою, якій я присвятив все своє життя.
Як це може бути, щоб воювали два ринки, два народи, які, як нам втовкли в голови, були братські? І як можна вбивати братів? Навіть якщо між братами непорозуміння, вони не вбивають фізично один одного через різні думки. Наші народи тісно переплетені, ми одружувалися одні з одними, їздили, жили, працювали, по обидва боки кордону живуть родичі, і от вони почати нас вбивати. Багато хто розмовляв російською, російськомовні ніколи не були обмежені в правах. Тому це був шок.
– Були дні, коли ви наказали колективу не виходити на роботу?
– Ні. В перші дні я не проводив наради, ми просто виходили працювали і я намагався призвичаїтися до нової реальності. А от коли танкова навала дійшла до Києва і зупинилася, у мені щось змінилося. Стало зрозуміло, що буквально за кілька днів в Україні почав з’являтися український народ, нація. До цього ми жили по своїм хатам і чекали, що хтось за нас щось зробить: розбереться з корупцією, з тими шляхами, якими нас водили лідери, виборами, де ми продаємося за 500 грн., а потім кажемо, чому так важко жити.
І дійсно, за пару днів відновився волонтерський рух, люди почали змінювати країну. Ми зрозуміли, що ми народ, який не хоче жити з росіянами. У цей момент, коли це сталося, коли зупинилися ворожі війська під Києвом, мене окрилило відчуття ейфорії. З-під столиці почали втікати танки, бо не очікували такого опору. Хлопці і дівчата ЗСУ дістали кайф від того, що можуть нищити «найкращу у світі» техніку окупантів. Я навіть тоді подумав, що от-от війна закінчиться. Ця ейфорія закінчилася, коли Київщина була звільнена, але вони зайшли на Схід. Ворог почав вчитися воювати і я зрозумів, що це надовго.
Уже через 2 місяці стало очевидно, що нам потрібно брати приклад з Ізраїлю, де люди живуть в арабському оточенні, яке їх хоче знищити. Живуть і процвітають. То що нам заважає?
Нам треба звикати, що ця війна, навіть коли офіційно закінчиться, триватиме. Українці повинні зрозуміти: нам треба бути сильними, згуртованими і в будь-який момент бути готовими дати відсіч. Ворога нам Бог привів для того, щоб українська нація стала єдиною.
І тепер навіть серед мого близького оточення купа історій, коли по той бік кордону брат не розмовляє з братом, мати – з сином. Нехай ми будемо для них бандерами чи «нациками», але ми – вже не вони. Тому нам зараз потрібно думати, як піднімати економіку, як забезпечувати хлопців і дівчат на фронті, як їм дати лікування, реабілітацію, не вкрасти кошти, які нам дасть світ, створити відповідні інституції, фонди, які контролюватимуть прожерливих чиновників, що жирують під час війни, а ми це все бачимо…
Прийде час – повернуться люди з фронту і почнуться не зовсім приємні процеси. Ветерани розбиратимуться з коштами і нам треба буде бути готовим до нових випробовувань. Я дуже сподіваюся, що американці допоможуть нам очистити суспільство, якщо ми самі не зможемо. А суспільству потрібно ставати дорослим, почати формувати нові політичні сили, які не ґрунтуються на лідерстві однієї особистості, що використовується виключно в її корисних та амбітних цілях. Моя позиція полягає в тому, що нам потрібна кардинально нова партія. Військові ветерани повинні створити свою організацію, яка переросте у політичну силу. Бо тільки вони сьогодні мають моральне право на слово в суспільстві.
– «БеркутБуд» колись співпрацював з російськими компаніями?
– На щастя, ні. Але в Україні декотрі підприємства з монопольною продукцією мали російський капітал. Я потім навіть через мову посварився з дуже близькими людьми, з якими ми роками співпрацювали. Ця компанія викупила всі українські заводи і ми змушені були у них купляти продукцію, бо іншої не було. Так от в київському офісі виник конфлікт через те, що ми не хотіли спілкуватися російською мовою. Тепер я це все пригадую і розумію, що українська ідентичність призводила до міні-конфліктів, які й переросли у протистояння. Тож напряму з росіянами ми не працювали, але з компаніями, які вони заснували в Україні, на жаль, так.
– Чи багато партнерів, заводів залишилися на окупованих територіях?
– Так. Донецька область – це вогнестійка цегла, оздоблювальні матеріали. Маріуполь – це підприємства групи Ахметова, тому ми втратили багато позицій товарів, лист зокрема. Зараз починаємо це компенсувати із західного кодону. Структуру товару, можливості мати ту лінійку, яка була до війни, втрачено. По металопрокату ми просіли відсотків на 20-30. Так, ми обмежені в асортименті, але ті підприємства втратили ще більше, колективи – роботу, громадяни – житло. Уявляєте, підприємство у кілька тисяч людей: кожен схопив валізу і побіг без нічого. Ми ж просто як торгова організація просто не маємо частини товару. Тому нас порівнювати навіть неможливо.
– Як війна позначилася на колективі?
– Зараз чисельність нашого колективу в залежності від сезонності роботи складає до 130 осіб. Кілька переселенців поповнили наші ряди, п’ятеро хлопців поїхали на фронт. Закарпаття завжди пишалося своєю самобутністю, а виявилося, що про нас майже нічого не знають на другому кінці країни.
Нам треба краще знати один одного. Якось, коли ми починали займатися проєктом санаторію «Карпатія», я поїхав у Дніпро, зустрілися з лікарями-гастроентерологами. Із собою ми взяли «Шаянську» воду. Нас перепитували: це Трускавець, Моршин? І про закарпатські мінеральні води ніхто нічого не чув, а це одна країна.
І коли ці лікарі спробували «Шаянську», то здивувалися, яка вона смачна і що таке є на Закарпатті. Я ставив собі питання, чому така погана промоція нашого регіону в Україні? Може численні відділи в обласних держадміністраціях щось не допрацьовують?..
– У перші місяці вторгнення «БеркутБуд» став великим хабом гуманітарної допомоги, яка надходила з-за кордону. Ще це був за період?
– Дійсно, Ужгородська і Мукачівська філії нашого підприємства стали місцем, куди надходили гуманітарні вантажі. Керівництво Закарпатської військової адміністрації і обласної ради звернулося до нас з проханням, враховуючи, що у нас є розвантажувальна техніка, склади і охорона, приймати вантажі. І до нас заїжджали десятки каміонів.
Мене дивувала відсутність порядку, бо я вважав, що все це буде за накладними і з описами, а це був хаос і вал мішків. Пік тривав 5-6 місяців, а потім інтенсивність почала спадати. Зараз на складах вже немає гуманітарних вантажів, але хаб – це вже теж наша історія.
– Чула, ви активно волонтерите і зараз.
– Насправді «БеркутБуд» волонтерить і допомагає фронту з 2014 року. Ми забезпечували технічним оснащенням, запчастинами 128-му ГШБ. Бо до передової треба щось підвезти, забрати. Це не військова техніка, але вантажно-транспортні автомобілі – велика допомога на фронті. Ми передали армії три вантажівки. Одне таке авто вже вщент розбите, а два працюють і все, що треба, підвозять на «нуль». Крім того, до нас часто звертаються інші волонтери і ми чим можемо допомагаємо.
– Які зміни відбулися на будівельному ринку Закарпаття впродовж останнього року? Як вони вплинули на роботу вашої компанії? Як ви пристосувалися до нових реалій?
– Я прочитав багато книг ізраїльського експерта у сфері підвищення ефективності та бізнесу Іцхака Адізеса. Це коуч, який вчить будувати та розвивати бізнес-компанії. Одна із його фраз дуже врізалася в мою пам’ять: «Найбільше людина боїться змін». Тому що зміни змушують нас самих мінятися, виходити із зони комфорту.
Війна нас змусила пристосуватися. Всі кажуть, що у вас, напевно, продажі зросли, бо багато будівництва ведеться в Ужгороді та за межами міста. Але при цьому у нас удвічі впали продажі цементу, оскільки на ринку з’явився товарний бетон. В Ужгороді відкрилися понад 10 сучасних бетонних заводів і будівництво бетонних каркасів тепер проходить без нас. Вікна – не наші, за плоский дах ми ще боремося. Тому активне будівництво не принесло нам великого росту. Також на ринок зайшло багато компаній з-за меж області, які відкрили свої філії і склали нам конкуренцію.
Ми перестали бути лідерами на роздрібному ринку будматеріалів і закрили деякі філії. Це не пов’язано тільки з війною, процес тривав 3-4 роки. Закарпатці доросли до нашого рівня в секторі роздрібу, але нам треба йти далі. Ми сконцентрувалися на інших сферах продажів. Опрацьовуємо нову концепцію, яку «БеркутБуд» презентує восени. Безперечно, ми і надалі впливатимемо на ринок, але це відбуватиметься у дещо іншій формі.
– Яку б ви дали пораду своїм молодшим працівникам, які хочуть створити власний бізнес і бути успішними впродовж десятиліть?
– О, це дуже просто і складає всього 5 кроків (сміється, – авт.) 1. Пишете заяву про звільнення з «Беркута». 2. Засновуєте свою компанію. 3. Організовуєте напрямок руху фірми. 4. Набираєте працівників на роботу. 5. Берете кредити, щоб все це забезпечувати. Після цього ви несподівано стаєте талановитими, працьовитими, розумними, відповідальними і розвинутими. Бо інакше скотитеся до нуля і все втратите. Відповідальність – запорука руху в бізнесі.
- Бізнес під час війни. Троє підприємців із Закарпаття — про роботу в новій реальності та волонтерство
– Ми з вами знайомі давно і зараз я бачу в колективі багато нових облич. І хоча «БеркутБуду» 35, багатьом працівникам менше 30-ти. Чи є в компанії люди, які з вами від самого початку?
– Нема. Серед засновників були мої сестри, але вже й вони відійшли від постійної участі в процесах фірми. Всі інші люди в колективі з’являлися поступово і 35-річного стажу немає у жодного з них. От 30 вже є.
– Як у такому разі вам вдається керувати молоддю і бути в строю? Адже людський мозок має особливість пручатися, не хоче з віком пристосовуватися до чогось нового.
– А от тут я знову згадаю пункт номер «5»: для цього вам потрібно взяти кредит і хочеш-не хочеш ти повинен крутитися, йти в ногу з часом, незважаючи на те, що твій мозок пручається. А як тільки старий кредит ти віддав, відразу бери новий. Це дуже стимулює. Звичайно, зараз я намагаюся жартувати, але щось у цьому є.
Бізнесмени діляться на 2 категорії: які обпеклися, бояться і ніколи не візьмуть кредит, і ті, які беруть. Я – два в одному. Моїй мамі скоро виповниться 96 років і хочу сказати, що до 80 вона ходила на роботу. Генетичний приклад батьків, які все життя працювали, весь час перед моїми очима. Я вважаю, що найголовнішим мотиватором вашої працездатності є готовність бути в розвитку, бажання бути цікавим у першу чергу самому собі. А це великий труд.
Часто молодь каже, що я не знаю, чого хочу і не можу себе реалізувати. Так от моя порада: почни робити будь-яку роботу. Вона формуватиме, структуруватиме і дисциплінуватиме твій мозок. Добийся в цій роботі гарних показників і Бог нагородить тебе новими ідеями. Кожного дня нам дається безліч шансів, які ми не використовуємо. Наше призначення на Землі – використовувати надані нам можливості. Для них потрібна енергія, праця і дисципліна, бажання змін, а не жалість до себе, бо щось не виходить. Мені 62 і в мене є багато планів, які б я хотів розпочати реалізовувати.
– Яке найбільше надбання «БеркутБуду» за 35 років?
– Це колектив і його здатність саморозвиватися.
– «Феніксувати»?
– О, видно, що ви мене давно і добре знаєте. Це дуже влучно підібране слово. Так, були періоди, коли моєї фірми могло не бути, тому що я багато років боровся з системою, бюрократією, корупцією. Не люблю ці речі всіма фібрами своєї душі, тому за це заплатив певну ціну. Але нам дається стільки, скільки ми можемо витримати. Кожна проблема нас робить сильнішим. І це не абстрактні судження, а перевірені факти. Успіх – це шлях між однією невдачею до іншої. А проблеми – це Богом дані перепони, з якими даються сили для їх вирішення. І якщо раніше мене це дуже злило, сьогодні прийшло розуміння. Тому, як бачите, нам 35, в Україні триває війна, а ми продовжуємо рухатися, реорганізовуватись… Сподіваюсь , що попереду ще багато цікавого.
Лариса Липкань, Varosh
Фото – Каріна Асад та з особистого архіву колективу «БеркутБуд»
*На правах реклами
