Війна

“Війна насправді всіх зрівняла”: Петро Русанєнко про сприйняття ромів за кордоном

17 Січня 2023 1 205

enhucsrosk

Активіст та актор. Двічі переселенець.

Йому вже довелося жити в окупації у 2014 році, і спогади про той час змусили поїхати за кордон. Зараз він працює з ГО українських активістів “Віче” у Берліні та бореться з російською агресією на інформаційному фронті. 

Далі — пряма мова.

Tytulka Shyroka

Ввечері 23 лютого ми з друзями розійшлися з повною впевненістю, що нічого не буде”

— Морально я був готовим. Родом я з Донеччини, тож у 2014 вже доводилося рятуватися від війни. Але відчуття, що все-таки війна почнеться, в мене не було.

Ввечері 23 лютого я разом з друзями був на прем’єрі українського фільму. Опісля ми пішли у кафе, але обговорювали якраз не фільм, а можливе вторгнення. І десь на початку першої ночі ми розійшлися з повним відчуттям, що нічого не буде.

А вже через 3 години прокинулися від вибухів.

В мене був ступор. Я сидів й не міг зрозуміти, що робити далі. Потім почали з’являтися думки, що треба заправити машину, вже почали утворюватися затори на заправках. Згодом почав збирати валізу.

Я вже був у окупації в Донецьку, я все це ще пам’ятаю. Тому вирішив їхати — вдруге пережити те ж саме я не хотів.

Ми поїхали в Чернівці. Без якогось плану, просто поїхали туди, куди й всі. Величезні затори, страх, паніка, невідомість. Десь 3 дні ми тільки виїжджали.

В мене не було ніяких стереотипів чи упереджень щодо Заходу України. Я багато їздив сюди, в тому числі й на Закарпаття, і з виставами, і на відпочинок.

“І сам я не один раз чув у свою сторону, що я — “сєпар”

— Окупацію Донецька у 2014 році неможливо забути. 

Я дуже чітко пам’ятаю день, коли пролунали перші вибухи у місті й почалося бомбардування — 26 травня. Тоді я ще навчався у коледжі, розуміння ситуації не було, навчання треба було завершити. Тому залишився. Там вже були російські війська, блокпости, кадирівці. Я їздив повз них щодня, на власні очі все бачив. Атмосфера була гнітюча. Тому через кілька місяців, коли трапилася нагода поїхати, я це зробив. Відтак потрапив у Київ та вступив до Карпенка-Карого вчитися на актора. 

В мене були знайомі, які зіштовхувалися з дискримінацією та стереотипами у 2014 році. Але це було пов’язане не з тим, що я — ром, а з тим, що я — зі Сходу України. Типу, “якщо ти з Донецька, то ти сєпар”. І сам я не один раз чув у свою сторону, що я — “сєпар”.

Звичайно, це боліло, чути, що всі люди зі Сходу — сепаратисти, і знати, що насправді це не так.

Petro Mama

Петро з мамою Іриною

Зараз я вже вивіз маму з Курахове (Донецька область). Там в мене залишилася бабуся й сусіди, які вже майже родичі. Ми дійсно як рідні, бо жили гуртом у двоповерховому будинку за містом, всі всіх знали й дуже дружили.

“Я отримав можливість виїхати на початку червня як студент Центральноєвропейського університету, маю необхідні офіційні дозволи з військкомату, прикордонної служби”

— Рішення виїхати за кордон в мене було ще до вторгнення. Я чекав на візу, але напередодні отримав відмову.

Я навчався в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. І навесні 2022 мав проходити практику та працювати з дітьми та підлітками.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то було не до цього. Це був місяць стресу й думки тільки про те, як вижити.

І лише потім, аж через місяць, я заспокоївся і почав відновлювати процес з візою. Зрозуміло, що у Києві отримати довідки було неможливо, тож довелося шукати інші шляхи.

Я отримав можливість виїхати на початку червня, як студент Центральноєвропейського університету, маю офіційний дозвіл з військкомату, прикордонної служби.

Зараз університет закінчив та працюю у Берліні. Моя сфера діяльності — громадський активізм, який перетинається з медіа.

Я отримав стипендію та завдяки їй маю змогу працювати з українською ГО “Віче”, яка протидіє російській дезінформації та доносить правду про війну в Україні для німців. Наразі я розвиваю свій ютюб-проєкт.  

“Було неважливо, скільки в тебе грошей, наскільки ти відомий. Тобі треба було просто елементарну людську підтримку”

— Ще на початку грудня я був на ромському молодіжному форумі в Берліні, там ми обговорювали ситуацію з ромами в Україні й поза нею.

Zachid Hg

Є різні кейси: і хороші, і погані. Все ж роми й зараз продовжують залишатися однією з найбільш дискримінованих груп населення.

Мої знайомі дівчата-ромки, теж громадські активістки, робили дослідження щодо дискримінації ромів в Угорщині. Вони знайшли дуже багато порушень, як-от сегрегацію поселень тощо. Передусім це пов’язано з політичною кризою у країні та політикою Орбана. Зараз вони розробляють стратегію адвокатування цього питання.

У Словаччині та Чехії теж є проблеми з поселеннями.

Більшість ромів з Польщі, наприклад, переїхало до Німеччини. Бо, по-перше, це і статус країни, і рівень підтримки інший. З мого досвіду співпраці з державними інституціями тут, і з розмов з друзями, я думаю, що це одна з тих країн, яка найбільше забезпечує переселенців.

2 серпня цього року я їздив на Dikh He Na Bister. Це захід, який з 2010 року збирає молодих людей з різних країн, аби відзначити День пам’яті жертв Голокосту ромів. Я презентував і свій фільм 2016 року, присвячений цій темі “STORIES FROM OUR PAST — A SELECTION OF FILMS ABOUT ROMANI AND SINTI SUFFERING DURING WW2”.

Цьогоріч на панелі багато говорили й про російсько-українську війну, ромські організації підписали петицію з засудженням військової агресії росії.

Війна насправді всіх зрівняла та разом з тим — об’єднала. Мій соціальний статус не був значущим, люди намагалися допомогти одне одному без прив’язки до нього. Було неважливо, скільки в тебе грошей, наскільки ти відомий, тобі треба було просто елементарну людську підтримку.

***

— Найперше, що я зроблю після Перемоги? Напевно, розплачуся. Піду на вулицю, всіх буду вітати й обнімати. І — так, я хочу відсвяткувати цей день вдома! Після Перемоги буду повертатися додому.   

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проєкту “Протидія упередженням та стереотипам щодо ромів під час війни, консолідація навколо спільного прагнення до перемоги”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

Галина Гичка, Varosh

Фото з архіву Петра Русанєнко 

Про унікальних людей на Закарпатті й не тільки читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш FacebookInstagram та Тelegram.

enhucsrosk

0 #
# роми під час війни