Ми пишемо багато історій волонтерства. Як допомагають країні чоловіки, жінки, діти, люди різних професій, статусу та віку.
А зараз розповідаємо, як та чому волонтерять люди старшого віку. Впевнені, після цього матеріалу захочеться обійняти наших героїв та кинутися з подвійною енергією допомагати нашим захисникам.
“Лікувати душу мистецтвом”. Олена Сігетій з Ужгорода, 70 років
Олені Сігетій — майстриня; їй однаково добре вдається вишивка, плетіння, гачкування.
На початку повномасштабного вторгнення вона проводила безкоштовні майстер-класи в Ужгородському скансені для дітей, які вимушено опинилися на Закарпатті, :
— Всього було 2 безкоштовних заходи з плетіння ляльки-мотанки. Я закупила матеріали, все підготувала для діток. Розуміла, що вони багато пережили, тому намагалася лікувати їхні душі мистецтвом. І діткам це справді дуже подобалося!
Пані Олена згадує, що коли почалися вже платні майстер-класи, то деякі батьки знову з радістю приводили своїх дітей, адже це був чудовий спосіб позбутися стресу. Малеча і саморобний сувенір додому принесла і корисну навичку для розвитку дрібної моторики рук здобула.
Також майстриня брала участь у благодійних ярмарках, частина коштів з яких йшла на потреби ЗСУ.
— За весь час я віддала нашим військовим мінімум 100$, це і частина пенсії, і гроші з продажу виробів і продукти, які купляла. Так, у порівнянні це небагато, але для мене це суттєва сума. Я щиро намагаюся допомогти, чим можу, хоча лікуюся, маю катаракту і багато всього, що вимагає регулярних витрат. Тому мене дратує, що до такої посильної допомоги долучаються не всі. “Нема часу, я зайнята”. Ми всі зайняті, де допомогти треба.
Нещодавно, у травні, Олена Іванівна приєдналася до групи волонтерів “В’яжемо для ЗСУ”. Її організувала волонтерка Віра Митрак. Всіх, хто бажає допомогти, навчають гачкувати, дають матеріали та підтримку.
Волонтерство як рятунок. Пані Валентина з Херсонщини, 67 років
Пані Валентина мешкала з родиною на лівому березі Херсонщини. Її квартира та частина родичів залишилася в окупації. Вона разом з дочкою евакуювалася до онучки, яка навчалася в Ужгороді. Приїхала жінка на Закарпаття минулого року, якраз у п’ятницю перед Великоднем.
— Коли до нас зайшли росіяни, я дуже хвилювалася за дочку. Вона в мене така гарна! А вона ж — дружина військового. Мій зять, якого дуже люблю, воював ще з 2014 на Донбасі. А з дружинами наших військових росіяни могли робити страшні речі, забирали у підвали, ґвалтували, вимагали розказати позиції… Тож ми вирішили їхати.
— Важко покидати свій дім. Ми взяли тільки одну сумку, куди все по мінімуму склали, переноску з собачкою, ще 4 светри вдягла на себе. От і все добро, яке взяла за 67 років життя…
Перші дні по приїзду пані Валентина була сама не своя. Давалися взнаки стреси від страху, важка дорога через пункти пропуску, хвилювання та невтішні новини.
Згадує, що цілими днями просто сиділа на квартирі біля вікна і плакала. Бувало, дзвонив зять і питав: “А що там моя теща?”, а вона нічого не могла йому відповісти.
Тоді онука пані Валентини вчилася на медичному факультеті, корпус якого знаходиться недалеко від “ПАДІЮНу”. Тож в обід вона на 2 години ходила плести сітки. Так і бабусі запропонувала: “Будеш корисною, знайдеш собі нових подруг”.
З того часу пані Валентина й стала плести сітки — кілька годин в будні дні. Там знайшла собі й подруг — як ужгородок, так і приїжджих. Разом переживали різні моменти та вчилися знаходити спільну мову у прямому сенсі слова.
— Була історія, коли ми так сиділи, плели, і хтось похвалися, що заклав щось у банки. Я трохи подумала, і як почала сміятися. Бо в нас на Херсонщині кажуть, “закрутити банки”, а “закладувати” — це випити по 50 (усміхається).
Коли пані Валентина захворіла, лікар заборонив їй кудись виходити, рекомендує залишатися вдома. У жінки “стрибає” тиск, паморочиться в голові, може непритомніти. Але волонтерка не здалася — вирішила допомагати іншим чином.
“Рух підтримки закарпатських військових” часто бере участь у благодійних ярмарках, де продає різні вироби ручної роботи. На виручені від продажу іграшок кошти вони закуповують матеріали для сіток.
Аби зробити таку іграшку, потрібно пройти кілька етапів — викроїти форму, пошити, набити наповнювачем, поклеїти та розмалювати.
Пані Валентина наповнює вже пошиті форми. Тож тепер, коли зять питає: “Що теща робить?”, то йому дружина відповідає: “Гусей набиває”.
Ще донедавна ходила разом з іншими майстринями на ярмарки. А потім сталася ситуація, після якої вона вже не відвідує їх.
— Ми на ярмарку різні іграшки продавали, серед всього — й бойових херсонських гусей. На прилавку багато всього стояло, тож один з гусаків впав, і лежав серед інших виробів.
А до нас якраз підійшов військовий, ще зовсім молодий чоловік, поранений, видно, він тут на лікуванні. Він каже: “А дайте мені цього лежачого гусака. Він — як я”. Я оніміла не хвилинку, так жаль стало хлопця, і я плачучи кажу йому: “Та ні, беріть іншого гусака, оцього, що стоїть! І ви ж теж одужаєте!”. Але потім він таки попросив того лежачого… Я після цього не ходжу на ярмарки. Я не можу…
Пані Валентина не стримує сліз:
— Я дуже хочу, щоб мій зять повернувся додому! Живий та здоровий.
І вже потім у розмові додає, що дуже сумує за домівкою, смаком херсонського кавуна:
— Тут вони не такі. Минулого року пробувала і кавуни, і помідори. Смачні, але не такі, як вдома. Я хочу повернутися додому, де ходила до школи й прожила своє життя. І знаєте, в Ужгороді у маршрутках я шукаю обличчя своїх друзів…
Придбати іграшки від волонтерок з “Руху підтримки закарпатських військових” можна майже на всіх ярмарках, що відбуваються у місті.
Відчувати руку допомоги зі Словаччини. Оксана Лукомська, 62 та Микола Білошицький, 69
Оксана та Микола — українці, але вже близько 20 років мешкають у Словаччині. Вона — з Києва, він — з Татарбунарів, Одещина. Це подружжя художників. У 90-роках вони отримали роботу у Братиславі, так і залишилися.
З лютого, коли почалася велика війна, пані Оксана з чоловіком взялися активно допомагати. Хоч вони вже й не живуть в Україні, але серцем — там. На фронті зараз племінник пані Оксани, а її хвора сестра мешкає у Києві.
Спочатку вони давали на українську армію власні збереження, перераховували кошти на рахунки фонду “Повернись живим”, а також на окремі потреби знайомих, чиї рідні були на фронті.
Оксана Лукомська “Молитва за Україну”
— Серед моїх знайомих у Словаччині багато людей співчували та намагалися допомогти. Я пам’ятаю, як у місцевій школі організували збір речей для дітей з України. Так здивувало, що люди приносили не просто гарні речі, а й часто нові, випрасувані та накрохмалені.
Багато знайомих теж допомагали фінансово або пропонували поселити сім’ї біженців.
— Я проводжу майстер-класи з малювання. І одна з моїх учениць — Марія — має 70 років. Вона щомісяця жертвує через мене кошти для допомоги українцям. Каже: “Я тобі довіряю, а ти вже вирішуй, як цими коштами розпоряджатися”. Це дуже зворушує!
Також пані Оксана каже, що активно волонтерять й ті, хто приїхав як біженець у Словаччину. Адже часто у них теж хтось пішов на фронт.
Пані Оксана та пан Микола — художники. Тому вони також брали участь й у виставках на підтримку України.
— Минулого року Словацька пошта оголосила конкурс робіт серед художників. Взяли участь 20 митців, і картинка переможця стала ескізом марки. Інші 20 картин виставлені на продаж. Моя картина, присвячена Майдану вже знайшла свого покупця.
Своє волонтерство Оксана та Микола бачать не тільки у посильній фінансовій допомозі, але й в інформуванні словаків про Україну через мистецтво.
— У Миколи є чудова серія картин “Ікони”. Але на цих картинах зображені не святі, а героїчні епізоди з історії України. Я впевнена, що так — через культуру, мистецтво — ми можемо пояснити Україну світові.
Університет третього віку: формувати спільноту сеньйорів. Емма Мешко, 74 роки
Університет третього віку (Кольпінг-УТВ) займається навчанням людей старшого віку. Тут пропонують різні навчальні курси — від іноземних мов до володіння ПК, та не вживають термін “пенсіонери”, а натомість кажуть “сеньйор” чи “сеньйорка”.
— Це про поважне ставлення до людей, їхнього віку та досвіду. І це, попри всі стереотипи, чудовий час для того, щоб навчатися цікавим речам, пізнавати світ та нарешті здійснювати мрії, — каже Тетяна Ігнатьо, регіональна референтка ГО “Справа Кольпінга в Україні”.
Емма Олексіївна Мешко, керівниця Ужгородського Кольпінг-УТВ, каже, що з перших днів повномасштабного вторгнення працівники та слухачі Університету включилися в активну допомогу вимушеним переселенцям та фронту.
Найперше — допомагали розселяти людей, які шукати тимчасового чи довгострокового притулку. Завдяки партнерам з Польщі отримували пакунки для сеньйорів з продуктовими та гігієнічними наборами.
— Ми склали списки, хто приїхав до нас та де живе. І вручали такі пакунки персонально.
— Вже влітку минулого року ми відчули, нашим переселенцям потрібне вже не тільки забезпечити базові потреби, але й мати якесь заняття, аби відволіктися. Зараз близько 40% слухачів курсів Університету — це внутрішньо переміщені особи. Так ми запустили гуртки з рукоділля. Наші сеньйори вишивали картини стрічками, а потім дарували їх нашим партнерам та військовим, — каже пані Тетяна.
— А ще ми особисто вручаємо ці картини та розповідаємо історії з України іноземцям, які підтримують наш Університет. Це дуже важливо — розповідати, що у нас відбувається, та з якими викликами на схилі літ доводиться зіштовхуватися нашим сеньйорам та сеньйоркам.
— Також ми ходили плести маскувальні сітки. Але це не всі можуть, бо у багатьох хворі руки, тремтять пальці, а це все-таки робота на дрібну моторику, — доповнює Емма Олексіївна.
Тому жінки створили свій хор, який минулого року отримав назву “Калина” та провели 3 благодійні концерти для збору коштів.
— Ми співали народні пісні, а зараз додалися ще й патріотичні. Ми намагаємося й через пісню проводити українізацію.
А нещодавно в Університеті Кольпінга почали шити балаклави та бандани. Вже готові близько 200 балаклав, які були відправлені на фронт до Дня батька. Кажуть, що закупити швейні машинки допомогли польські партнери, а кошти на тканину надала ужгородська організація “Zonta“.
— Ми дуже хвилювалися, чи все вдасться, адже не всі вміють шити, комусь не дозволяє здоров’я, — пригадує пані Емма. — Але очі бояться, а руки роблять! Всі включилися в роботу. І знаєте, у нас є традиція наприкінці нашого навчального року вручати подяки нашим слухачам. І цьогоріч ми вручили рекордну кількість таких відзнак! Бо всі намагалися допомагати.
Тетяна з Еммою Олексіївною кажуть, що попри все життя в Університеті вирує. Сюди приходять нові люди, продовжується навчання, всі намагаються долучитися до Перемоги.
— Не все легко. Адже нерідко важко знайти спільну мову з людьми з різними поглядами. Врешті, старші люди прожили життя та мають свою життєву мудрість, і часто важко їх переконати в чомусь новому. Але ми запаслися терпінням і робимо все можливе. В нас є курс краєзнавства, аби ознайомити людей з Ужгородом, курси української та наш хор “Калина”. Так і працюємо.
Прощаючись, я якось до слова сказала, що мені так соромно, що, на жаль, є люди, які вже не долучаються до допомоги, а просто чекають, коли все нарешті закінчиться.
— А у нас не так багато часу, щоб чекати, — з легкою усмішкою відповідає Емма Олексіївна. — Тож ми допомагаємо тут і зараз, не чекаючи кращого моменту.
Новий набір слухачів-сеньйорів буде відбуватися з серпня. Всю інформацію про курси можна дізнатися на фейсбук-сторінці.
Не знаєте, як допомогти військовим? Беріть приклад з наших героїв)
- Знайдіть фонд чи волонтерів, яким довіряєте. Зробіть пожертви на армію своєю звичкою.
- Знайдіть заняття, яке допоможе нашим військовим прямо (плетіння сіток, шкарпеток) чи опосередковано (в’язання іграшок та подальший продаж їх на ярмарках).
- Дбайте про свою інфогігієну та не шкодьте нашим захисникам, поширюючи фейкову інформацію в соцмережах або серед знайомих.
Разом переможемо!
- Літній відпочинок у Деренівській Купелі: відновлення природою і термальними водами
- Як дослідити свій родовід? Антон Бондарєв про генеалогію на Закарпатті і не тільки
- Кульбабовий мед та фіалковий сироп. Новий бренд органічної продукції “Лісостеп” від Валерії Попович
Галина Гичка, Varosh
Фото для публікації з особистих архівів надали Олена Сігетій, Світлана Бойко, Оксана Лукомська, Тетяна Ігнатьо.
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
