Війна

«Спатиму під деревом, але в Україні…». Як Мукачево приймало по тисячу переселенців щодня

27 Червня 2022 278

З перших днів війни Мукачево стало «до бою»: людей, які тікали від бомбардувань, зустрічали на вокзалі, годували й скеровували в ЦНАП чи везли на КПП. Або ж поселяли в Мукачеві. До допомоги стали звичайні мукачівці, ЦНАП, Центр громадськості та національних культур (колишній Центр гуманітарної допомоги), управління соцзахисту, Мукачівський державний університет та цілий ряд волонтерських організацій.

Щодня розвантажували 2-3 фури гумдопомоги

Гуманітарну допомогу вимушені переселенці почали отримувати відразу ж, тільки-но приїхали в Мукачево, — розповів Олександр Галай, директор Центру громадськості та національних культур. Каже, що на організацію процесу в них було дуже мало часу.

— Ми зібрали всю молодь (це школярі й студенти 1-3 курсів), я розповів їм, що робити й дав добу на організацію всього. І вони чудово з цим впоралися і взяли перший удар на себе. В день тут працювало 100-120 волонтерів, ми щодня розвантажували та видавали 2-3 фури гумдопомоги. Тобто це десь 4-5 тонн продовольства щодня. Тисяча людей у черзі кожен день. Люди прямо з вокзалу йшли сюди. В шльопанцях, як утекли — так і прийшли до нас. У ЦНАПі паралельно працювала команда, котра займалася реєстрацією і розселенням людей.

Допомога людям надавалася колосальна. Мукачівці йшли зранку до вечора — приносили їжу, білизну, взуття, одяг, дитяче харчування, предмети першої необхідності. Це був безперервний вал допомоги. Одна команда приймала, інша працювала на сортуванні, ще одна команда видавала. Через 2 тижні вже виробилася система і стало трохи легше.

Narada

Олександр Галай розповів, що через деякий час на Центр вийшла команда ООН — МОМ (Міжнародна організація з міграції) і запропонувала видавати людям грошову допомогу. На той час продовольча допомога почала поступово спадати й волонтери Центру погодилися на пропозицію МОМ. Втім саме тоді отримали ще один транш допомоги з-закордону і так співпало, що люди, які прийшли до них по гроші від ООН, залишалися ще й для того, щоб взяти гуманітарку.

— Той тиждень у нас тут було пекло… Гроші видавали — 2,200 на людину, 3 на дитину і зразу за 3 місяці — це було відчутно для людей. Потім цю програму потрохи зупинили, — згадує директор Центру.

«Спатиму під деревом, але в Україні…»

Начальниця управління соцзахисту населення міськради Наталія Зотова розповіла: у Мукачеві з перших днів були чітко розподілені обов’язки між структурами, і всі знали, хто чим займається.

— Це допомогло нам бути мобільними й не перевантажувати якусь одну певну структуру, — сказала вона. — Волонтерським рухом і благодійною допомогою займалися тут, у Центрі (Центрі громадськості та національних культур, — авт.), поселенням займався Центр надання соціальних послуг і теж волонтерські організації.

Управління соцзахисту в перші дні працювало у двох напрямках: займалися розміщенням вимушених переселенців у Мукачеві або влаштуванням їх закордоном та забезпечували гуртожитки, де поселилися люди, всім необхідним для облаштування життя з дітьми.

— Ми чітко розуміли, що Мукачево не потягне той потік переселенців, — розповіла Наталя Зотова, — ми не зможемо їх достойно розмістити, тому з перших днів почали налагоджувати зв’язки з нашими містами-побратимами стосовно того, чи зможуть вони прийняти в себе наших внутрішньо переміщених осіб. Вже 27 лютого перша група людей поїхала за кордон. Згодом об’єднали зусилля з волонтерами-туризмознавцями, які мали давні зв’язки з закордоном. Буквально за перші кілька тижнів ми майже 2,5 тисячі людей відправили у різні точки Європи.

Sotova

В перші тижні в нас попит перевищував пропозицію в декілька разів: ми не могли набрати групи за кордон, люди не хотіли виїжджати. Всі думали, що за кілька днів вони зможуть повернутися додому. А коли почали з’являтися повідомлення про зруйновані будинки, вбитих людей, тоді вже попит почав перевищувати пропозицію…

Але були такі моменти, коли в Парижі людина давала свою віллу для наших переселенців і не було нікого, хто хотів би поїхати. В Пальму-де-Майорку так само ми не знайшли охочих. Ми просили їх: “Будь ласка, їдьте, місто перевантажене, там вам буде легше!” — “Ні, — кажуть, — я тут буду в парку під деревом спати, але на своїй землі…”

Людей, які виїжджали, забезпечували буклетом з алгоритмом дій за кордоном, щоб вони орієнтувалися в оформленні там статусу та в інших моментах. Давали чіткі контакти людей, які їх там зустрічали.

Також спільно з комендантами обстежили гуртожитки й записали, де чого не вистачає для того, щоб люди могли зробити собі бодай мінімальний побут. Забезпечили гуртожитки пральними машинками, індукційними плитами, чайниками, холодильниками, посудом, постільною білизною та іншим.

Врятувати 5 дітей від війни: як багатодітна родина з Краматорська потрапила до Словаччини

4 метри заяв

— Тоді здавалося, що якщо ти не в окопах, але щось робиш, то це теж важливо, — пояснила Наталя Зотова. — Тому, що почуття провини і якоїсь безпорадності було з перших днів у всіх, хто не під обстрілами, в мирних містах. І коли ми працювали на виснаження, то здавалося, що так треба, так ставало легше…

Вона розповіла, що реєструючи переселенців, управління соцзахисту прийняло 10 тисяч заяв. Працювали цілодобово, без вихідних. Через недосконалість державної програми «Соцгромада» в управлінні відмовились через неї приймати пакет документів.

— Ми просто набрали паперів від людей і так люди не чекали в чергах. Бази часто зависали, вони не були готовими до такої кількості людей. Ми навіть не реєстрували ці заяви, тут була повна довіра, і ми вимірювали стоси цих заяв метрами! От сьогодні ще 4 метри заяв принесли, — ділилися між собою.

Ми навіть виміряли, що в 50 сантиметровому стосі — 250 заяв (сміється). Програми працювали тільки вдень, тому вночі ми опрацьовували ці заяви. 2 місяці ми працювали в такому режимі.

— Ми видали 18 тис. довідок внутрішньопереміщеним особам, ну 3,5 тисячі сімей загалом отримали 23 млн грн. ЦНАП зареєстрував 25 тисяч. З незареєстрованих ще тисяч 10 було. Також люди знайшли роботу в Мукачеві, кількох взяли в управління соцзахисту.

Наталя Зотова згадує, що першими переселенцями був еліт-клас. Вони приїхали на своїх авто, заселили турбази і їм нічого від держави не треба було. Далі приїхав середній клас, теж своїм транспортом, вони винаймали житло. А з першої половини березня почали приїжджати люди в шльопанцях, в халатику…

Ніхто не був готовий до такого

Олександр Галай розповів, що спочатку від цих людей ішла неконтрольована агресія.

Shersun Halai

— І десь наші люди таки зривалися у відповідь, бо різна публіка приходила, а ти хочеш допомогти кожному! От мама з дитиною прямо з вокзалу прийшла, дитинка 6-місячна в ковдру замотана і тут треба розібратися з паперами та допомогою, то я запропонував потримати маля. Вона дала мені дитину, я взяв її в руки, а дитина мокра, я розгортаю її, а під ковдрою нічого нема… І дитина похилила голову мені на плече і навіть не пискнула… В мене серце тоді ледь не розірвалося! В мене троє онуків, то вони б уже верещали на повний голос, а тут таке… Наскільки дитина відчувала стан матері…

Каже, що волонтери плакали від розповідей тих, хто приїхав з Бучі, Гостомеля, Ірпеня.

— Ми не були готові до такого… Не готові до того, що діти при сигналі тривоги падають на землю прямо на вокзалі. До того, що жінка в спеку не хоче скидати курточку зі слідами крові її чоловіка… І хоча волонтери Центру та соцпрацівники й проходили семінари від психологів, як реагувати в таких випадках і як допомогти людям, та коли безпосередньо ставали свідками цього — губилися, — згадує Олександр.

В гуртожитку Мукачівського університету

З початку війни через Мукачівський університет пройшло понад 700 переселенців.

У фоє університетського гуртожитку на вулиці Філатова в Мукачеві — «автопарк» дитячих візочків. Їх для переселенців позвозили самі мукачівці. Тетяна Щербан, ректор Мукачівського державного університету, розповіла, що людей, які тікали від бомбардувань і зупинилися в Мукачеві, поселили в обох гуртожитках вишу. Всіх переселенців поселяли централізовано. З початку війни через університет пройшло понад 700 переселенців, з них 300 дітей. Зараз, за словами ректорки, у гуртожитках мешкає близько 145 людей, з них десь 50 діток.

— Я думаю, що ці люди в нас і залишаться, — сказала Тетяна Щербан, — тобто не повертатимуться найближчим часом додому. Найбільше в піковий період у нас було 140 діток. Наш студентський гуртожиток не був пристосований до проживання сімей, але завдяки волонтерам компанії Регіон Карпат NEEKA вдалося забезпечити гуртожиток коридорного типу холодильниками на загальних кухнях. Волонтери та прості мукачівці допомогли нам з пральними машинками. Коли дітей було багато то цей фактор був дуже критичний. Доходило до того, що мами записувалися в чергу по годинах, хто коли займає машинку пранням. Але кожен поверх має кілька пралок і вони всі забезпечені.

На кожному поверсі для вимушених переселенців є по дві кухні, де вони можуть готувати їжу. Є туалети, кімнати для прання та кімнати, де люди сушать одяг. На першому поверсі розмістили 2 склади з їжею, один із засобами гігієни та побутовою хімією, є також кабінет психологічної допомоги та кабінет дозвілля. Одне з приміщень бібліотеки зробили пунктом реєстрації.

Sherban

Тетяна Щербан розповіла: тепер у гуртожитку дуже чітко працює самоврядування — обрані старші на поверхах, які організовують роботу і життя людей. До того ж переселенці влаштовуються в університет на роботу, поступають на навчання та в аспірантуру.

У мукачівському ЦНАПі сьогодні за день реєструються в середньому 20-40 людей, — розповів радник міського голови Олександр Шершун. Раніше по 1-2 тисячі. Люди потрохи повертаються. Поїхав Київ, Харків, Запоріжжя. На застереження мукачівських волонтерів та соцпрацівників, мовляв, рано ще повертатися, відповіли: наш дім вистояв, нічого, що вікон нема, ми вже домовилися з майстром — поставить. Ми хочемо додому.

Зоряна Попович, Varosh

Фото: Олександра Шевченко

Не пропускайте важливе з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram та Telegram.

0 #
# вимішені переселенці в Мукачеві # вимушені переселенці # МДУ