Війна

Сила звичайних ужгородців: з початку війни на вокзалі допомагають людям, що рятуються з-під обстрілів

6 Червня 2022 1 149

«Сила Ужгорода» — волонтерський хаб на залізничному вокзалі Ужгорода. Зустрічаємо й годуємо, селимо та доставляємо, підтримуємо й обіймаємо», — так написано на сторінці благодійного фонду «Сила Ужгорода» у Facebook. Вони з’явилися на ужгородському вокзалі з перших днів повномасштабної війни — з 27-28 лютого, — розповіла голова фонду Валерія Габор. 

Ми сидимо в одному з приміщень вокзалу з чотирма жінками, які були серед найперших, хто допомагав людям, що тікали від бомб — Валерія Габор, Мар’яна Лабик, Марина Деревлянка та Галина Роман. У травні наплив людей дещо зменшився, то волонтери «Сили Ужгорода» трохи змогли перемкнутися з годування та поселення людей на їхню підтримку та допомогу пораненим військовим, якими опікуються в лікарнях міста.

syla_uzhoroda_02

— Ми прийшли сюди в перші ж дні війни, — розповідає Валерія Габор, — нас було п’ятеро, побачили, що тут сотні людей прибувають, голодні, розгублені і взагалі не орієнтуються, що їм далі робити… Все починалось в нас з однієї каструлі і коробки бутербродів. Ми взялися дзвонити знайомим підприємцям, власникам закладів харчування і хто що міг — те і приносив. Так до кінця того першого дня змогли людей, які прибували з евакуаційних потягів, нагодувати.

Ми прийшли спочатку просто як волонтери, мали на собі яскраві розпізнавальні жилети з секонду, і тільки згодом, коли люди не знали, хто ми такі — чи з міськради, чи звідки, вирішили ідентифікувати себе. За пів години придумали собі назву — «Сила Ужгорода», жовті футболки і уже так продовжили допомагати людям.  

Мар’яна Лабик відповідає за кухню і приготування їжі для переселенців. Розповідає: тоді готували їжу місцеві небайдужі підприємці, звичайні ужгородці:

— Люди приносили вже готову їжу і так ми викручувалися. Я як пригадаю, як поряд зі звичайними жінками ставали відомі в місті посадовці і на рівні з усіма чистили картоплю, моркву, то мене це і сьогодні не залишає байдужою… За одну ніч переробили склад на базі хлібопекарні «Цегольнянський хліб» на кухню, і там за добу готували по 10 тисяч порцій — перші і другі страви. 

Робота велася цілодобово: приготування страв, на кухні позмінно працювали близько 40 людей, доставлення страв сюди, роздача, до 15 осіб за інформаційним столом, плюс хлопці, які допомагали валізи носити. Сьогодні команда в нас уже дуже велика, майже 60% — це самі переселенці. Вони приїхали, поселилися в хостел, 2-3 дні відійшли і прийшли сюди ж допомагати. 

Валерія Габор: — Поряд з нами працював ще Червоний Хрест. У них були кава, чай, печиво. На другий тиждень війни тут відкрився волонтерський медичний пункт, де професійні лікарі надавали першу допомогу людям. Були і психологи, вони самі нас знаходили і пропонували свою допомогу. Ми вирішили довести, що власними силами небайдужі люди можуть допомагати іншим. На харчування людей, які прибували евакуаційними потягами, ми не отримали жодної гривні ані від міської, ані від обласної влади. Люди приносили в прямому розумінні пів ковбаси, кілограм картоплі, підприємці могли допомогти — і допомагали — трохи більше. 

— У вас був якийсь чат, де ви казали про свої потреби?

Валерія Габор: — Ні, в перші дні ми просто обдзвонювали своїх знайомих підприємців і вони привозили сюди вже готові страви. Потім вони поділили години чергування: один ресторан готував на 13-ту годину, інший на 15-ту і все було ніби й хаотично, але на вокзалі ніхто голодним не був. Сторінку в Facebook ми створили тільки 18 березня, бо в нас не було часу про це думати.

— Звідки були перші потяги, пам’ятаєте?

Валерія Габор: — Звичайно. Першими масово їхали з Києва. Це було 27-28 лютого. Люди їхали по 20 осіб у купе, спали стоячи в коридорах, у тамбурах. Нашим завданням було зустріти їх, нагодувати гарячим, поінформувати і скерувати їх далі в дорогу — чи на КПП і далі за кордон, чи десь поселити в Ужгороді чи Закарпатті. 

За інформаційним столом у нас сиділо до 15 волонтерів, які все їм пояснювали. На той час ми знайшли перевірених людей за кордоном, які приймали наших біженців на КПП і ми вже координували свої дії з ними. 

Мар’яна Лабик: — Були випадки, коли люди сходили з потяга і непритомніли від голоду. Дитина, пам’ятаю, так упала і мама закричала: «Будь ласка, дайте чогось гарячого, дитина не їла кілька діб!». 

Галина Роман: — Не пили води по кілька днів, інколи просто, щоб не ходити в туалет. І коли приїжджали, то багато хто набирав собі по кілька пляшок води і відпивалися… Підходжу до них, пропоную поїсти, а вони: «Ні-ні, ми спочатку хочемо вашої води напитися». Бо вони чистої води не пили кілька діб, сидячи в сховищах, пили іржаву воду з батарей, або брудну з калюж і просто не мали що взяти в дорогу…

Історій таких дуже багато, їх не забудеш до кінця життя… Поранені приїжджали, з інфарктом чоловік був. Ми знали, що має приїхати «важкий» потяг і вже готувалися до зустрічі людей. 

— Люди, які не мали і не знали, куди йти, ночували тут?

Валерія Габор: — Ну, роми приїхали з Харкова, 100 людей, жили тут 4 дні… Але це був єдиний такий випадок. Для нас головне завдання — щоб вокзал був пустий. Це стратегічний об’єкт, тут не можуть постійно бути люди. Ми стараємося максимально розселити їх і коли нам це вдавалося, то аж фотографували пустий зал і дуже цьому тішилися. Бо в найважчі дні тут було стільки людей, що пройти не можна було. Ми ще не встигали розселити одних людей, як уже тут був наступний потяг. Протягом дня прибувало 14-15 потягів і з кожного сходило 2-2,5 тисячі людей… 

Люди приїжджали часто без документів, просто в тапочках-халатах, як ховалися у сховищах. Ми їх тут одягали.

Мар’яна Лабик: — Люди такі розгублені були… Вони забували тут своїх домашніх тваринок, дітей!.. Питаємо: ви куди хочете їхати? — в Словенію. — В нас нема кордону зі Словенією, в нас кордон зі Словаччиною. Або в Польщу, тоді ми їх завертали знову на потяг, щоб вони зійшли у Львові. Вони їхали в нікуди, не знаючи і не думаючи, що їх чекає за кордоном… Ну і без грошей їхали… Було таке, що в Чопі на електричку до Загоні не мали 100 грн. Ми їм давали ці гроші, щоб вони могли успішно виїхати. Скидалися, давали в дорогу бутерброди і воду, координували, все пояснювали, везли до КПП. 

— В перші місяці, знаю, таксисти зловживали з перевезенням переселенців, просили в кілька разів вищу ціну…

Валерія Габор: — Так, з початку війни тут вишикувалися таксисти і брали з людей по тисячі гривень. Ми коли це почули, то просто поставили свої машини і наші волонтери самі безплатно підвозили людей, куди їм треба було. А потім таксисти вже тут і не стояли такими щільними рядами.

—   Якийсь найважчий випадок можете пригадати?

Валерія Габор: — Мені завжди згадується мама з Миколаєва, її чоловік вийшов у двір приготувати їсти, його розстріляли і їй з 4 дітьми дали 5 хвилин, щоб втекти з дому. І вони приїхали без нічого, діти бачили, як тата розстріляли… 

Мар’яна Лабик: — Для мене особисто незабутня історія однієї жінки з дівчинкою-підлітком, яку чоловік, військовий, силоміць запхав в евакуаційну машину в Маріуполі, вона не хотіла покидати чоловіка. Її тримали з донькою в машині, щоб вони не вискочили, і коли вони приїхали сюди, стало відомо, що чоловіка вбили… Жінка вийшла з потягу зі страшним криком… Звичайно, з ними одразу працював психолог.

Галина Роман: — В мене в серці «наш дідик», як ми його називаємо. Іван Тихонович. Приїхав чистий, доглянутий, з Охтирки. Він залишився зовсім один, його син помер у Чорнобилі і він жив із сім’єю племінника, які загинули тепер у війні. Він навіть не зміг їх поховати… Ми поселили його в одній церкві, ним опікується дуже хороший пастор і не хочуть його нікуди відселяти, бо він дуже хороша людина.

syla_uzhoroda_11

— Що було найважче за цей час?

Валерія Габор: — Ну те, що ми всі спали по 2 години на добу і від втоми падали на носа, було нелегко. Але, у той самий час, ми просто вражені співпереживанням ужгородців. 

Мар’яна Лабик: — З часом до нас прямо сюди почали привозити гуманітарну допомогу британці, угорці, словаки, зі Швейцарії. Ми проводили їм екскурсії, розповідали про свою роботу, показували нашу кухню, притулок «Мама і маля».

Валерія Габор: — Цікаво було, коли приїхали двоє британців, банкіри на пенсії, на автомобілі типу будинку на колесах, привезли нам продуктів, 2 пральні машинки для «Мами і маля». Вони їхали 4 доби, приїхали з листом від королеви, що дійсно їм можна довіряти. А в той час у Драгівській ТГ люди готували різні страви для переселенців на нашому вокзалі і дівчата із Золотарьова кожного ранку збирали готові страви з 5 довколишніх сіл, вантажили все це в мікроавтобус і везли нам. Це було напередодні Великодня, люди робили пробні шовдарі (шинки) і передали тацю шовдарів і нам. 

І тут саме приїхали ці британці, ми проводили їм екскурсію вокзалом, запрошуємо пообідати і пригощаємо, звичайно, шовдарьом. Це був фурор! Вони не могли наїстися! Ми ще спакували їм трохи з собою того шовдаря і потім вони присилали фото, як їхні дружини куштували його, просили рецепт! Один каже: «В мене є своя свиноферма, але таке смачне ми не готуємо!». Послали їм рецепт шовдаря англійською (ред. — сміються).

Тепер вони допомагають нам поселити наших жінок з дітьми у родинах за кордоном.

syla_uzhoroda_26

— Люди вже повертаються?..

Галина Роман: — Так, таких багато. І часто буває таке, що ми їх переговорюємо, бо їхні міста ще не готові до повернення людей!.. Одна бабка поверталася в Слов’янськ, дуже була впевнена, що їй необхідно повернутися, бо їй «треба пенсію забрати»… Жила вона тут при церкві в Минаї, все добре, але взяла собі в голову повертатися. Ледь відмовили, здали квиток, я з нею поїздила, виходили ту пенсію і вона задоволена залишилася. 

Ну, але когось і не переговориш… Он одна дівчинка з мамою днями поїхала в Харків, казала, що має зустрітися з татом: «Ми його тільки обіймемо і відразу повернемося сюди»… Нічого не могли зробити, поїхали. На Київ повертаються багато хто. 

syla_uzhoroda_21

— Тепер, коли потік переселенців трохи спав, чим займається «Сила Ужгорода»?

Марина Деревлянка: — Ми продовжуємо годувати людей, які прибувають евакуаційними потягами, годуємо всіх провідників, але трохи змінили систему. Тепер ми годуємо тільки тих, хто має на руках квитки, бо нашою кухнею почали користуватися і ужгородці, часто роми чи безхатьки. Приходили до нас «на каву». 

Мар’яна Лабик: — Ми переходимо на видачу соціальних пакетів для переселенців, для наших воїнів, які з пораненнями лікуються в різних відділеннях обласної лікарні. Реконструюємо і добудовуємо прихисток «Мама і маля». Мусимо розширятися, бо цим мамам взагалі нема куди їхати!.. Подивимося, як буде з фінансуванням проєкту. Утримувати 11 мам і 20 діток цілодобово, закривати комунальні можна тільки завдяки “донатам”.

Валерія Габор: — Взагалі плани великі. Нам все частіше дзвонять переселенці з проханням допомогти, бо з їхнього тимчасового прихистку їх виселяють і їм нема куди піти. Ще й сьогодні дуже багато людей живуть у спортзалах, школах, садочках, а так завжди бути не може. Треба розуміти, що в Ужгороді залишиться дуже багато людей, вони ще нескоро зможуть повернутися в свої міста, а нерідко і бояться туди повертатися… Для них потрібно думати про житло — будувати чи купувати… Наразі ми в пошуку місця для цих людей.

 

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів». 

Зоряна Попович, Varosh

Фото: Сергій Гудак

 

Більше новин про життя Закарпаття читайте в наших соцмережах  Facebook, Іnstagram та Тelegram. 

0 #
# волонтери # евакуація # ужгород