Війна

“Це війна, сьогодні захист потрібен всім”: Елеонора Кулчар про роботу першого шелтеру для ромів в Ужгороді

27 Грудня 2022 8 069

enhucsrosk

Елеонора Кулчар, без сумнівів, є тією українкою та ромкою, яка зачаровує та захоплює своїм бажанням допомогти кожному та кожній.

Вона очолює благодійний фонд «Благо» та є національною координаторкою проєкту мережі REYN-Україна, яка займається раннім розвитком ромських дітей.

У кожному її слові відчувається, як щиро вона вболіває за свою справу та Україну. За пів години, поки ми спілкувалися, їй кілька разів телефонували, хтось підходив запитати щось важливе, а хтось — просто привітатися.

І навіть працюючи у нон-стоп режимі, вона продовжує випромінювати величезну силу, яка буквально відчувається у повітрі: “Я знаю, що маю це робити. Я прошу допомоги у Бога і відчуваю, як він наповнює силою кожну клітинку мого тіла”.

Зараз пані Елеонора опікується першим і поки єдиним шелтером для ромів. Про його будні, проблеми та мешканців — у нашому матеріалі.

kulchar_hfgh

Ромки з грудними дітьми просто сиділи на холодній підлозі на вокзалі”

— У лютому я пришла на вокзал. Те, що я побачила, стало шоком. Ромки з маленькими грудними дітьми сиділи просто на підлозі, на холодній плитці, всюди чувся плач.

Звичайно, всім важко, але ромам теж треба допомогти! Адже це війна, який може бути розділ між людьми! А їх ніхто не хотів брати у жоден притулок. Мене це вразило до глибини душі…

З початком війни дискримінація, яка ретельно приховувалася або замовчувалася, вийшла на поверхню. Сьогодні всі кажуть: “Ромам треба помагати”. Але на ділі — якби не донори, то хто б допоміг?

Побачивши ситуацію на вокзалі, пані Елеонора вирішила — треба терміново організувати притулок, де можна поселити ромські сім’ї. У оренді фонду “Благо” на той момент було приміщення по вул. Дендеші в Ужгороді, де проводилися уроки з раннього розвитку для ромських дітей. 24 лютого школа закрилася, а натомість там спробували організувати прихисток на перший час.

— Це дуже маленька кімната, максимум на 50 людей, а ми приймали 150-200! Не було ні води, ні опалення, просто тісне приміщення, де було дуже холодно. Зима ж надворі!

Потік людей був величезний: сотні людей приходили, їли, ночували й готувалися їхати за кордон.

— В перші дні багатьом вдалося виїхати, найперше — у Німеччину, Голландію та інші країни Європи. Навіть у нас із Закарпаття багато виїхало. З нашого шелтера теж багато людей виїжджало. Ночують кілька днів, а потім — знову в дорогу. 

Ці роми розповідають, що умови відрізняються залежно від країни, у яку приїхали. І вже є випадки, коли умови були такими, що люди повернулися.

Пані Елеонора зізнається, що в моменти перших місяців війни було дуже важко впоратися психологічно.

— Після вторгнення у нашу рідну країну цих російських демонів, бо інакше їх не назвеш, я весь час була тут: о 2 год ночі я ще тут, а о 8 вже тут. Тобто я спала по 2-4 години на добу. Але і це важко назвати сном. Щодня я чула всі ці історії, намагалася бути поруч, бути сильною, вислухати, заспокоїти. А приходила додому — і ця хвиля жалю і розпачу мене з головою накривала. Я просто сідала і плакала.

І в ці моменти зі мною був Бог, і я просто відчуваю, що з його поміччю я маю і можу це робити.

Як створити шелтер для ромів

Водночас жінка розуміла, що потрібні кращі умови, аніж маленька холодна кімната, адже людей треба зігріти і нагодувати.

— Але я бачила, що ромів ніхто не хоче брати. Ніхто не дає приміщення, коли знає, що там буде притулок для ромів…

Тоді жінка звернулася до ромського підприємця Аладара Горвата, власника першого ромського готельно-ресторанного комплексу “Романі ЯГ” в Ужгороді. Заклад вже 9 років не працював, тож приміщення пустувало.

— Ціна оренди за перший місяць склала 10 тис.доларів. Це була фантастична для нас сума, але я дякую Сергію Пономарьову, керівнику Ромської програми МФ “Відродження”, що він підтримав нас і в той непростий момент також, і допоміг знайти кошти, аби покрити ці витрати.

0031

Врешті, з часом ціну вдалося знизити й зараз 740 квадратних метрів шелтеру, а це і кухня, і велика зала ресторану і кілька кімнат на другому поверсі, обходяться у 180 тис. гривень (в еквіваленті це 5 тис. доларів).

Також Елеонора оплачує окремо комунальні послуги та триразове харчування.

— У нас все підзвітно та прозоро. Оскільки нас підтримує кілька організацій, то ми публікуємо розширений звіт, де розповідаємо, яка організація і в якій статті витрат нас підтримала. Ніколи такого немає, що є два донори, які одночасно покривають одну й ту  статтю видатків.

Фонд Елеонори допомагає в міру своїх можливостей ВПО з усього Ужгорода. Якраз перед записом розмови у фонді був чоловік з Маріуполя, який отримав свій пакет з продуктами.

Також вони підтримують і місцевих ромів з Закарпаття, наприклад, минулого тижня вони передавали продукти у ромські табори у селах Середньому та Порошкові.

Люди є, але юридично їх нема”: проблеми реєстрації ромів

На час запису у шелтері мешкало 75 людей, 4 з них якраз переходили кордон. Серед них — 19 дітей.

— Але бували дні, коли у нас мешкало і 155 людей. Найбільший пік — це, звичайно, березень-квітень.

Перший місяць, поки працював шелтер, ми так були зайняті організаційними процесами, що навіть не подумали когось реєструвати. Тому протягом березня був великий потік людей, по 400-500 людей, які ніде не були зафіксовані.

А вже потім я вже схопилася за голову — а як я доведу, куди витралила гроші? То вже у кінці березня ми почали реєструвати.

І з моменту реєстрації через шелтер пройшло 1250 людей. Окрім безкоштовного проживання, люди отримували безкоштовне триразове харчування, засоби особистої гігієни.

— Але це тільки по документах, насправді людей було в рази більше.

— Є і такі випадки, коли ми не можемо належним чином зареєструвати людей, бо вони не мають документів: не тільки паспортів, а й свідоцтва про народження. Тому при реєстрації ми буквально писали: “Зі слів, це така-то, яка народилася там-то”.

І так виходить, що люди є, але їх юридично нема. І такі випадки непоодинокі.

003

Будні, побут та свята

Команда шелтеру — люди, які готують, навчають, допомагають з побутом — це ті ж самі вимушені переселенці. Про існування шелтеру вони дізналися з соцмереж або після особистого спілкування з пані Елеонорою. Серед них — багато вчителів і навіть директорів шкіл, які були членами мережі REYN-Україна.

З початком повномасштабного вторгнення робота мережі припинилася, оскільки її осередки, найперше у Харкові, Одесі, Дніпрі, не могли продовжувати повноцінно функціонувати, а іншим довелося переформатуватися на волонтерську роботу.

Наприклад, пані Агнесса з Харкова теж вчителька, яка 20 років працювала у школі, а зараз тут допомагає з “домашкою” діткам, які зупинилися у шелтері. Тож освітня діяльність не зупиняється навіть у таких умовах.

— Я вірю в перемогу України, і що всі її частини знову до неї повернуться. В нас тут живуть люди і з Луганська, і з Донецька. І я впевнена, що після Перемоги ми зможемо запустити мережу з новим диханням й на деокупованих територіях, — переконує пані Елеонора. 

Також нас зустріли пані Наталія та пані Ріта. Одна — з Харкова, інша — з Донецької області. Вони приготували чай, трохи розповіли про себе. На кухні у той час працювали вже старші жінки зі Сходу, які приїхали день тому. Меню складають самостійно, але в рамках визначного бюджету. Під час запису інтерв’ю вони готували гречку з підливою, капустяний салат і навіть рулети з маком. Все з любов’ю та по-домашньому. Всі у фартухах, рукавичках пораються хто за столом, хто за новою плиткою чи духовкою.

Розговорилися. Жінки згадують, як місяцями жили під обстрілами, і не стримують сліз. У багатьох вже нема будинків, а тільки хворі на рак чоловіки, яких днями мають оперувати в Ужгороді.

Вони — не ромки, але коли шукали пристанок на цей період, то знайшли саме пані Елеонору. І кажуть, що зустріли їх тут по-домашньому.

Наступного дня на кухні господарем був вже пан Юрій з Вугледару. Він приїхав з родиною в кінці березня, до цього днями ховалися у підвалах. Його сестра також була знайома з пані Елеонорою. Тож коли сидіти у сховищі стало неможливо, а квартира згоріла від російських фосфорних бомб, вони вирішили виїхати до Ужгорода.

За майже 9 місяців життя на Закарпатті пан Юрій каже, що відчуває себе місцевим — любить готувати, тож вже підгледів у інтернеті рецепт бограчу і хотів би спробувати приготувати. Засвоїв і звичну манеру спілкування, тож тепер ходить не по сходах, а тільки по гарадичах.

Хоч на Закарпатті відчуває себе, як вдома, але після Перемоги хоче повернутися: “Не знаю, як це буде, бо нашого міста просто нема. Але хочу додому”.

Розмову ми записували напередодні Різдва. І на запитання, а “як у шелтері планують зустрічати свято?”, пані Елеонора у захваті підстрибує зі стільця і з великою радістю показує штучну ялинку, яка красувалася у центрі кімнати, та розповідає про подарунки, які підготували для дітей. А в кінці додає:

— Ми зсунемо столи й разом відсвяткуємо, подякуємо Богу за можливість бути тут та попросимо, аби він зберіг життя нашим людям, військовим і дарував нам Перемогу.

0014

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проєкту “Протидія упередженням та стереотипам щодо ромів під час війни, консолідація навколо спільного прагнення до перемоги”. 

Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”. 

Галина Гичка, Varosh

Фото: Антон Рижих, Тарас Вовчин

Про унікальних людей на Закарпатті читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш FacebookInstagram та Тelegram.

enhucsrosk

0 #