Історична пам’ять — це спрощене колективне сприйняття фактів свого минулого членами національної спільноти. Цим вона відрізняється від історичної науки, яка базується на наукових дослідженнях.
Простіше кажучи, цим терміном описують те, як суспільство чи певна категорія людей сприймає історичні події. Наприклад, не всі американці були в Нью-Йорку, під час теракту 11 вересня, але всі, в тому числі народжені після 2001 року, пам’ятають цю дату, як найчорнішу сторінку в історії Америки. Так само всі знають наслідки цієї атаки.
Те, як наш народ пам’ятає Голодомор — дуже добре показує, що історична пам’ять — це явище, яке конструюється. За часів СРСР цю трагедію замовчували, і, відповідно, про неї пам’ятали тільки нащадки тих, хто вижив. А от коли за часів незалежної України почали говорити про ці події, то в кожній родині знали, що таке Голодомор.
Якою має залишитися у нашій пам’яті російсько-українська війна після Перемоги та через десятиліття — розбираємо з нашими експертами.
Збирати історії, щоб зберегти їх в національній пам’яті
Інститут національної пам’яті — центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.
Цікаво, що наразі 20% його працівників, разом з директором, зараз захищають Україну на фронті.
Заступник голови УІНП Володимир Тиліщак розповідає, що збереження пам’яті про спротив російській агресії, документування та фіксація подій російсько-української війни — це ключовий напрям роботи Інституту.
З перших днів війни працівники Інституту почали займатися документуванням усноісторичних свідчень, а 24 лютого 2023 року УІНП започаткував збір свідчень очевидців про праведні (людяні) та мужні діяння, здійснені під час російсько-української війни.
“Ми збираємо ці історії для того, щоб зберегти їх в національній пам’яті”.
Оскільки формування історичної пам’яті — це також процес інституційний, то зараз в УІНП також розробляють методичні рекомендації для громад, органів місцевого самоврядування в питаннях меморіалізації та музеєфікації пам’яті про російсько-українську війну.
Ще один напрям роботи Інституту — це інфокампанії, пов’язані з популяризацією української історії, в тому числі й для іноземної аудиторії.
— Зараз ми працюємо над виставкою про населені пункти, які окупанти стерли з лиця землі. На жаль, це вже десятки назв. Так ми хочемо нагадати і українцям, і світу про ту ціну яку Україна платить у боротьбі з агресором.
Не формувати нові історичні міфи та відмовитися від ідеалізації
В контексті розмови про історичну пам’ять ми не можемо не торкнутися питань позбуття всього російського. На думку пана Володимира, процес декомунізації вже завершується, зате процес деколонізації, тобто відходу від російської імперської спадщини, — у розпалі.
— Коли ми говоримо про переосмислення минулого, то ми говоримо, в першу чергу, про необхідність діалогу, обміну думками, і головне, щоб ми чули один одного. Ми повинні перестати дивитися на українське минуле крізь москвоцентричні окуляри, коли все українське виглядає завжди другорядним на фоні російського. Щоб відмовитися від всього цього, нам треба його дослідити, порівняти, розвивати критичне мислення.
Зміни мають відбуватися передусім у свідомості людей.
Експерт застерігає від формування нових історичних міфів, навіть з боку України.
— Це — погана ідея. Вони шкодять патріотизму, адже приносять розчарування та недовіру. При відновленні чи збереженні національної пам’яті потрібно опиратися на результати наукових досліджень, а не вигаданих подій, які рано чи пізно випливуть на поверхню.
Це означає, що у сприйнятті українського військового треба відмовитися від радянських штампів ідеалізації.
— Ми маємо поважати кожного українського військового, який не втік, не сховався, не уникнув служби, і зараз щодня приносить жертву, віддаючи здоров’я і життя для України. Тому питання вшанування подвигу захисників надзвичайно важливе. Пам’ять про них має бути увічнена й у назвах вулиць, пам’ятниках, музейних експозиціях, літературі тощо.
Водночас ми маємо відходити від наративу, що герой — це безгрішний святий, не приміряймо цей штамп до живих людей. Пам’ять про нинішню війну буде базуватися не на її глорифікації чи тезі “можем повторіть”, а на усвідомленні тої ціни, яку Україна заплатила у боротьбі за свободу.
Військове керівництво України на похороні Героя України Дмитра Коцюбайла (“Да Вінчі”)
А ще науковець переконує, що саме зараз слушний час, аби відмовитися від віктимізації своєї історії, наративу, що “Україна завжди страждала”.
— У нашій історіографії переважали наративи про те, які ми бідні й нещасні, особливо стосовно поразки Української революції 1917-21 рр. Але ми повинні дивитися на свою історію крізь призму боротьби, яка врешті призвела до відновлення Незалежності у 1991 році.
Фото: Сухопутні війська ЗСУ
Саме сучасна українська боротьба, сміливий спротив російській агресії залишиться хребтом Української ідентичності на майбутнє, переконує Володимир Тиліщак.
— Український меседж боротьби за свою свободу, хай би хто які прогнози збоку давав — це провідний наратив, який назавжди залишиться з Україною.
Відвідувати локальні місця збереження пам’яті — бо вони близько
У Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького, провідному музейному закладі області, діє постійна експозиція, присвячена подіям сучасного українського спротиву: від Майдану 2013 року до сучасних подій 2023 року.
Директорка музею, Ольга Шумовська каже, що всі експонати — оригінали, які їм на зберігання привозять волонтери та військові.
— Важливо, що батьки та рідні передають нам на зберігання особисті речі загиблих захисників. У нас є відвідувач, батько загиблого військового, який віддав нам речі свого сина. Він так і каже, коли приходить: “Я йду до сина”. Нам, як музею, важливо фіксувати і зберігати пам’ять про цю війну фізично, у речах.
Недавно у музеї відкрили й виставку стягів закарпатських підрозділів, які воюють на передовій. Цікаво, що такі експозиції охоче відвідують і самі військові.
Відкриття виставки бойових прапорів, громадських і волонтерських організацій в Закарпатському краєзнавчому музеї.
— Самі військові активно коментують експонати, згадують історії з воєнного життя. Шкода, що деякі цивільні її оминають…
Оскільки музей займається тим, що, в першу чергу зберігає експонати, то Шумовська відзначає — до цих експонатів має бути доступ:
— Ми поки не можемо влаштувати безбар’єрний простір, для цього потрібні музею окремі кошти та програми. Але ми дуже хочемо, тому що наші відвідувачі — це й військові, які тут живуть чи проходять реабілітацію. Не всі з них можуть піднятися до музейних приміщень. Це треба виправляти, адже ми зобов’язані створити якісні умови для відпочинку та дозвілля наших захисників.
Також у музеї працює науково-методичний відділ, який розробляє сценарії відзначення пам’ятних державних дат, що теж є частиною фіксації суспільної свідомості.
Шумовська переконана, що ключ до збереження історичної пам’яті знаходиться у культурі, осмисленні митцями цих подій:
— Важливо, щоб і через 30-40 років і далі наші нащадки пам’ятали про цю війну. Тому для нас важливо правдиво висвітлювати, не прикрашати, а показувати такою, як вона є. Через експозиції, літературу, вистави. Пам’ятати — отже, знати ціну.
А ще директорка музею говорить, що дуже важливо продовжувати працювати з аудиторією за кордоном. І музей готовий демонструвати свої експозиції всюди.
— Ми — готові. У нас є ціла колекція експонатів, яку ми готові перевозити й демонструвати. Ми — локальні музеї — не боїмося робити такі виставки та працювати з різними аудиторіями. Ми будемо зберігати пам’ять про війну роками і передавати ці знання далі.
Стерти сліди комунізму з нашої ментальності
Мирослав Маринович — дисидент, людина, яка у свій час боролася за права людини у СРСР за що він неодноразово був засуджений до ув’язнення у радянських таборах та в’язницях.
Пан Мирослав бачив, як впав Совєтський Союз, і каже, що разом з однодумцями, такими ж політв’язнями, як і він, зараз відчуває “трупний запах росії”. Такий же, як і тоді, коли з історичної арени сходив СРСР.
— Сьогодні я переконаний, що російська імперія є одвічним ворогом України. Сказати, що російський народ є одвічним ворогом, я не можу як християнин. Тому що тоді я мусив би сказати, що Бог створив злочинні народи, які не можуть знайти собі місце в людській цивілізації. Я цього сказати не можу”.
Російська імперія завжди буде нашим ворогом, а щодо російського народу — то вибір за ним.
Якщо він знайде в собі сили для того, щоб пройти шляхом німецького народу, тобто осмислити свій злочин і покаятися, тоді цей народ знайде собі місце в майбутнє. Якщо він, то зійде з історичної арени.
На думку пана Мирослава, нам треба навчитися раціонально підходити до того, які події з минулого нам треба пам’ятати. За його словами, декомунізація буде успішною тоді, коли ми перестанемо все спрощувати й почнемо осмислювати.
— Ми радо обмежуємося лише скиненням пам’ятників, табличок, написів, імен і думаємо, що виконали свій обов’язок. Ні, не виконали! Тому що найважче витерти сліди комунізму з нашої ментальності, з наших душ.
Дисидент розповідає історію, як у 90-роках його та інших громадських діячів запросили у Дрогобичі до місцевої бібліотеки, щоб обговорити виключення з фондів комуністичної літератури.
— Тоді полиці аж ламалися від трудів Леніна, Брєжнєва тощо. І знаєте, хто був проти, щоб винести всі книжки? Я, дисидент Маринович. Тому що я хочу, щоб мої нащадки мали можливість зайти в бібліотеку взяти томик Брежнєва і зрозуміти, в якому світі нам доводилося жити. Щоб вони розуміли, проти чого ми протестували та за що боролися. Так, не треба цілу бібліотеку зберігати, але залиште 2 томики, цього буде достатньо.
— Пригадую, що у тому ж 1992 чи 1993, коли я викладав у Львівському університеті, один зі студентів мене запитав: “Ну хіба ж комунізм такий поганий?”. Пам’ять коротка, про це не треба забувати.
Сприяти деколонізації західної освіти
Наратив про “3 братські народи, серед яких старший — російський” досі домінує у західній культурі. Чи не найпоказовіший приклад — присудження Нобелівської премії миру у 2022 році правозахисним організаціям України, росії та білорусії.
— Це — інерція російської пропагандистської течії, яка трансформувала західну освіту. У всіх західних університетах вчили, що Русь — колиска трьох братніх народів. А Гантінгтон (Самуель Гантінгтон, американський політолог – авт.) переконував, що ядром східної Європи є російський народ. Така візія була у всіх лекція, підручниках, так будувалися доктрини зовнішньої політики країн. Тому звідси і небажання виокремити якусь одну націю. “А як же так, тоді образяться дві інші? Їх обов’язково називати разом!”, — говорив Мирослав Маринович у інтерв’ю DW.
Але пан Мирослав переконує, що це минеться, за умови, що українці будуть багато з цим працювати за Заході і не тільки:
— Зараз на повному серйозі йдеться про деколонізацію західної освіти. Тому шанс на те, що все зміниться, є.
Про це ж говорив під час однієї з лекцій й історик Тімоті Снайдер. Минулої осені він розпочав читати курс з історії України у Єльському університеті. І це єдиний подібний курс саме про Україну за кордоном. Тож, у випадку, якщо цю практику візьмуть й інші університети світу, то свідомість студентів, а отже майбутньої еліти західних країн, вже зміниться.
Усунути загрозу українського маятника
— Україна, принаймні досі, була приречена коливатися, ніби маятник. Очевидно, що після всього пережитого всі українці готові звести рів з крокодилами на кордоні з росією і бачать свій шлях у інтеграції на захід.
Але, за словами пана Мирослава, так було не завжди. Ще століття тому, коли відносини з поляками були дуже напруженими, українці відчайдушно прагнули на схід. У книжці Ярослава Грицака це підтверджує свідчення одного греко-католицького священника, який сказав: “Краще втопитися в російському морі, ніж у польській калабані”.
— Українці так реагують на тиск. Коли був тиск від Польщі, то для України було дуже важливо належати Сходові. Коли почався тиск від москви, для українців важливо бути із Заходом. Я називаю це українським маятником, коли ми коливаємося від однієї крайності до іншої.
Я дуже радий, що зараз Україна усвідомила свою суб’єктність, і треба, аби вона її й надалі зберігала.
Я хочу вірити, що через кілька років цей маятник не хитнеться знову у бік росії. Бо цілком можливо, що такий ресентимент буде. Можливо, ми образимося на Захід, що нас не приймають у НАТО чи ЄС, а зміниться влада у росії, то й українці скажуть: “А нащо нам той Захід? Давайте разом з братами-росіянами будуть спільну державу”.
— Запобіжником українського маятника має бути осмислення нашої історії, подолання в собі ненависті та бажання розвивати свою державу.
Говорити про війну
Аби пам’ятати — потрібно проговорити.
З іншого боку, важливо — як і де ми про цю війну будемо згадувати. На думку представника УІНП Володимира Теліщака, держава буде формувати політику пам’яті через рекомендації для освітян та органів місцевого самоврядування, практик відзначення пам’ятних дат на місцевому та державному рівні, формуванні музейних колекцій цього часу та збереженні свідчень очевидців подій.
Ключовим залишається наратив “ніколи знову” та ціна, яку наш народ заплатив у боротьбі за свободу.
Тому не варто формувати неправдиві історичні міти та з повагою, але без глорифікації, ставитися до наших захисників і захисниць. “Поважне ставлення до людей, які на це заслуговують”, — як відзначав військовий психолог Олег Покальчук.
А на думку дисидента Мирослава Мариновича, важливо, аби після нашої Перемоги Україна зберегла свою суб’єктність та україноцентричність, а світ пам’ятав, що ми — не частина “руского міра”, не ототожнюємо себе з “трьома братськими народами” і завжди будемо боротися проти будь-яких спроб нас поневолити.
Та найперше — мають відбутися зміни у свідомості самих українців та світової спільноти. Звичайно, державна політика буде цьому сприяти, в тому числі й через процеси декомунізації та деколонізації, але важливо, щоб кожен українець усвідомив всі процеси самостійно та без примусу. Якщо в кожній українській сім’ї, в Україні чи за кордоном, дітям будуть розповідати про цю війну як про переломний момент в історії нашої держави, коли ціною тисяч життів ми відстояли своє право бути незалежною державою та самостійно визначати свою політику, внутрішню та зовнішню, то боротьба не буде марною.
- Українська школа в евакуації. Як влаштована освіта для дітей українських біженців у Братиславі
- Нерозділена боротьба перемогою стати не може: про силу спільноти у книзі “Плем’я” Юнґера. Колонка Іванни Стець
- Протез, який муляє …очі. Як навчитися жити у новій реальності
Галина Гичка, Varosh
Фото: з Facebook-сторнки Інституту національної пам’яті, Сухопутних військ ЗСУ, Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, Ужгородського краєзнавчого музею ім.Тиводара Легоцького та особистої сторінки Мирослава Мариновича
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
