Маріанна Луців і Тетяна Щербак – киянки. Вони приїхали до Ужгорода торік, після повномасштабного вторгнення російських окупантів.
Тут жінки організували власну справу – школу нового формату, і поки повертатися до Києва не планують. Чи можливо було б говорити про це ще роки 2 тому, коли переїзд зі столиці до умовної периферії видавався чимось дивним? І чи є в такому разі Ужгород та Закарпаття периферією?
Говоримо з Тетяною та Маріанною про упередження і стереотипи, які вони мали щодо Закарпаття і з якими зіткнулися самі, а також про труднощі відкриття бізнесу та важливість знайти своє.
Бути корисними тут
Повномасштабна війна застала Маріанну Луців в Ужгороді – де тимчасово перебувала у справах і звідки родом. Жінка вже 20 років живе у столиці, там була власницею і керівницею бізнес-школи для дітей та підлітків. Зізнається, саме задля своєї доньки, якій хотіла прищепити потрібні знання, і взялася за розвиток ідеї цього проєкту. Розповідає: «Ми з Тетяною працювали в бізнес-школі: я – як власниця, Тетяна пізніше приєдналася як директорка одного з наших київських філіалів».
За півтори доби Тетяна Щербак, яка проживає в Броварах і, зізнається, навіть не мала складеної «тривожної валізи», також вирішила їхати в більш безпечне місце – Ужгород. Жінки згадують: для всіх ті дні були шоком, здавалося, що скоро все закінчиться й стане на свої місця.
«Проте час ішов, десь потроху з’являлися побутові потреби, які виводили зі стану заціпеніння. Почали оглядатися навколо – люди на набережній, серед яких, зокрема, зустрічали чимало знайомих із Києва, затишні заклади з кавою, життя…
А ще підтримувала онлайн-комунікація з учнями бізнес-школи, які також роз’їхалися то областями, то за кордон, однак продовжували заняття з педагогами онлайн. Практиці дистанційного навчання передував досвід ковідних часів», – каже Тетяна.
Маріанна додає: на онлайн-уроках говорили про все – найперше дітей цікавило, чому росіяни напали на Україну, чому потрібно зриватись і кудись їхати, старалися фокусуватися на добрих дрібних речах, які траплялися протягом дня.
Жінки пригадують, починалася пора сакур, тоді й прийшла впевненість, що треба залишатися, бути корисними тут, не чекати, а займатись тим, що люблять і вміють – розвивати освіту, відкривати приватну школу для нової генерації українців.
«Завжди є щонайменше дві стратегії – приймати реальність або бідкатись. Ми усвідомлювали, що ми тут надовго, що все не закінчиться завтра, тож почали знайомитись із місцевими людьми, спостерігати… Відкриттям стало, що надзвичайно поширеним тут є явище, коли дитина, пробувши весь день у школі, після того відвідує ще заняття з репетиторами.
Отже це – навчання нон-стоп, що, цілком очевидно, не найкраще впливає, а травмує як фізично, так і психологічно. Або репетитори, яких наймають задля виконування разом домашніх завдань і тлумачення вже пройдених у школі тем… Так виникла ідея школи нового формату, яку б діти сприймали як місце, де можуть ефективно здобути знання, навички, реалізовувати свої амбіції, розвивати можливості та потенціал», – ділиться Тетяна Щербак.
Задумали – реалізували! Уже минулого літа в новому навчальному просторі відбувся літній денний табір, а з вересня запрацювала Main Point Academy – за програмою Нова українська школа, поки що з ліцензією на базі київських шкіл, з якими співпрацюють, однак згодом планують вийти на більш автономний рівень, «укорінивши» проєкт, який існуватиме навіть після завершення війни і ймовірності повернення частини учнів у рідні міста.
Школа як місце інтеграції і дітей, і дорослих
Маріанна Луців і Тетяна Щербак вважають, що школа – це місце, де дитина починає реалізовувати себе як особистість, де в досить юному віці дитина може проявитись, показати всі свої таланти, можливості, зрозуміти власні потенційні зони розвитку, навчитися комунікувати, дружити, відстоювати свою позицію:
«Школа – це середовище, яке має бути ціннісно правильним, якщо хочемо, щоб у майбутньому в дитини складалось успішне доросле життя».
Більшість учнів школи, кажуть засновниці, – це або місцеві діти, або ті, чиї батьки ухвалили рішення залишатися тут, купили нерухомість або релокували бізнес.
«Нашу школу обрала, наприклад, київська сім’я, що була рік у Німеччині, зараз повернулася в Україну і залишається в Ужгороді перш за все через безпеку та можливість якісного навчання для дітей. Є серед учнів і місцеві діти, батьки яких обрали приватну освіту з різних причин. Є родина, де дитина відвідувала школу за кордоном кілька місяців, а після повернення не захотіла повертатись у попередній навчальний заклад.
А чому не хоче? Бо люди відчули, що школа може бути іншою, цікавою, відкритою, дружньою. Ми звикли, що сидіти й мовчати на уроках у школі – це саме те, чого хочуть від учня. Дисципліна, яка вчить не виділятися, бути смиренними, писати і вчити конспекти – під диктовку. Ми ж від цього відходимо. Бо школа – це набагато більше, ніж стіни та парти», – каже Маріанна Луців.
Плюсом навчання в невеликих групах засновниця школи називає, зокрема, можливість надолужити освітні втрати. Ковід, локдаун, повітряні тривоги – багато факторів були на заваді безперервному засвоєнню навчального матеріалу:
«У малочисельному класі ми маємо можливість більш уважно підійти до знань кожної дитини і, навіть рухаючись за програмою, створюємо умови пропрацювання незасвоєних чи пропущених тем. Іноді для цього необхідно повернутися з восьмого класу до програми п’ятого, інакше прогресу в навчанні не буде».
Залучають до навчального процесу, зокрема, місцевих педагогів, запрошують на зустрічі викладачів Ужгородського національного університету, у пріоритеті – амбітні, прогресивні фахівці, які здатні не тільки навчити дитину, а й стати їй справжнім другом, підтримати віру в себе і поділитися навичками застосовувати знань на практиці.
Тетяна Щербак додає: «Насправді в усіх школах є можливість подавати матеріал по-різному. Питання лише в бажанні ці можливості використовувати. Можна робити синтаксичний розбір на прикладі якогось метафоричного речення про меланхолію осіннього лісу, а можна на основі промови президента Володимира Зеленського. Зрозуміло ж, що залучить дітей у процес більше. У нас фокус на актуальність і залученість дітей у процес.
Діти часто надають нам якісний зворотний зв’язок, затверджують меню на певний період, пропонують якісь зміни, ініціюють їх. Ми хочемо, щоб навичка впливати на оточення та якість життя формувалася з дитинства. Цікаво, що майже кожен новачок у відгуках ділиться здивуванням, що тут у школі їх не сварять. Звісно, в шкільному житті трапляється різне. Так, діти хвилювалися після першого зламаного в нашій школі стола. Проте на них ніхто не кричав, ми просто зібрались і поговорили. Часто професійна суворість нівелюється добротою, яку дитина відчуває до себе».
Долаючи стереотипи про Ужгород та Закарпаття
Маріанна і Тетяна розповідають, що справді зіткнулися з низкою стереотипів та упереджень, коли приїхали в Ужгороді і почали працювати над відкриттям школи.
Першою з таких була думка від знайомих, що Ужгород – провінційне місто, і тут нема багато першокласних фахівців. Це твердження спростувалось одразу, коли почали спілкуватись із дизайнеркою приміщення школи, а згодом із представниками різних сфер послуг, завдяки яким реалізовували найсміливіші задуми.
Другим, кажуть жінки, було упередження, що тут не працює реклама, а тільки сарафанне радіо. Тетяна Щербак наголошує, що насправді останнє працює скрізь, люди радять щось одне одному, діляться враженнями. Однак навіть із першого разу таргетована реклама в соцмережах привела в школу чимало батьків потенційних учнів.
Ще існувала стереотипна думка, яку спростували перші ж місцеві учні, – що Закарпаття не хоче змін, що тут усіх усе влаштовує, і ця камерність суперечить запровадженню чогось нового. Однак, кажуть очільниці школи, «батьки йдуть за дитиною, і коли бачать, що дитина тягнеться до нового формату навчання, їм залишається лише радіти такою зацікавленістю процесом і результатами».
Освітній стереотип – що для Закарпаття приватна освіта – це щось абсолютно неприйнятне. «Була думка, що тут люди переконані, що треба ходити в звичайну школу, а потім ще до п’ятьох репетиторів. І чим більше репетиторів – тим престижніше. Ми розуміли, що є якась частина немісцевого населення, яке набагато більше готове до приватної освіти, тому що в великих містах це вже давно конкурентна сфера, є з чого обирати, однак маємо історії багатьох місцевих сімей, які спочатку прийшли на презентацію і просто спостерігали – ми навіть не зрозуміли, зацікавили їх чи ні, а потім ті люди телефонували, що готові підписати контракт, і їхні діти ставали нашими учнями», – каже Маріанна Луців.
Думка, що школа повинна мати якийсь профіль. Пані Маріанна додає: «Нас часто запитують, якого профілю наша школа. Тут звикли до навчальних закладів із поглибленим вивченням конкретних предметів. Але наша позиція така, що наш профіль – це дитина. Ідеться про можливість дитини, особливо в середній школі, розкритися через, по-перше, елемент довіри завдяки формуванню тут безпечного середовища, де ми дозволяємо експериментувати, помилятися, знайти те, що подобається. А по-друге, коли учні знаходять це, ми з викладачами визначаємо, яких предметів дитині потрібно більше – для розвитку скілів, можливості вдосконалити таланти і після завершення школи потрапити у відповідний виш, здобути освіту та успішно працювати в улюбленій сфері.
Так, до нас на заняття приходила доцентка філологічного факультету УжНУ Оксана Кузьма, чудова літераторка, яка провела для дітей майстер-клас. Уявіть, підлітки на завершення їй аплодували! А коли одна з наших учениць читала їй свої вірші, гостя аж розплакалася. І це дитина, яка прийшла до нас у вересні і зовсім не хотіла ходити в звичну школу, але тут розкрила свої сильні сторони. Бо її підтримали в тому, що їй близьке. Так само з іншими напрямками. Усе дуже індивідуально, проте дитиноцентричність – фокус на дитину – завжди матиме позитивний результат!
Що стосується мов, думка про які також часто захована у питанні про профіль школи, то наразі в нас базова англійська мова, яка є майже щодня з першого класу, а також є німецька мова, яку можна обирати за бажанням. Багато дітей обрали дві мови. Якщо є запит на ще якусь іноземну, її можливо впровадити окремим факультативом для невеликої групи».
Жінки додають, що також спостерігали стереотип, відповідно до якого ті, хто приїхали на Закарпаття через війну, – точно тут ненадовго, самі потребують допомоги та постійно її чекають. «Ми відчували себе українцями, не ВПО. Ми розуміли, що можемо і маємо працювати в Україні, і щасливі, що це відбулося на Закарпатті – де бачимо і потребу в освіті, і підтримку наших ідей, і можливість реалізувати їх. Найпоширеніше питання від місцевих батьків було про те, чи ми не поїдемо назад, до Києва. Ми чесно відповідали, що, відкриваючи школу, ухвалили свідоме і відповідальне рішення – бути тут, бо школа – це справа на довгу перспективу. Тому ми надзвичайно вдячні батькам, що довірили нам найдорожче, радять нас друзям і рідним. 90% наших нових учнів приходять сюди за рекомендаціями. Це тільки підвищує нашу відповідальність і мотивує рухатися вперед, розвивати освіту в регіоні», – підсумовує Тетяна Щербак.
Юлія Войціховська, Varosh
Фото авторки та зі сторінки Main Point Academy
