Люди

Павло Ковач: художник без рамок

28 Квітня 2020 549

Експериментатор. Філософ. Творець. Художник для тих, хто в темі. Хто цінує не споглядання, а заглиблення. Хто мислить і займається самопізнанням.


Ставиться до творчості як до сфери пошуку та рефлексій. Цікавий творчими експериментами, мистецькими формами. Простір Ковача постійно метаморфується, набуває обрисів реальних і незримих, поверхневих і занурених. Його роботи провокують до роздумів, запитань і відповідей. Ламає, створює, трансформує. Руйнує усталене, знаходить нове в старому. Бавиться з фарбами, інтерпретує гармонію, цікавиться нестандартними способами вираження.

Словом, якщо ви зголодніли за мистецтвом у його глибинному прояві, вам до Павла Ковача. Запрошуємо до атмосферної майстерні художника, просякнутої духом його учителя Павла Бедзіра, та змістовної розповіді про вдумливий живопис.

Далі – пряма мова.

Майстерня

«Неформальний музей-майстерня Павла Бедзіра»

Ви не перша, хто зауважує енергетику цього приміщення. Тут зберігаються речі Павла Бедзіра (художник та графік, один з лідерів мистецького авангарду «шістдесятників» на Закарпатті – авт.). Я називаю це музеєм Бедзіра, оскільки більшість предметів тут зберігаються у якості експонатів.

Історія ця розпочалася в далекому 2002 році. Я отримав майстерню як член Спілки художників. І водночас того року ми з Антоном Ковачем (художник, графік, – авт.) розпочали працювати над реконструкцією та відновленням настінних фресок Фердинанда Видри (єпархіальний живописець середини ХІХ ст., – авт) в с. Білки Іршавського району.

028

Павло Бедзір помер влітку того року. Квартиру, в якій він жив, комунальники наказали звільнити, бо вона була неприватизована. В іншому випадку пригрозили вивезти все на смітник. І тут в нагоді стала моя майстерня. Я привіз сюди стільці, кушетки, книги, альбом, листи. Цього-таки року мені прийшла ідея показати весь творчий шлях Бедзіра. І приміщення Художфонду було найбільш підходящим. Я негайно взявся готувати коридор як виставковий простір. Друзі допомогли реалізувати цей проєкт і тоді протягом 4-х років на свято Петра і Павла (день похорон Бедзіра) відкрилась його виставка різних періодів та стилів. З того часу вже неформальна галерея «Коридор» проводить презентації проєктів не тільки українських, але і закордонних митців.


У 2015 році моя майстерня розширилась до теперішніх розмірів. Тож на сьогодні я ділю майстерню з Павлом Бедзіром. Майстерня моя, музей – Бедзіра.  Дуже бракує його. Часто ловлю себе на думці, що після його смерті мені ні з ким так поговорити…

Бедзір

«Він все перевернув у мені. А точніше, поставив все на своє місце»

Це особливий художник і особлива людина у моєму творчому житті. Наша перша зустріч відбулася 1978 року. Ми були учнями 3 курсу Ужгородського училища прикладного мистецтва. Не знаю, як сьогодні, але тоді на третьому році навчання учні почували себе справжніми художниками. Бо вже встигли зрозуміти, хто є хто, і, здавалося, привідкрили завісу «великого мистецтва». І це, між іншим, ставало великим розчаруванням на переддипломному курсі. Тоді ти сам собі починаєш зізнаватися, що нічого не вмієш, не знаєш, безсонні ночі, так-сяк добита дипломна робота, а потім ще й обов’язкова дворічна військова повинність ставили край на романтичній кар’єрі художника.

Але то пізніше. А поки що я, одногрупники Мар’ян Олексяк із Дрогобича і Володя Яковець із Черкас, вивчаємо закарпатських живописців і по можливості напрошуємося до їхніх майстерень. Ходимо на персональні і колективні виставки. А найбільшим святом живопису була звітна осіння обласна виставка, яка проходила в Ужгородському замку (у ті часи там була картинна галерея). Ми підходили до картин, крадькома підслуховували, про що розмовляють між собою метри – Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка, Золтан Шолтес. То був найкращий час і, як згодом виявилося, розквіт Закарпатської школи живопису. Ми ходили до бібліотеки, вивчали Сезана, Ван Гога, Матіса. Одногрупник Владислав Габда від батька приніс книгу Пікассо…

031

Одного разу, помітивши, чим ми цікавимося, наш викладач із живопису Віктор Демидюк зауважив: «Матіс хороший живописець, але у нього варті уваги тільки роботи раннього періоду. Пізніші – мазня». І додав: «Вивчайте досконало натуру і далеко від неї не відходьте. Наприклад, якщо малюєте камінь, то це має бути камінь, але фарби повинні бути невидимі». Похвалив, що ми відвідуємо виставки, майстерні художників, але застеріг до Бедзіра не ходити, бо він нас зіпсує. І це стало ще більшою інтригою. Виявилося, що той лисий художник малює дерева. І ми напросилися до нього в гості. Прийшли втрьох. Спитав, що потрібно. Ми сказали, що хотіли би подивитися, як він малює. А він у цей час розмовляв з якимось фізиком про молекулярну теорію. Налив нам по 50, дав цигарки «Верховина», витяг з ящика пачку ескізів: нате, дивіться. Ми були в захваті.

Це були ескізи кишенькового формату. Він пояснив, що це роботи 60-х років і показав, як він «крутить» лінії, створюючи хаос, і що цей оп-арт він бачив на французькій виставці у Москві під час «хрущовської відлиги». На щастя, в сьогоднішній колекції музею Бедзіра ці роботи збереглися.

Павло був самітником і монахом, абсолютно відповідальним за мистецтво. Творив у стані голодування. Для нього мистецтво – це було все. І він мені відкрив шлях до його розуміння.

Дитинство

«Восьмий, але не останній»

Я народився у селі Свобода Берегівського району. Нас у сім’ї було дев’ятеро: 6 братів і 3 сестри. Завжди кажу, що я восьмий, але не останній. Один я з усіх ненормальний. Хист до малювання був змалку. Ікони писав ще у 6 класі. А перший заробіток – це коли для мадярської школи намалював Павлика Морозова. 25 рублів мені мали заплатити, але в результаті ті гроші до мене так і не дійшли.


Коли у 1975 році батько мене привів вступати до Ужгородського училища, то приніс мої роботи. І серед них була копія Хальса. У приймальній комісії сиділа Магдалина Пуглик-Белень (художниця декоративно-прикладного мистецтва, педагог, – авт). Вона розгорнула, подивилася і каже: «Ми не можемо прийняти вашого сина». Батько питає: «Що, так погано?». А вона: «Ні, йому треба вступати в інститут, бо йому тут нічого робити».

032

Але я тоді так і не вступив, завалив іспит. На екзамені треба було намалювати глечик, кубик, а я не вмів, бо не було таких знань. Диктант і математику теж слабо написав. Вступив тільки з другого разу. А той рік працював у сувенірному цеху – малював на зрізі берези зайця з «Ну, постривай!».

Ужгород

«Істина не матеріальна. Це ідея ідей»

Після закінчення училища відслужив у Сєвєроморську. Повернувся сержантом морської піхоти, був командиром танку. Серйозно нас тоді до Афганістану готували, але війна закінчилася і я приїхав до Ужгорода. Тут нікого з моїх вже не було. Я вирішив шукати роботу, ходив по місту, згадував студентські роки. Забрів до універмагу «Україна», зайшов у книжковий магазин. Дивлюся – Бедзір гортає книгу. І, як ні в чому не бувало, каже мені: «Дивись, гарна ілюстрація. Треба купити». Я аж розгубився. А він: «Ну що, армію відслужив? Молодець. Ідем на каву».

І таке, ніби не було отих 2-х років армії, які мені здавалися безкінечністю. Він дійсно жив поза часом.

І тоді ми ще більше здружилися. Він учив варити козацьку кашу за 1 рубель, якою могли наїстися 5-10 осіб. Вчив дивитися і розуміти мистецтво. Я був зачарований, у нас був абсолютний 100-відсотковий контакт, тому що він був людиною абсолютно філософського складу. Це був справжній філософ. Зараз я розумію, як мені його не вистачає. Нема з ким вести діалог. А діалог – така річ, коли ти можеш виясняти складні речі і разом їх прояснювати. Павло казав, що коли ти ведеш розмову з 3-4 людьми, то кожен співрозмовник дає тобі якусь істину. Ніби тобі треба піднятися до вершини і тобі дається на вибір відразу кілька шляхів. Це дає об’ємне бачення. Бедзір навчив мене формулі, за якою ти можеш визначати істину, яка не є матеріальна. Вона є ідея ідей.

Творчість

«Вільний від всяких стилів, бо маю інші пріоритети. Моя цінність – внутрішня свобода, що може виражатися через будь-який стиль»

Мистецтво – це свобода у її тотальності. Свобода від усього, особливо від матеріального. Коли ми говоримо, що ми мислимо, насправді це ще не є мислення. Бо в ідеї мислення полягає суть не думати. Ми звикли, що на кінці нашої думки завжди є щось матеріальне. Це не є думання. Бо можна не звертати на це увагу і вийти за межі. Тоді це творчість. Це шлях творчості. Навіть наука визнає безкінечність, а ми впираємося в стіну. Бо думка звикла впиратися в стіну. І сенс життя в тому, щоб не думати про це. Ми складаємося з 3-х тіл: матеріального, душевного і духовного. І тільки духовне дає вічність.

«Пізнай самого себе» – перше питання творчості. Творча біографія не має початку і кінця. І тут можна знайти відповідь на питання, хто ти є, і стати вільним. Я насолоджуюся свободою. Це відповідальність. Якщо її немає, це анархія.


047

Простір

«Зробити – щоб бачити. Створити – щоб згадати»

У творі Пруста «У пошуках утраченого часу» йдеться про те, що не письменник пише книги, а роман створює автора. Так само у мистецтві. Володіючи мовою, символами, письменник ними працює як інструментами. А повертає головне – утрачений час. Він бере енергію з того, що пережив, і дотично це описує, переживає. На його прикладі я хочу пояснити, що у 90-х роках у мене створилася формула, за якою я досі настроюю себе для роботи: простір є тіло часу, час є розум простору. Це камертон, де настроюєш себе на ту хвилю, яка дає тобі величезну енергію до творчості. Формат цих робіт у голову не лізе шанувальникам традиційного живопису. Перша думка у них: «Нафіга він це зробив? Це нікуди не влізе». Бо ці глядачі мислять рамками квартири, занавісками, стінами, шпалерами. А я так не вмію робити. Я ходжу на природу, але не малюю пейзажі. Ось моя осінь: полотно з багряними відтінками. У майстерні сонце, повітря, фарби… Що ще потрібно? Ставай і твори! В мені уже є 60 осеней. Я можу в них занурюватися і реально їх переживати. Для чого мені ще кудись іти, щоб відтворити їх? Ерделі лимон зображав однією плямою і все – йому цього було достатньо. Бо його більше цікавила гармонія, бажання створити кольоровий простір, чистоту.

Kovachkol

Пейзаж

«Мої роботи позбавлені об’єктивної візуальності. Це мої роздуми і відчуття, навіяні осінню»

Я не люблю натуралізм, бо це мертвий академізм. Коли люди почали мислити матеріально, з’явилися філософи, які їм розкривали істину. У китайців є таке поняття, як дао. Це те, що водночас присутнє і відсутнє, воно є і його немає, приходить і відходить, однаково творить людину, вершину, річку. Закарпатська школа живопису, сформована як школа пейзажу, дуже близька до підходів, які були використані 2000 років тому у Китаї. Я маю на увазі пейзажну школу. Пейзаж – це форма. Наприклад, класичний китайський живопис не кольоровий. Це не тому, що вони кольору не мали. У них пейзаж – це сакральне дійство. Художник приходив на природу і надихався дао осені. І щоби вловити дао, він намагався входити у такий стан, як шаман, і ніби говорив: «Я малюю душу осені. Мені так треба зобразити пейзаж, щоб мій друг, який дивиться на нього, пережив його кольорово». Живе дао осені це дозволить побачити. І коли я споглядаю закарпатські пейзажі, я бачу, є там дао закарпатської осені, чи нема.

Культура

«Культурний ландшафт – місце, де людина та природа зустрілись у співіснуванні протягом тисячоліть»

Ми, слов’яни, більше прив’язані до матеріального і природнього через якісь образи. Федір Потушняк – мій улюблений письменник, науковець і дослідник. Вивчивши його образи, я виражав їх іншою пластичною мовою. Мене дуже цікавить тема культурного ландшафту. Це місце, де перетинаються людина і природа, і це виражається у віруваннях, легендах, обрядах, релігіях.

У 1992 році була моя перша виставка, на яку я запросив маму. Вона прийшла і каже: «Йой, файно, айбо чортів, синку, більше не малюй». Я їй відповідаю, що ви ж самі мені розказувати. А вона: «Розказувала, айбо ти не малюй. То не мож». Бачите, як воно все переплітається – видиме, уявне, вигадане, таємниче, незвідане.

065

Педагогіка

«Діти – незіпсовані художники»

Справжні талановиті художники – це діти. Вони чисті, нічим не зіпсовані. Я прекрасно розумію їхню творчість. 13 років спостерігав за ними, працюючи в Ужгородській прогімназії учителем кераміки та малювання. Зараз вони виросли, але я пам’ятаю їхнє дитинство. Я просто з ними грався. Вони почувалися вільно на уроках, ліпили, малювали, насолоджувалися свободою. Хтось став художником, хтось лікарем, багато виїхали, але я тішуся, що у них був цей період. Мені доводилося розмовляти з ними, під час творчості вони відкривалися, ділилися своїми переживаннями, їм це було потрібно.  А я вчився у них. Дивився, як вони ведуть лінії, які вони чисті і незашорені логікою.

Реставрування

«Фарба зникає і стає мармуром»

Аналізуючи своє життя, я зрозумів, що у мене є доля і вона говорить мені про свої наміри. Все, що зі мною траплялося, відбувалося так, ніби так повинно бути, я навіть не робив якийсь вибір. Просто банально і смішно, але якийсь сон присниться – і ти розумієш, що повинні відбутися зміни. І коли один етап закінчується, то щось відбувається, і ти це відчуваєш.

Коли я потрапив у Білки, відчув, що повинен там бути. Це якась така реальність, яку ти маєш пройти. У 2002 році Антон Ковач покликав мене у туди реставрувати у церкві Успіння Пресвятої Богородиці необарокові фрески Фердинанда Видри. Я відновлював, реконструював фрески. Ти підходиш до оригіналу, вивчаєш тональність, вимішуєш фарбу один в один і малюєш те, чого не вистачає. Барокове мистецтво – це особлива система, і якщо ти її не розкриєш, нічого не зрозумієш. Сучасні люди зіпсовані кількістю кольорів, інформації. Через те, що ми все бачимо в Інтернеті, ми втратили відчуття реальності речей – фарби, звуку. Коли я вперше познайомився з роботами Видри, мені стало нудно, бо, окрім сірого кольору, я більше нічого не бачив. Але коли я його почав вивчати, захопився. Це надзвичайно цікаво: ти одну лінію протягнув, другу, п’яту… Ставиш шосту, і раптом з’являється матеріал – мармур.


084

Одного разу після закінчення реставрації частини храму, ми привезли туди стареньку 90-річну бабусю, щоб вона побачила і сказала свою думку, бо пам’ятала, як це було. Вона каже: «Йой, сяк було, сяк, коли я дівкою була. Я була малою і бабка брала мене до церкви. І я хотіла на то-то впертися. А то було намальоване». Ілюзія, розумієте?! Воно настільки було мармуровим, що люди думали, що це справжній мармур. Уявіть: фарба зникає і стає мармуром.

Весь класичний живопис говорить про те, що самого живопису не повинно бути видно. Він схований. Той же Шарден чи Тиціан малює горщики. А всі кажуть: о Боже! Тобто живопис показує ілюзію якоїсь реальності, яка так нас захоплює.

Далі з 2008 року я працював в Ужгороді у приміщеннях Мукачіської греко-католицької резиденції над відновленням фресок. Всього 14 кімнат, в основному стелі.

Загалом на стінах провів 17 років. Але цей період закрився і я спокійно пішов собі далі.

Стіна

«Площина, у якій розгортається творчість»

Сьогодні я працюю над проєктом «Стіна». У ньому весь досвід реконструкції бароко, я живу цими ідеями. Стіна – це образ. Звичайна стіна у приміщенні сприймається дуже обмежено. Вона не має естетичної цінності, але вона потрібна, наприклад, у галереї, щоб повісити картину. А от її цінний аналог – це площина, на якій розгортається творчість. Ти ставиш точку, від неї видовжується лінія, лінія створює поверхню, далі лінія вигнулася і вже стала тілом, тіло відкинуло тінь. І з порожнечі стіни утворюється новий простір.

Колись із картин Клода Моне зняли рамки, бо мали їх виставити в іншому музеї. «Оголені» картини сприймалися як репродукції. Тільки вписаними у стіну вони виглядали жорстко, грубо, об’ємно, як фрески.

084

Коли проходила моя виставка «Стіна», до мене підійшли знайомі хлопці і сказали, що картини нагадали їм композицію Pink Floyd «Стіна» («The Wall»). Я був вражений. Це моя улюблена група. Колись ми втекли з пар на 3 курсі, друг приніс свіжий альбом «Флойдів», ми їли полуницю і слухали «Стіну». Боже, яка глибока пам’ять! Фактично ця стіна не давала мені спокою, поки я працював над картинами. І підсвідомо цей ритм, монументальність передалися. І це, мабуть, відчули глядачі.


Я весь час повертаюся до досвіду реставрації. Барокова архітектура надзвичайно цікава. Основи цього мистецтва заклав філософ Лейбніц. Він описав, що є інтер’єр і екстер’єр, і що вони неоднозначні. Вони перетікають один з одного. Це сакральне мистецтво, бо тут шукається реальне видиме і потаємне приховане. Бароковий розпис прихований від світла денного. Це темна кімната, звідки з’являється світло приховане. От і я роблю реконструкцію того потаємного, що є сакральне. Основа основ. Я роблю це, повертаючись у певну точку. Якщо за Прустом, то щоб повернути втрачений час, який провів на стінах, я починаю з нуля, але вже у картинах.

Цей проєкт продовжується. І я не можу зупинити себе.

096

 Довідково:

Павло Ковач (старший) – художник-філософ, експериментатор, педагог, реставратор. Член Національної Спілки художників України.

40 років творчої діяльності. Автор близько 20 персональних та колективних виставок. Працює у жанрах: живопис, інсталяція, перформанс.

Засновник неформальної галереї «Коридор», співзасновник художньої групи «Pop-Trans» .

Представляв свої роботи в персональних та групових проєктах у Боттега Галереї, Мистецькому Арсеналі, Музеї історії міста Києва, Карась Галереї в Києві, галереї «Щербенко Арт Центр»; в ILKO Gallery, Галереї «Ужгород» та музеях Ужгорода; в Галереї Дзиґа, Галереї Гері Баумана у Львові; у галереях та на симпозіумах у  Польщі, Угорщині, Словаччині, США та ін. країнах.

За реконструкцію настінного розпису єпископської греко-католицької резиденції в Ужгороді нагороджений орденом «Святих рівноапостольних святителів Кирила і Мефодія, учителів слов’янських».



Читайте також:

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

52 #
# павло ковач # ужгород # художник