Люди

Ната Попова: Найбільше моє натхнення – це люди

14 Жовтня 2013 4 960

Люди, предмети, портрети, кімнати… Ната познайомила нас з ужгородцями досить незвичним чином та під іншим кутом показала їхнє життя – розповіла про них фотографіями, предметами, деталями. Фотограф успішно представила в Ужгороді два цікаві проекти: "Люди і предмети" та "Кімната". Нам вона розповіла про них, підготовку та задум наступного фотопроекту, а також про натхнення, музику та підтримку.


Ната Попова почала знімати з самого дитинства – років з семи. Перший її плівковий фотоапарат називався "Етюд", а її батько – теж фотограф – знімав з 14.

Ната закінчила Ужгородське училище прикладного мистецтва ім. Ерделі та Львівську академію мистецтв за спеціалізацією кераміка. У цій галузі працює і сьогодні. Викладає вже більше 10 років у Закарпатському художньому інституті і Коледжі мистецтв ім. Ерделі.

Окрім фотопроектів, також представила у листопаді минулого року й виставку з художньої скульптури. Далі пряма мова.


Про фотографію


Вийшло так, що фотографія була зі мною протягом усього життя. Не можу сказати, що я фотографувала часто і постійно, але усі професійні навички я перейняла від батька. Що ж до серйозної роботи з фото, то цим я, непевно, займаюся останні десять років.

Навчатися ще деінде, окрім батькових уроків, просто не було сенсу. Я сиділа у нього у фотостудії, допомагала проявляти плівку та друкувати фотографії. Тому, це для мене було повсякденним життям. Власне, і навичок було з того достатньо.

Фотографія – це лише частина усього того, що я роблю. Взагалі, я як художник, намагаюсь використовувати різні художні засоби для втілення своїх проектів. Це допомагає мені. Часом у мене є керамічні проекти, у яких фото – допоміжний засіб.


Про проект "Люди і предмети"


Усе трапилося випадково. Взагалі, я завжди знімала більше для себе і навіть не думала, що колись робитиму персональну фотовиставку, але минулого року мене запросили до участі у Ярд Сейлі і запропонували зробити щось, можливо пов’язане з фотографією. Оскільки там були люди, предмети, антикварні речі, то я подумала, що можна було б зробити невеличкий проектик. Але сталося так, що він став глибший і тому дещо вийшов за рамки Ярд Сейлу. Так з’явилася ідея виставки.

У проекті загалом було 49 учасників. Серед них багато моїх друзів, художників, музикантів. Обирала я їх інтуїтивно: були такі, яких я знала по 15 років, і ті, з якими знайомилася безпосередньо перед зйомкою. Але я інтуїтивно відчувала, що вони потрібні проекту. І не помилилася. 

Для мене це був неймовірно цікавий досвід, тому що з такою кількістю талановитих і класних людей за короткий період часу, я ще не спілкувалася і не працювала.

Було дуже дивно, бо, наче, ти й знаєш людину роками, а вона потім надсилає тобі текст до фото і ти розумієш наскільки вона глибока і як насправді погано ти її знав. 

Ті тексти дуже чіпали за живе, вони були щирими і справжніми. Навіть під час виставки у деяких людей, що читали, були сльози на очах.


Про проект "Кімната"


Продовження проекту склалося само собою. Я бачила різні інтер’єри учасників у процесі роботи. Точніше сказати, що усе почалося з одного інтер’єру, – учасниці першої виставки. Він мене зачепив і я подумала: чому б не попрацювати у закритому просторі.

У "Кімнаті" взяли участь мої друзі, у яких справді цікаві інтер’єри і люди, які цікаві мені, як особистості і під них вже створювалися певні образи. Важливим для мене було світло та деталі, дрібнички, що оточували кожний персонаж.


Про третю виставку


Третій проект вже у планах. Поки я його лише обдумую. Не знаю, як все вийде, але він точно буде пов’язаний з людьми. І буде дещо складніший за перші два, тому я хвилююся за те, аби все вийшло. Хоча я фаталіст у цих речах. Все має складатись легко і органічно.

Третя виставка, напевно, буде портретною. Цим вона, власне, і складніша. Якщо є людина, інтер’єр, деталі, то вона може заховатись за ними. Портрет – це дуже складний жанр, тому і людей, які зможуть взяти участь, я теж дуже ретельно відбиратиму. Не ставлю собі термінів, мають бути якісь знаки. Коли ти знаходишся у матеріалі, завжди з’являються потрібні речі.


Про місце для виставок


Цей дворик з’явився у планах випадково. Спочатку я шукала підходящу галерею, але ніяк не могла визначитися. Потім дізналася, що відкривається кав’ярня Reki Manki з симпатичним подвір’ям, і зрозуміла, що це треба робити тут. Немає нічого кращого для виставки, ніж відкритий простір. Це прекрасно, якщо її бачитимуть випадкові люди, які можливо б ніколи не потрапили до галереї. Це простір у просторі.


Про натхнення


Я думала про те, що мене надихає. Безумовно, це люди. Вони усі різні. Кимось захоплююсь, у комусь розчаровуюсь, але всі ці емоції вкладаю у наступні роботи. Що стосується учасників проекту, багатьох я знала у повсякденному житті, ми спілкувалися, часом випадково перетиналися на якихось акціях. Головним для мене було те, що всі вони, розповідаючи маленьки історії зі свого життя, розкривались зовсім по-новому. Безумовно ці проекти неможливі без співпраці, яка також надихає.


Про технічні моменти


Сьогодні я працюю лише у цифрі, знаю, що хтось працює з плівкою, потім переводить її на цифру, але думаю, що мені немає сенсу це робити. Коли є ідея, то її треба реалізовувати так, аби було зручно і комфортно, перш за все.

Хоча мені було б цікаво, звісно, попрацювати й в такій техніці як дагеротипія. Але в усіх моїх проектах мене більше цікавила ідея та спілкування.

Я намагаюся робити "чисту" фотографію. Для мене деталі, освітлення та постановочна робота значно цікавіші, ніж обробка фото. У фотошопі легко "переборщити", але то вже питання смаку. Це лише інструмент, не варто його переоцінювати.


Про культурне життя Ужгорода


Я часто ходжу на виставки, хоча по поверненню до Ужгорода, після навчання у Львові, зовсім цього не робила. Галерея "Коридор" подобається своїм андеграундним духом. Люблю ходити на нестандартні акції. Мене почав цікавити і закарпатський класичний живопис, який раніше абсолютно не подобався. Коли ми навчались у художньому училищі, він здавався банальним і дуже звичним. Зараз на все дивишся інакше, я почала розуміти його неповторність.

Класно, що в Ужгороді останнім часом відбувається багато цікавих події. Думаю, що як для маленького міста, це дуже непоганий рівень, багато творчих людей. Музичні події намагаюся не пропускати, особливо ті, що організовує Voice. Я дуже люблю інтуїтивні та чуттєві речі.

Я не концептуаліст, не розкладаю усе на слова та речення, мені важливо, аби після побаченої роботи чи почутої музики, мене "тримало", наприклад як після талановитого кіно. Лише, якщо фільм не зачіпає за живе, я починаю роздивлятись, як поставлене світло, зроблений монтаж, аналізую кіношну кухню, спецефекти і т.д. Наприклад у Тарковського є такі фільми, з неймовірно довгими кадрами, коли вже починаєш звертати увагу не на сюжет, а на те як зроблена сама картинка.


Про викладання і студентів


Мені подобається викладати. Саме тут я познайомилась з багатьма дуже цікавими і талановитими людьми. З деякими студентами ми дружимо і після того, як вони закінчать виш. Кілька з них брали участь і у моїх проектах. Єдине, що мені не подобалося з самого початку у викладанні – це те, що тут потрібно усе пояснювати до дрібничок. (ред. – посміхається) Ти маєш сказати студентам, що добре, а що – ні. Вони мусять отримати базові знання для того, аби потім порушувати правила і шукати себе. Але так чи інакше, для мене було дуже незвичним "розкладання по поличкам", того, що дуже давно для мене є інтуїтивними почуттями.


Про підтримку


Мені б дуже хотілося подякувати людям, які мене підтримували і підтримують. Учасникам, тим, хто допомагав в організації, музикантам, які зробили спеціальний музичний проект. У всім, всім, всім. (ред. – посміхається)

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Рома Кайман, Ната Попова, Олексій Попов

0 #