Люди

Франківець Ярема Стецик в Ужгороді: про гори, «Петрос», «Пенсію» та особисту відповідальність

28 Травня 2024 607

У березні в Ужгород навідався музичний гурт «Пенсія». Гурт цей незвичайний: він не має сталого складу учасників, вони міняються від виступу до виступу. Та й концертів у класичному розумінні гурт не дає – кожний новий його виступ є цілковитою імпровізацією, в яку активно залучають відвідувачів. 

Засновник проєкту «Пенсія» – відомий франківський художник і музикант Ярема Стецик. У день концерту незадовго до виступу гурту – Varosh зустрівся з митцем, аби поговорити про яскраві різнобарвні гори на полотнах Яреми як центральну вісь його творчості. Про волонтерський проєкт «Петрос», названий за йменням гордої закарпатської гори. Про потребу в налагодженні містків між сусідами – Закарпаттям та Прикарпаттям. І, звісно, про «Пенсію».

Гори та стосунки як основи основ

– Ось це картина «Чорногора» за мотивами пісні Васі Club-а, – показує в телефоні фото картини Ярема Стецик на початку зустрічі. 

На білому полотні – різнокольорові рядки зі згаданої пісні, що утворюють цілісну картину. Ця робота – одна з близько 200, створених Яремою за останні 10 років. Усі вони мають одну центральну тему – гори, і всіх їх митець творить безпосередньо серед гірських краєвидів.

Чорногора 2020р

Картина “Чорногора”

– Увесь живопис, який маю, гірський. Хоч малюю на будь-яку тему і будь-які сюжети на замовлення, на стіні чи стелі (Ярема також займається художнім розписом інтер’єрів – ред.). Я народився в Івано-Франківську, свого часу пішов у гори, і частина мого серця залишилась там назавжди.

У горах, скажімо так, «трачу» полотна: тягну їх зі собою, влітку беру фарби, взимку намагаюся з ними не ходити, бо це додаткова вага в наплічнику. Наприклад, на одну з робіт я використав 49 тюбиків. Тож взимку маркером роблю ескіз у горах, а вже доробляю в майстерні.

Гуцули не люблять, як я відтворюю гори, вони їх на картинах не впізнають, нервуються. Часто підозріло реагують, коли бачать, що несу полотно: воно чорне, люди не одразу розуміють, що це. Думають, раптом, то якась сонячна панель, яку я зараз поставлю десь біля чужого городу? Але то лише поки не роззнайомимося: щойно починаємо спілкуватися, будувати діалог, я пояснюю, що це таке й навіщо, і все стає на свої місця.

– За 10 років малювання «з натури» вже всі гори сходжені?

Та ні, я багато де не був, до речі, із Закарпатського боку. Лише торік на Боржаву вийшов, як би то сумно не звучало. Це фантастичне місце, неймовірна локація.

– Знаєте про історію з планами встановлення вітряків на Боржавському хребті?

Так, звісно, чув, це дуже сильна медійна історія. Треба розуміти, якщо вітряки там і з’являться, це буде лише наша відповідальність: їх же не умовні американці чи росіяни будуватимуть. Наші люди будуть це робити: хтось буде ухвалювати рішення, хтось підписуватиме дозволи, хтось будуватиме – це все про нас.

Ми можемо бути проти, але це як у родині: уявіть, що ми всі – одна родина, і хтось із її членів вирішив, що ось це буде по-ґаздівськи. Такі зіткнення вирішуються лише всередині, між собою, у спілкуванні, це лише штука стосунків – наскільки один іншого любить і готовий чути.

Часто, коли люди з міста приїжджають «двіжувати» у село, де плануються такі проєкти, місцеві нарікають, що їм самим вирішувати, як жити і що робити на своїй землі. І воно так і є: справді, ми не жили на тій землі, не працювали з нею століттями, не входили в ті побутові стосунки. Бо нам цікавіше було тусити, умовно, в Ужгороді, з усіма благами міста. У часи економічної скрути ми не приїздили, наприклад, в Пилипець, не залишали там гроші, не працювали й не починали дружбу з місцевими. Тому ми теж відповідальні за ці втрачені стосунки.

Те саме й на інших рівнях, як-от між Ужгородом і Франківськом. Я в Ужгороді десь 5 років уже не був. І у Франківську ужгородців майже не зустрічав. Ми з Франківська по своїй лінії частіше дивимося у Львів, Тернопіль, Київ, а Ужгород минаємо. І це погано, бо ми, наче ті звірі у зоопарку – кожен по своїх клітках, кожен у своїй бульбашці, не перетинаємось і не прокладаємо містки між собою. А це дуже погано, бо ми ж найближчі сусіди. Ми б мали спілкуватися, обмінюватися. Ми говоримо однією мовою, у нас одні й ті самі болі й радості. Нам всім треба над цим працювати, і справа не лише у поїзді (між Івано-Франківськом і Ужгородом довгі роки не було прямого залізничного сполучення – ред.), це все від нас, від людей залежить.

– Щодо ставлення одне до одного: зараз багато людей живуть із власним болем, але при цьому продовжують завдавати болю іншим…

Це природні реакції: коли той, на кого варто було б спрямувати агресію, недосяжний, «спустити пар» можна на своїх, які поруч. І знову повертаємося до того, що треба налагоджувати стосунки. Треба розуміти, що там, де є стосунки, завжди є місце і для конфліктів, це нормально. Найгірше, коли конфлікт, який виникає, замовчується, ігнорується і на позір його, начебто, й немає.

Скажімо, між франківцями й ужгородцями я якихось конфліктів і не пригадаю, бо їм і не було звідки взятися: ми не маємо стосунків. А з львів’янами ми такі стосунки маємо: вони подорожують до нас, ми до них. То, буває, й іскри між нами пролітають: там, де є тертя, завжди виникають іскри. Але в цьому й головне: природні стосунки завжди в перспективі дають спільні плоди.

Майстерня про гори

Петрос: сильна складна гора і волонтерська ініціатива

Нещодавно Ярема Стецик разом із дружиною Наталею та їхньою кумою й подругою Наталкою Найдою заснували в Івано-Франківську волонтерську ініціативу «Петрос». Щотижня вони влаштовують у шпиталях для поранених військових творчі майстерки та заняття зі стрільби з лука.

Ярема й Наталя Стецики втратили на війні сина Юрка. Згодом у блокноті сина серед записів знайшли фразу «Люди вилазять і з густішого». У пам’ять про сина подружжя створило серію футболок і худі з цим надписом, назвавши її «Антидепресанти від Юрка». Кошти від продажу футболок та худі направляють на пошиття адаптивного одягу для поранених військових. Згодом ініціатива розширилася іншими напрямками роботи з пораненими – так і виник «Петрос».

Наталя Стецик

Ми назвали проєкт «Петрос», бо це красива гора, сильна і складна, як і кожен із нас. Цієї зими, до речі, я й не вийшов на Петрос: ми дійшли до Жандармів і розвернулися – погода була хороша, але лід не пробивався. Я йшов з полотном, хотів малювати, але потім вже намалював гору знизу.

Волонтерська ініціатива «Петрос» – невеличка, і теж уся побудована на стосунках. Ми від себе хочемо якось прислужитися і бути корисними ветеранам, які приходять з війська і йдуть або на реабілітацію, або лежать у лікарнях. Шукаємо шляхи контактувати з ними.

Маємо кілька інструментів: пробуємо пропонувати їм ходити в гори, проводимо майстер-класи. Але треба розуміти, що головне в цьому всьому – просте людське спілкування: ми приходимо на визначену годину в лікарню, влаштовуємо заняття, наприклад, зі створення виробів зі шкіри, і, працюючи, весь час балакаємо, по 2-3 години, коли як виходить.

Усе починалося з виробництва адаптивного одягу для поранених – шорти, штани, усе на липучках. Частина одягу потрапляє в лікарні, частина – на фронт на стабілізаційні пункти. Але навіть в Івано-Франківську потреба дуже велика: добре, якщо ми покриваємо хоча би 20%.

Адаптивний одяг1 (1)

Адаптивний одяг

Одним із потужних втілених Яремою проєктів став зимовий вихід у Карпати, щоб зазнімкувати на засніжених схилах портрети захисників. Самі вони, перебуваючи на фронті, можливості вибратися у гірський похід позбавлені. 

Ми взяли фотографії знайомих, друзів, хто або зараз служить, або, на жаль, загинули. Вийшли на Кукул і там через проєктор транслювали ці світлини на засніжений схил Говерли і фотографували процес. Потім зроблені фото відправляли бійцям на фронт чи родичам загиблих. Це дивовижно, коли посеред засніженої Говерли змальовується фото солдата, яке потім він отримає десь у Донецькій області. Ти не можеш зірвати людину з фронту, але коли вона бачить себе на світлині на заході сонця з видом на Говерлу, то ніби занурюється в атмосферу.

Викричатись з «Пенсією»

Свого часу Ярема Стецик був одним із музикантів гурту «Перкалаба». Згодом зібрав створив свій колектив – «Перкалабські придатки». А з 2015 року грає та влаштовує «сеанси» музичної та співочої реабілітації у складі гурту «Пенсія».

«Пенсія», як і все у житті Яреми – також про стосунки, наведення мостів, комунікацію та ще один спосіб зняти напругу й тривожність, «викричавши» їх у піснях. Гурт не має сталого складу: його музикантами та учасниками на кожному наступному концерті стають люди, які на нього і приходять.

– Хто прийшов – той і «Пенсія». Ми зустрічаємося безпосередньо перед концертом, усі отримують акорди й музичну партитуру. Це такий інтерактив і залучення у процес публіки, можна сказати, лабораторія, і щоразу вона інакша, адже кожний приходить зі своїм настроєм.

На початку, зазвичай, важко йде, бо це теж про стосунки і довіру. Людина, що приходить, може, й послухала б «Червону руту», але сенс у тому, щоб співати цю «Червону руту» разом. Ми люди, які прийшли до людей. Коли нарешті в довіру входиш, діалог налагоджується, у процесі витворюється дуже гарний музичний колектив, часто навіть кращий від звичних ансамблів, які готуються і проводять репетиції.

Усі концерти «Пенсії» сповнені несподіванок. Кожен відчуває, що він «включений» і важливий, люди розкриваються, у цьому теж багато терапевтичного. «Пенсія» дозволяє виспівати, викричати навіть те, що ти не можеш сам собі сказати. Наприкінці ми всі стаємо одним цілим, і, переживши цей момент, потім значно менше шансів через щось посваритися. Тобто це також — про зв’язки і спільність. 

Колись українці як народ взагалі часто й багато співали. З часом культура загального співу втратилася: як у селах, так і в містах – я давно вже не чув, аби хтось десь у дворі просто співав під гітару. Зараз, до всього, ми ще й усі під гнітом, мовляв: як можна радіти, коли країна у війні. Із «Пенсії» зараз 11 музикантів у війську, на різних ділянках фронту. Тож можна розуміти, з яким серцем, часто через силу, ми все це робимо.

– Думаєте, у людей культури та мистецтва більше відповідальності перед суспільством?

Мені здається, що стільки ж, скільки і в економістів чи нафтовиків. Так, ми обрали шлях мистецтва і ми більше «видимі», якась відповідальність на нас точно є. Але умовні нафтовики й економісти, які сидять по кабінетах, потім виходять, наприклад, на Боржаву, щоб встановити там вітряки. Або вчителька у школі, яка точно має більший вплив на майбутнє, ніж той же митець: у неї вже за замовчуванням є свій «фан-клуб» із 30 учнів, а ще й плюс їхні родини. 

Звісно, що кожен, хто творить змісти, мусить обирати, чи він іде в добро, чи у зло. Але я б не вішав усю відповідальність на людей мистецтва: якщо Сергій Жадан лихословить, це не означає, що ти теж мусиш це робити. Кожен ухвалює рішення за себе і живе своє життя, кожен має свою відповідальність. Бо наше завтра – це наш спільний клопіт. 

Ярема5

Виступ “Пенсії” в Ужгороді

– Упродовж нашої розмови, про що б ми не говорили, щоразу повертаємося до теми стосунків і відповідальності…

А ми насправді лише про це і маємо говорити. Зараз довкола надмір розмов про прірву між нами, про непорозуміння. Це дуже дратує. Бо прірва, навіть якщо і з’являється, ширшає саме через брак спілкування. А ще – через страх незнання, який підсилюється і закільцьовується: ти розумієш, що не розумієш людину, через це боїшся її, боїшся з нею говорити. Не спілкуючись, боїшся дужче, і все – коло замкнулося. Це наростає, наче снігова куля. Але ж хтось нарешті має вже це зламати. Людина створена для того, аби бути з іншими людьми. І в процесі цього буття має щось творити.

Snapinsta.app 432753326 940476023956016 6125684189738434012 N 1080

Картина “До моїх любих гуцулів”

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото з соцмереж Яреми Стецика

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.

0 #
# "Пенсія" Ярема Стецик # varosh # гурт "Пенсія" # новини Varosh # проєкт Петрос # Ярема Стецик # Ярема Стецик Петрос