— У Тячівській громаді на цей час офіційно зареєстровано 3200 вимушених переселенців (населення Тячева до 24 лютого складало близько 10 тис.осіб). 90% з них працюють та власним коштом живуть у приватному секторі. Близько 150 осіб знаходяться на утриманні міста, — розповідає міський голова Тячева Іван Ковач.
Це громада, яка мислить у довгу та вже залучає бізнес й міжнародних партнерів для розв’язання соціальних питань, які постануть у майбутньому.
Тут планують будувати соціальне житло та залучають місцевий бізнес. Розвивають співпрацю з містами-побратимами та створюють один з небагатьох на Закарпатті індустріальний парк.
Як у громаді прагнуть дати новий дім для вимушених переселенців та залишатися надійним економічним тилом для держави — у нашому матеріалі.
“Йо”- інтеграція та культурна адаптація вимушених переселенців у Тячеві
Мер міста Іван Ковач згадує, що в перші дні людей було більше, ніж 3200, але не всіх реєстрували; дехто зупинявся на кілька днів і невдовзі їхав за кордон. Проте населення міста все одно за лічені дні збільшилося майже на третину, адже мало людей поселилось по селах.
— Люди приходили й просто тут, у коридорі, сідали й чекали, щоб зрозуміти, куди йти й що робити.
В перші місяці поселяли людей у комунальні установи, в тому числі навчальні заклади. Всього по громаді було організовано 10 таких пунктів; також місцеві мешканці просто забирали людей до себе.
— Коли почалася війна, кожен брав незнайомих людей до своєї хати навіть не задумуючись. Ми телефонували знайомим і просто питали: “Можеш взяти?”. “Так, можу!”. Приходили, брали по 1-2 людини й відразу в себе заселяли. Моя подруга має двокімнатну квартиру, й в одній з них поселила цілу сім’ю, — згадує Олена Бісько, головна спеціалістка відділу організаційної, кадрової та інформаційної роботи міської ради. — Дуже багато людей так прийняли. І часто — безкоштовно. А потім вже оформляли компенсації.
Кажуть, що у громаді всі дуже швидко інтегрувалися, і ніяких конфліктів по лінії “місцеві-приїжджі” не було.
— Зі мною на початку дуже багато людей спілкувалося російською. А тепер вже самі переходять на українську. А ще я їх трошки вчу трошки по-тячівськи, вже вміють казати “йо” і “луйтра”, — усміхається пані Олена.
— Так, у них був страх, що вони їдуть у регіон, де можуть побити за російську. Але такого, щоб ми не надали комусь послугу через те, що звернулися російською, не було.
— Цікаво, що в нас були міжнародні донори, які проводили опитування, чи треба організувати мовні курси. То такого запиту не виявили. Всі українську чудово розуміють.
Пан Іван відзначає, що допомагали адаптуватися й культурні події.
— З вимушеними переселенцями працюють у наших бібліотеках та школі мистецтв, маємо свій кінотеатр, тож крутимо їм фільми! Дуже багато є розважальних заходів та гуртків для дітей.
“Друзі пізнаються в біді”: потенціал міст-побратимів
У громаді кажуть, що гуманітарна допомога від міжнародних організацій є безцінною. В тому числі в пригоді стала і налагоджена робота з містами-побратимами з найближчих країн-сусідів.
— Співпраця з містами-побратимами після початку повномасштабного вторгнення у нас вийшла на зовсім інший рівень. Від багатьох я навіть не очікував такої підтримки, — каже Іван Ковач. — Першими зателефонували колеги з Польщі та Румунії. Й вже 26 лютого ми мали першу допомогу.
— Через міста-побратими ми отримали 400 тонн гуманітарних вантажів. Це харчування, засоби гігієни тощо. Останнє — це генератори, якими ми повністю забезпечили наші комунальні заклади, в тому числі школи та дитячі садочки.
Окрім гуманітарної допомоги, кажуть, що планують об’єднуватися і для довгострокових інфраструктурних проєктів.
— З травня відкривають транскордонні проєкти “Україна-Румунія”, “Україна-Польща” і окремо “Україна-Польща-Словаччина”. У мене на столі лежить вже 7 проєктів, які будемо обговорювати. Наприклад, з румунами спробуємо зробити лікарню, з поляками — очисні споруди. В лютому вже проводимо спільні зустрічі й будемо писати проєкти.
“Якщо люди матимуть роботу й житло — вони залишаться тут”
Зараз 150 людей з числа вимушених переселенців, за словами міського голови, проживає у закладах, які утримують коштом міського бюджету. Оплату комунальних послуг бере на себе влада, а триразове харчування, ремонти зазвичай забезпечують благодійні організації.
— Ми даємо житло жінкам з дітьми, людям пенсійного віку, тобто тим, хто не може самостійно себе утримувати. Це часто люди, яким нікуди повертатися.
Оскільки у громаді є проблема з тим, що немає куди поселити людей на довший термін, то тут мислять стратегічно й планують будувати соціальне житло.
— Зараз ми на стадії підписання договорів з Закарпатською ОВА та з місцевим підприємством — фабрикою “Ламелла”. Хочемо збудувати приміщення, куди будемо заселяти працевлаштованих на території громади ВПО.
Плануються 74 кімнати, де зможе жити 85-90 людей. Це житло планують збудувати поруч з майбутнім індустріальним парком.
— Житло — це половина проблеми для найму працівників, — вважає міський голова. — Люди б ішли працювати, але де жити? Якщо люди будуть мати роботу й житло, вони вже залишаться тут.
— Розумієте, вони вже наші. Вони в нас і народжуються, і одружуються. Ми вже хоронимо їх тут. Тут їхнє життя. І нам треба подбати, яким буде їхнє найближче майбутнє.
— Громада мусить робити свій внесок у Перемогу, і ми робимо це — даємо прихисток. Треба людям допомогти, і поки ми своїми силами все робимо.
“Тячів як маленька Швейцарія”
Пенсіонерки Лариса та Надія приїхали з передмістя Соледара, станції “Сіль”. Вони жили разом на одній вулиці, разом навчалися та працювали все своє життя.
— Хат наших немає. Ми залишилися бомжами на старості літ. Їхати вже нема куди, навіть коли закінчиться війна, — скрушно каже пані Лариса.
У шелтері вони поселилися у травні, до цього жили в угорському ліцеї.
— Тут дуже добре. Тут дбають про нас, і що не попросиш, з усім намагаються допомогти. Ми вже здружилися. Тут ще й дочка моя з внучками живе, то з рідними людьми легше.
Жінки живуть у приміщенні, яке восени придбала БО “Комітет медичної допомоги в Закарпатті” для внутрішньо переміщених осіб, які через російську військову агресію опинилися в Тячеві. Приміщення не змінило свого призначення, й на умовах безкоштовної оренди було передане у підпорядкування Тячівської громади, представники якої опікуються закладом. Комітет разом з іншими міжнародними партнерами і організаціями працює над поліпшенням умов проживання людей з числа ВПО.
— Тут не було умов для проживання, почався ремонт і лише з квітня ми почали заселяти людей, — каже Олена Бісько. — Спочатку допомагали місцеві, потім з ремонтом допомогла організація “Людина в біді – Словацька республіка” та “Червоний хрест. Австрія” Загалом облаштували 23 кімнати, з нуля зробили ремонт, освітлення, обладнали душові й туалети. Тут можуть прийняти 62 людей, а зараз проживає 48.
— Міська влада оплачує комунальні послуги, а міжнародні партнери забезпечують все інше. В тому числі безкоштовне триразове харчування. Аби поселитися, треба написати заяву, що потребуєш житло і дійсно маєш безвихідну ситуацію. Беремо найперше вразливу категорію — пенсіонерів, інвалідів, жінок з дітьми, — каже представниця міської влади. — З власником ми поки домовилися, щоб не виселяв під час бойових дій і найближчий час після їх закінчення.
— Тячів мені дуже подобається, — каже в розмові пані Надія. — Це як маленька Швейцарія. В нас гір немає, а тут вони всюди. Ми собі Швейцарію так і уявляємо.
Про своє майбутнє говорять мало й зі сльозами. Бо нікуди повертатися і не знають, чи можна залишитися.
— Поки тут живемо, а далі будемо дивитися, як все буде. Сподіваємось на краще.
“Держава не зможе осилити все сама”
Міський голова каже, що громади будуть змушені залучати бізнес, міжнародних партнерів й будувати житло для тих, хто буде потребувати, тому що частка соціальних витрат буде тільки зростати. Тому про це питання краще подбати заздалегідь.
— У нас зараз частка пільгових категорій зросла у 3 рази.
Наприклад, маємо у громаді 394 військовослужбовців, їхні діти — у пільговій категорії. Ще не було постанови від Кабміну, але ми на сесії вже прийняли рішення, аби дітки наших захисників харчувалися безкоштовно. І ця категорія залишися й після Перемоги. Бо ці діти будуть пільговиками, поки вони будуть дітьми.
Так само додається категорія діток вимушених переселенців. Денне харчування дитини у школі — 32 грн, а у садочку — 54 грн. А всього є 270 дітей. Тож можна порахувати, у скільки для міського бюджету обійдеться харчування всіх дітей за місяць, наприклад.
А також додати сюди оренду шелтерів для вимушених переселенців та оплату комунальних послуг.
— Було б доречно, якби держава врахувала ці витрати у субвенцію. Ми б просили додати у базову дотацію кількість вимушених переселенців. Бо, наприклад, діти харчуються безкоштовно, але дотації на них немає. Хай би гроші йшли за людиною, дайте нам ці кошти, які даються на інші регіони. Бо поки що ми залишилися сам на сам з проблемою.
Якщо ми розуміємо, що люди вже тут залишаться, то вже треба думати, яке житло дати цим людям, який соціальний пакет запропонувати, як інтегруватися у громаду.
— Держава не зможе осилити все сама. Ні зараз, коли потрібно всі кошти спрямовувати на армію, ні після закінчення бойових дій. Держава не забезпечить всіх пільговиків. Ми це розуміємо, тому шукаємо і пробуємо різні шляхи, через залучення бізнесу та міжнародних партнерів, як ці проблеми вирішувати на нашому рівні. Я думаю, що інші громади теж будуть брати з нас приклад.
Досвід Тячівської громади може бути унікальним та цікавим для всього регіону
Для цього є одразу кілька передумов. По-перше, місто активно залучає допомогу десятка міст-побратимів з країн Центральної Європи. І це не тільки допомога гуманітарного характеру, а й великі інфраструктурні проєкти й довгострокова економічна співпраця. Громада вдало використовує своє географічне розташування і приваблює нових інвесторів.
Теоретично та практично цією лінією міст-побратимів можна вибудовувати європейську інтеграцію.
По-друге, громада бачить у вимушених переселенцях своїх мешканців, які можуть тут жити й працювати. Налагоджена робота з місцевими підприємцями, які готові надати місце для роботи та навіть платити за житло.
По-третє, громада бере на себе відповідальність та наперед думає, як забезпечити соціально-вразливі категорії населення. Ці кейси можуть бути історією успіху, яку захочуть повторити.
- “Це війна, сьогодні захист потрібен всім”: Елеонора Кулчар про роботу першого шелтеру для ромів в Ужгороді
- Як локальна кулінарія та мистецтво допомагає забути жахи війни — історії з прихистку в Перечині
Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії.
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Гичка Галина, Varosh
Фото: Аня Семенюк, Галина Гичка
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
