У червні минулого року 10-річний Ілля Матвієнко приїхав з бабусею в Ужгород після цілого ряду страшних подій: обстрілу, втрати мами, перебування в лікарнях “ДНР” та ризику вивезення в москву. Бабуся, Олена Миколаївна, яка на той час уже 10 років жила в Ужгороді, буквально в останні дні, за сприяння кількох урядових організацій та осіб змогла забрати онука і повернутися з ним в Україну. Після півторамісячного лікування (хлопчик отримав серйозні осколкові поранення обох ніг під час обстрілу Маріуполя) у київському “Охматдиті” Іллюша з бабусею щасливо приїхали в Ужгород.
Іллюша з бабусею київському “Охматдиті”
Іллюша став першою українською дитиною, визволеною з російського полону. За півтора року, що минули з того часу, сталося чимало: нова школа, життя у відносно спокійному місті й постійні запрошення на зйомки, інтерв’ю, телеефіри. Австрія, Німеччина, Польща, Угорщина. Разом ще з 5 дітьми Іллюша їздив також у Гаагу давати свідчення про перебування в полоні.
— Бо коли говорять про війну наші політики й коли про полон розповідають діти — то це сприймається зовсім по-іншому, — каже бабуся Іллюші, Олена Миколаївна. — Людей у Європі треба будоражити, бо там тихо… Розповісти про пережите під час обстрілів Маріуполя та перебуваннях і лікарнях “ДНР” онука запросила в Бундестаг та Гаагу Дар’я Герасимчук, радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації.
На зустрічі з пані прем’єр-міністром Нідерландів
До Гааги давати свідчення їздили шестеро дітей, які були в російському полоні й успішно повернулися в Україну. П’ятеро були з Маріуполя й один з Херсона. У п’ятьох із них батьки вбиті..
— Ще там був один хлопець, хороший такий, Олександр, він теж з Маріуполя, але бабуся його забрала в Чернігів,— каже Іллюша, — то в нього викрали маму… Досі ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива…
Свідчення в Гаазі, з Радницею–уповноваженою президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’єю Герасимчук
Сьогодні нові однокласники в ужгородській школі Іллюшиним минулим не дуже цікавляться, каже хлопчик, наминаючи після школи піцу на осінній терасі. Але це його аж ніяк не засмучує, зі страшними спогадами хлопчик з бабусею щодня стараються давати раду самотужки. Час працює на них, хоча біль не відпускає:
— Іллюша кожен день згадує Маріуполь, — каже жінка. — Щодня згадує маму, побут їхній, магазини… Як вони гуляли, про що розмовляли… Він не забуде про це ніколи. Я фотографії стараюсь не дивитися, бо відразу плачу… Півтора року минуло, а всі спогади, ніби вчора було.
— Ілюша за цей час змінився. Він, коли ми приїхали в Ужгород, був дуже замкнутий, весь у собі. Лякався грому, блискавки, сирен повітряної тривоги, в нього істерика починалася. Зараз уже все це сприймає спокійно, на повітряну тривогу не реагує. Спить уже без світла, правда, ще інколи кошмари йому сняться… Я всі його бажання стараюсь виконувати…
Малюнки в нього дуже хороші стали. Спочатку вони були переважно в чорно-червоних тонах, а тепер уже з’явилися і жовтий, і зелений. Дуже гарно малює!..
Один з малюнків Іллюші
— Займався з психологом?
— Зараз ні, але коли ми були Австрії, то кілька зустрічей з психологом він мав. Там психологиня займалася з нами обома. Іллюша потім їй один зі своїх малюнків подарував.
Групу інвалідності йому треба робити, нам сімейна лікарка казала, а він не хоче, вперся — і ніяк.
“Чекаю на деокупацію Маріуполя…”
Олена Миколаївна зі старшим сином та Іллюшею мешкають сьогодні в одному з гуртожитків по вулиці Гагаріна, в малосімейці. Помешкання, каже, записане на чоловіка, який наразі на заробітках, сама ж вона ужгородської прописки не має.
Сьогодні зі спогадами Іллюша Матвієнко з бабусею щодня стараються давати раду самотужки.
— У нас малосімейка в гуртожитку, дві кімнати, ми живемо там утрьох. У першій — мій 20-річний син, студент УжНУ, а в іншій живемо ми з Іллюшею. Ванни в нас нема, митися ходимо до сусідки…
Нам уже подарували душову кабіну, Тетяна Мачабелі з фонду “Неємія” дуже допомагає регулярно, і коштами, і продуктами, і взагалі різного роду підтримку надає. Ми купили бойлер, але наразі немає де це все встановити, бо квартира не розрахована на ванну. Тому хіба треба буде розбивати якусь стіну, класти плитку, все це коштує величезних грошей!..
В розмові склалося враження, що побутові умови — не те, що приносить особливі прикрощі родині Матвієнків. Олена Миколаївна каже: розуміє, що сьогодні дуже багато людей, які стали вимушеними переселенцями й живуть в Ужгороді, не мають бажаних умов для проживання. А в них принаймні є квартира в гуртожитку.
— Я всюди говорила про наші умови, і в Києві, де про Ілюшу фільм документальний знімали, але ніхто не зголосився допомогти, всі мовчать. Я розумію, що ми не одні такі, але ситуація в нас наразі незмінна, — каже жінка.
На запит Varosh в Ужгородській міській раді відповіли: Іллюша Матвієнко перебуває на первинному обліку служби Служби у справах дітей, як дитина позбавлена батьківського піклування. Наразі разом зі своєю бабусею вони “проживають у житловому приміщенні, в якому створено всі належні умови для виховання та розвитку дитини”.
З міністеркою з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Іриною Верещук.
У хлопчика відсутнє житло, яке б належало йому на праві власності. Але він може його отримати від держави.
Згідно зі статтею 33 Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які досягли 16 років, у разі відсутності в них житла мають право зараховуватися на квартирний облік та соціальний квартирний облік за місцем їх походження або проживання до встановлення опіки.
Тож Іллю Матвієнка, по досягненню ним 16-річного віку буде зараховано на відповідний облік з подальшим забезпеченням житлом, відповіли нам у міськраді.
Допомагали, ще коли Іллюша був не в Україні
Зрештою, в Ужгороді, де станом на сьогодні є 28 тисяч тільки офіційно зареєстрованих ВПО, Олені Миколаївні з Іллюшею у підтримці жодного разу не відмовили. Начальниця Служби у справах дітей Закарпатської ОВА Світлана Якімеліна розповіла Varosh, що допомагали бабусі з поверненням онука, з встановленням статусу Іллі, коли він ще був за кордоном.
— В нашій області це був взагалі перший випадок, коли дитина з росії була повернута на територію України, — каже вона. — Всі ці зміни в законодавстві йшли саме із Закарпатської області.
— Дитині надали статус, бабусю призначили опікункою, наразі вона отримує відповідні кошти. Перед призначенням опікунства, звичайно, ми проводили обстеження побутових умов проживання. Але тут врахуйте й те, що це не стороння людина, а рідна бабуся. Якби там були жахливі умови чи бабуся зловживала б алкоголем, тоді звичайно, опіку би їй не призначили. Ми не мали жодних підстав не призначити її опікункою.
Вперше в Ужгородському замку.
— До того ж, спільно з неурядовими організаціями, зокрема з “Неємією” до бабусі було кілька візитів. Ми підшуковували їм житло, до речі від житла вона відмовилася, тому що ми їй пропонували варіанти. Держава не може видати їй житло, в нас дуже багато людей, які наразі залишилися повністю без помешкання і які справді його потребують. Але в будь-якому випадку, Ілля по досягненні 16 років, згідно з чинним законодавством, буде взятий на квартирний облік. Тепер дитина і бабуся не на вулиці, вони мають житло.
Їхати далі за кордон, до чоловіка, який зараз у Польщі на заробітках, Олена Матвієнко з дітьми не планує.
— Ми будемо тут, ми нікуди звідси не поїдемо, наш дім тут!, — каже вона. — А ще чекаю, коли буде деокупація Маріуполя…
— І на що ви тоді розраховуєте?
— Не знаю, на що… На якусь грошову компенсацію… Іллюшин дім повністю розбомбили. Там був великий будинок: 4 кімнати, котельня, веранда і маленька кухня. Я доньку, Іллюшину маму, весь час кликала переїжджати в Ужгород, а вона не хотіла залишати господарство… А потім, коли вже зрозуміла, що іншого виходу нема і треба виїжджати, вже нічого з Маріуполя не ходило… Вона чекала “зелений коридор”… Не дочекалася…
“Житло — це проблема, яка не зникне ще довго”
Близько 4 тисяч переселенців жило до повномасштабного вторгнення на Закарпатті: приблизно 2 тисячі в Ужгороді, тисяча — в Мукачеві, а решта були розкидані по області. Про це Varosh розповіла регіональна координаторка благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» на Закарпатті Анжела Бабкіна. Вона — переселенка, вперше приїхала в Ужгород ще наприкінці літа 2014 року, а зараз активно займається проєктами, спрямованими насамперед на підтримку внутрішньо переміщених осіб.
Анжела Бабкіна
— Тепер цифри зовсім інші: понад 150 тис. переселенців по Закарпаттю. Найбільша кількість людей зупинилась в Ужгороді — приблизно 28 тисяч тільки офіційно зареєстрованих. Якщо говорити про неофіційних, то по Закарпаттю ця цифра складає близько 300 тисяч людей (ці дані можна отримати від мобільних операторів), — розповідає вона. — Підсумовуючи, за час повномасштабної війни кількість населення на Закарпатті сильно виросла, а отже змінилася і допомога людям.
— Раніше міжнародні донори та організації не звертали увагу на Закарпаття, всі види допомоги переважно були спрямовані на східнні області країни. Тепер же в нашому краї представлені практично всі основні міжнародні донори, гуманітарні фонди та організації. Вони виплачують грошову допомогу, видають різноманітні продуктові набори, гігієну тощо.
— Потреба в житлі була, є і буде, — каже Анжела Бабкіна. — Але в нас немає такої кількості житлових програм, які дозволяють скористатися житлом усім категоріям переселенців. І тут не можна, як то кажуть, “заподіяти людині добро”, вона має зробити бодай кілька кроків у пошуку самотужки.
— Наразі на Закарпатті є 100 офіційно зареєстрованих місць тимчасового проживання переселенців, спортивні зали в школах чи садочки, на щастя, відійшли в минуле. Вийшла постанова Кабінету Міністрів України №930 про те, що всі місця компактного проживання мали бути приведені у відповідність до основних вимог. Ми у повномасштабній війні вже скоро 2 роки й кожній людині, яка знайшла прихисток у тому ж спортзалі, хочеться свого особистого простору, тому треба хоча б мінімально забезпечити маленькі кімнатки з усіма вигодами.
Діють також і житлові програми. Перша — кредитування для ВПО від Держмолодьжитла, фінансування на яке вже практично вже виділяється. Друга — кредит для ВПО від уряду Німеччини, який надаються через банк розвитку KFW. Цей банк час від часу проводить щось на кшталт розіграшу кількох квартир в лотерею для можливості отримати іпотеку.
Ще була так звана програма співфінансування “30х70”, коли частину коштів, 30% мав надати місцевий бюджет, а 70% — держава. Таким чином можна було придбати житло для переселенців, яке б стало комунальною власністю, а після закінчення війни могло використовуватись як соціальне житло для вразливих категорій сімей, необов’язково лише переселенців.
Ужгород — єдиний на Закарпатті, хто скористався цією програмою у 2021 році й було закуплено 2 квартири, в яких тепер мешкають дві сім’ї переселенців.
На це соціальне житло є черга, побудована за т.зв. бальною системою: тобто за кожну вразливість людині в черзі додається бал. У 2022 році Ужгород знову подавав заявку на участь в цій програмі й претендував вже на 4 квартири, але прийшло 24 лютого і більше таких квартир у нас немає…
Зрештою, зі слів Анжели Бабкіної, переселенці, які живуть у Закарпатті, різні. Хтось чекає на повернення додому, хтось розуміє, що залишаться тут на довше, ніж хотілося б спочатку: в рідні міста повертатися немає можливості, або страшно… А хтось обрав для себе Закарпаття як нову домівку, бо розуміє, що повертатись нікуди.
Важко починати життя спочатку, тому саме ці люди є ресурсом для області – з новими бізнесами, ідеями та вірою у краще.
- Волонтерка Катерина Терехова: “Коли тебе спитають, що ти робила у важкий для твоєї країни час – я вже маю відповіді на це питання”
- Волонтерка з Іршави Віра Глушко: “Я не стану чекати, поки російський чобіт зайде у мій двір”
- Валентина Васильєва – про Ужгород і волонтерство, роботу в Китаї і креатив заради перемоги
Зоряна Попович, Varosh
Фото надані Оленою Матвієнко
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
