«Привіт! Як ви там?». Слова, які останнім часом стали справжнім виявом любові та турботи для всіх, кого торкнулась війна. Щодня цю фразу чує телефоном або бачить у месенджерах чи не кожен українець чи українка в усіх куточках світу.
За 2 місяці повномасштабної війни росії проти України понад 12 мільйонів людей залишили рідні домівки, шукаючи прихистку, ще стільки ж залишились в зонах бойових дій і не можуть виїхати. На Закарпатті за цей час офіційно зареєстрували понад 140 тисяч вимушених переселенців, загалом в області перебувають близько 400 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це люди, які знаходяться у невизначеній ситуації та сподіваються якнайшвидше повернутись в рідні міста, але не можуть цього зробити через небезпеку.
Найбільше переселенців прийняли Польща, Угорщина, Молдова, Румунія, Словаччина, Естонія та Литва. Більшість українців поїхали «в нікуди», адже не мали за кордоном ані рідних, ані близьких друзів. Ніхто не планував цю подорож. Поспіхом зібравши дітей, стареньких батьків та домашніх улюбленців люди самотужки або завдяки волонтерам діставалися в безпечні міста та розпочали нове «тимчасове» життя.
У той самий час, в соцмережах доводиться натрапляти на дописи з цькуванням тих, хто виїхав, з неприємними формулюваннями та порівняннями. Але ми переконані, що бажання зберегти життя дітей та батьків – здорове та розумне. Яке воно життя під «тимчасовим захистом»? Чи таке воно безхмарне та просте, як може здаватися за тисячі кілометрів.
Ми розпочинаємо серію інтерв’ю з тими, хто зараз далеко від дому. Що вони роблять? Як виїздили? Як живуть? Як шукають роботу? За що живуть? Як проходить адаптація дітей?
***
Марина Бабич, Ужгород (Україна) – Вільнюс (Литва)
Засновниця бренду квіткової косметики «Амелі» Марина Бабич з початком повномасштабної війни поїхала в Угорщину до батька, де допомагала з поселенням людей, а через тиждень виїхала у литовське місто Вільнюс. Там Марина разом з дочкою Амелі та кішкою знаходиться вже понад місяць та звикає до нових змін у житті: невеликими кроками пробує налагодити продаж косметики, онлайн продовжує підтримувати роботу шоуруму «Амелі» в Ужгороді, а ще шукає варіанти як допомогти ЗСУ та волонтерам в Україні.
– Розкажіть, де ви зараз знаходитесь і як давно?
– Зараз я знаходжусь у Вільнюсі й приїхала сюди, здається, 4 березня. З України ми виїхали 25 лютого, були тиждень в Угорщині, а потім поїхали в Вільнюс, де понад три тижні жили в родині. Далі нам вдалось знайти житло в оренду на 2 місяці неподалік від історичної частини міста.
– З ким ви виїхали з рідного міста?
– Ми виїхали разом з моєю дочкою Амелі, їй 8,5 років, і кішкою Муною, їй 4 роки. Кішка вперше за все життя покинула квартиру, проїхала велику відстань в машині та змінювала декілька видів житла. Це був неймовірний досвід для нас всіх, ось так далеко поїхати на машині.
– Коли ви вирішили їхати за кордон? Якою була дорога?
– Я не планувала виїжджати. Але на 2-й день війни мій друг поставив запитання «чи буду я дійсно комфортно себе почувати, якщо моя дитина буде знаходитись в таких умовах?». І тоді я дала собі чітку відповідь на те, що, в першу чергу, я — мама і як би сильно не хотіла не їхати (бо це був дуже великий стрес: залишити квартиру, виробництво косметики, їхати, навіть не розуміючи куди), треба, щоб моя дитина була у безпеці. Спочатку я поїхала в Угорщину, тому що там живе мій батько. Я з ним не росла, але це був мій перший варіант, куди я могла поїхати.
Чесно кажучи, їхати в такому стані, коли ти знаєш, що війна і коли ти взагалі нічого не розумієш, що відбувається… це дуже непросто. Я зібрала всю концентрацію, хоча перша моя подорож була недалека – я проїхала всього 200 км і кордон. При чому кордон я дуже швидко переїхала (25 лютого за 1,5 години).
В Угорщині перший тиждень я жила у готелі батька і допомагала – ми приймали багато українських жінок з дітьми. Кожного дня з ранку до ночі ми мили номери.
Роботи було дуже багато: деякі заїжджали на декілька днів, деякі ночували і їхали далі. Ми спілкувались з усіма, хто приїжджав, намагались їх підтримати. Люди були у стресовому стані, дітям також було важко. Психологічно ситуація була дуже напружена, люди постійно змінювались, емоційне та фізичне виснаження ставало дедалі більшим. Тиждень життя в таких обставинах і я побачила, що для моєї дитини це великий стрес, і зрозуміла, що знаходжусь в набагато страшніших психологічно умовах, ніж коли була вдома.
Повертатись в Україну було небезпечно. Мій друг запропонував поїхати в Литву до його подруги Агне, яка була готова нас прийняти. Я її особисто не знала, але ми вирішили їхати до них в сім’ю з Амелі та кішкою.
– Що або хто вам допомагає зараз? Чи контактуєте з місцевим населенням?
– Мені допомагає те, що я пробую далі працювати, продавати тут косметику. Я знайшла людину, яка може мені привозити косметику «Амелі» нашого виробництва з Ужгорода. Знайомлюсь з людьми у Вільнюсі, пишу навіть незнайомим людям, шукаю салони для співпраці. Литовські друзі написали про мене пост у фейсбуці, тож деякі люди запропонували мені допомогу: викласти мою косметику у своїх закладах, наприклад. Такими невеличкими кроками я займаюсь тут продажами. Не так все просто, але насправді це дуже мені допомагає, адже я працюю з тим, що я знаю і люблю. І це дає мені більше сил.
Також у мене тут є декілька друзів, яких я знаю давно. Раніше вони приїжджали в Ужгород (вони теж виготовляли косметику) і ми ділились досвідом. Рута, Аста, Агне і ще декілька жінок з якими я контактую, з якими я можу побачитись, які можуть прийти до мене в гості, або до яких можемо піти ми. Це дуже велика підтримка.
Бути тут абсолютно самій, піклуватись про дитину, справлятись з усім – це непросто психологічно. Буває по-різному. Але такий в мене характер, що коли мені погано, я беру і роблю щось.
– Чи зіштовхнулись зі стереотипами, проблемами адаптації?
– Коли я прожила 3 тижні в сім’ї, то зрозуміла, що ми не можемо постійно в них бути. Там було дуже комфортно, вони допомагали мені, але я зрозуміла, що нам потрібно жити окремо.
Коли я почала шукати квартиру – це було дуже не просто, дуже. Багато хто не хотів надавати в оренду житло українцям. Українцям з дітьми. Тим паче українцям з дітьми та з кішкою. Здається я обдзвонила квартир 40 або 50, коли шукала житло і під час однієї розмови чоловік сказав, що “так, окей, можна з дитиною, так, окей, і з кішкою, і так, окей, можна не на рік”. Тому що він розуміє, що я з України й не знаю, коли повернусь. Я вважаю, що мені дуже сильно пощастило.
Тут люди або беруть тебе до себе жити, або, коли здають житло, то дуже переживають. Це єдиний неприємний момент, який я бачила стосовно українців. У всьому іншому – люди дуже привітні. Вони допомагають, купують продукти, беруть до себе, вони готові зробити все що можуть. І я такого, можливо, навіть не бачила у своєму житті. Але, зрозуміло, це мій особистий позитивний досвід в допомозі, в спілкуванні.
Утім, не найприємніше, але тут всі розмовляють російською мовою, хто не розмовляє – без проблем, можна англійською. В Угорщині, наприклад, взагалі не розмовляють англійською і ніякою іншою мовою, крім угорської, яка зовсім не схожа на українську.
– На яких умовах вам вдалось знайти житло?
– Ми орендували квартиру поки що на 2 місяці, у нас хороші умови, є навіть паркінг. Вартість оренди квартири 600 євро на місяць + комунальні послуги приблизно 150 євро. Виявилось, що власник квартири – це знайомий мого друга. Так все склалось, що ми в безпеці.
Багато литовців взагалі не брали гроші з українців за перший місяць проживання. Також є такі люди, які надають людям поважного віку житло безплатно. Тобто, деякі литовці взагалі не готові здавати житло в оренду, а інші готові віддати все.
– Ви зауважили, що багато хто не хотів здавати житло українцям. Чому?
– В Литві є закон: якщо ти орендуєш квартиру і маєш дитину, то навіть, якщо ти не платиш ні комунальні послуги, ні оренду, власник не має права тебе виселити. Тому в Вільнюсі деякі литовці боялись здавати квартири сім’ям з дітьми. Вони хвилювались, що якщо у переселенців закінчаться гроші, то власники помешкань не зможуть нічого вдіяти. Крім цього, на той час вже минув місяць війни й насправді багато квартир вже були видані в оренду, велику частину помешкань орендували саме українці.
– Яке ставлення до росіян у Вільнюсі? Чи їх багато? Чи були конфлікти через війну?
– Взагалі, за моїми спостереженнями, у Вільнюсі досить негативно відносяться до росіян, хоча багато їх живе тут. Самі литовці, не зважаючи на те, що знають російську, намагаються говорити або англійською, або литовською останнім часом. Декілька разів, коли ми намагались порозумітись з місцевими російською мовою, то відчули це негативне ставлення. Чесно, не хочеться, щоб до тебе відносились, як до росіянина.
– Як швидко вдалось отримати статус переселенця (якщо отримували)? Соціальну допомогу?
– Статус ми отримали відразу. У Литві така система, що навіть, якщо ти не маєш саму ID-карту, то при заповненні документів для переселенців дають папірець з номером, з яким ти одразу можеш отримати допомогу: картку в магазин номіналом 115 євро на дитину і 252 євро на дорослого. Яка загалом допомога на дитину я поки що не змогла зрозуміти, ще чекаємо.
Цікаво, що рішення про виплати ухвалює міська рада. У Вільнюсі, наприклад, допомога складає 252 євро, а у Каунасі зовсім інша сума, залежно від бюджету міста. Це одноразова допомога (не щомісячна). Виплатили 252 євро, дали картку на продукти й все.
– Чим ви займались до 24 лютого? Чим займаєтесь зараз? Чи вдалось працевлаштуватись? Знайти дитячий садочок/школу/університет?
– До війни я займалась виробництвом косметики «Амелі» в Ужгороді й надалі цим займаюсь. Поки ми не знаємо, коли повернемось, я просто беру і роблю, що можу. Більшу частину роблю онлайн і пробую організувати продажі у Вільнюсі.
Щодо школи, то моя дочка ходить в 3-й клас. Нам дуже пощастило, адже сім’я, в якій ми жили, і дружина, і чоловік, викладачі у Вальдорфській школі. Вона називається «Зелена» і знаходиться за містом. Там дуже цікаво, абсолютно не така система викладання, як в українських школах. Є коні й собака, буває таке, що живуть і хом’ячки. Дуже нетрадиційна школа, але чудова. Амелі перша українська дитина, яка потрапила в цю школу. Зараз там вчиться ще дівчинка з України у 9 класі.
– Як проходить зараз ваш день?
– Велику частину свого часу витрачаю на те, щоб возити дитину в школу. Дорога в одну сторону займає 40-50 хвилин, загалом близько 2 годин на день. Періодично допомагає одна сім’я – вони відвозять дітей до школи, а я забираю після обіду. Протягом дня часто бувають зустрічі з литовськими жінками щодо косметики, розв’язую поточні питання. Також я роблю власноруч сайт, презентації, слідкую за виставками, де можна взяти участь і займаюсь роботою, пов’язаною з українським виробництвом онлайн (закупка інгредієнтів, контроль виробництва, інформація по сайту, інстаграм).
Взагалі у мене є партнер в Ужгороді, Оксана Чайка, яка займається більшою частиною роботи там, а я більше спрямовую зусилля, щоби покращити продажі тут. Ми пробуємо налагодити систему, щоб частину косметики «Амелі» відправляти волонтерам. Через те, що ми невелике виробництво, то поки що віддаємо по можливості й крем для рук, і мило, бальзами для губ для волонтерів. Ми постійно працюємо з волонтерами.
– Який приблизно ваш бюджет на місяць? Наскільки відрізняється вартість продуктів та послуг від цін в Ужгороді?
– Враховуючи те, що ми винаймаємо квартиру, нам потрібно орієнтовно 1200 – 1500 євро на місяць. Квартира, комунальні послуги, загалом приблизно 750 євро. В Литві дуже дорогий бензин: бак приблизно виходить 100 євро на 2 тижні. І продукти тут не дешеві. Приблизно один похід в магазин 30-50 євро, 2 рази на тиждень. Харчуватись в кафе недешево. Наприклад, кава від 2-3 євро. Тому більшу частину харчування готуємо вдома, а каву з Riverside передали. Стараємось жити максимально економно.
Але цікаво, що, наприклад, машини в Литві дешеві, у порівнянні з цінами в Україні. Наприклад, така як у мене машина коштує десь 3000 євро, в Україні вона коштувала 7500 доларів. Різниця дуже велика.
– Чим живе ваше місто?
– Вільнюс – досить велике місто, але мені подобається, що воно компактне, і в місті начебто небагато людей. Часто, гуляючи вулицями я чую українську та російську мови й розумію, що велика кількість людей також приїхали нещодавно.
У Вільнюсі затишно, він мені здається схожим на великий Ужгород, просто більш охайний і більше старих частин міста, ніж у нас. Тут, як і в Ужгороді, дуже багато кав’ярень. Загальна атмосфера дуже схожа на Ужгород.
У литовській столиці буквально кожні 5 км, куди б ти не поїхав, всюди є ліс чи парк – це мене дуже дивує. Відчуття ніби ти на околиці міста, але ти можеш бути в самому центрі. Це заспокоює, надає відчуття затишку.
Мені також дуже подобається система паркування у Вільнюсі. Припаркуватись можна практично в будь-якій точці міста, до того ж діє система паркування через супутник: додаток бачить, де ти знаходишся і де можна припаркуватись. Зони паркування поділені за кольором та вартістю за певний час: зелена зона, синя, червона, жовта. Це дуже зручно та чітко, без хаосу, адже ти можеш зупинитись в будь-якій частині міста, просто ти платиш за це відповідно.
– Слідкуєте за новинами з України? Чи плануєте повернутись?
– Так, я постійно слідкую за новинами. Але, коли, наприклад, відкрились новини про Бучу і Київську область, то я 2 дні говорити не могла. Це буває дуже складно і психологічно, і енергетично. Попри це, я постійно слідкую, поширюю інформацію. Коли потрібна допомога – завжди беру участь. Багато кому допомагаю з Ужгорода, всім, хто збирається в Литву. Розповідаю що робити, надаю інформацію. Зараз дізнаюсь щодо машин для ЗСУ, чи зможу перевозити їх до кордону. Я б хотіла допомогти з цим.
Чи планую я повертатись? Я люблю Україну і дуже люблю Ужгород і я б хотіла повернутися, але поки не закінчиться війна, навряд це зроблю. Я спробую щось зробити в Литві й поки це для мене не страждання, а розвиток, я буду тут. Коли в Україні буде безпечно більш менш, то ми повернемось. Для мене головне безпека дитини зараз.
– Поділіться, будь ласка, одним яскравим спогадом з довоєнного життя.
– Моя психіка так дивно зреагувала, що я практично не пам’ятаю нічого, що відбувалось в моєму житті до початку війни. Але для мене виявився дуже важливим спогад про те, як в Ужгороді я і моя партнерка Оксана Чайка кожного дня, коли ми відвозили дітей до школи, ходили на каву у Riverside. Там у нас відбувались різні розмови, планування бізнесу. І це, напевне, для мене найбільш приємне і те, чого мені дуже сильно тут не вистачає… моєї Оксани. І все, що я з нею проживала – це часто для мене зараз як опора.
– Що перше зробите після нашої перемоги?
– Поїду в Київ до свого друга Пиміна Дивидова.
***
Війна триває і всі, хто зараз знаходиться в небезпечних регіонах України та вагається, чи залишати рідну домівку, мають знати: є можливість виїхати та вберегти дітей.
Ви маєте право шукати хороші умови та обирати ту країну, яка вам підходить. Маєте право на питання «як ви там?» не відповідати, що «все ок», якщо вам важко або погано, незалежно від того, в якій країні ви знаходитесь.
Ви маєте право на допомогу та гідний рівень життя, маєте право обирати роботу, яка вам підходить. Працювати, допомагати країні та обов’язково повернутись додому. До себе додому!
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Анна Шуліка, Varosh
