Останні кілька років декомунізація є основною діяльністю Вадима Познякова, голови ГО “Декомунізація України”.
Він — маркетолог за освітою, але дослідник історії за покликанням. Народився та жив у Північній Салтівці у Харкові, але останні роки встиг пожити на Заході України; зараз зупинився в Ужгороді.
Каже, що після повномасштабного вторгнення кількість роботи збільшилася в рази:
— Коли я тільки прокидаюся, то вже маю купу повідомлень чи листів, на які треба відреагувати. Хтось інформує про те, що щось знайшли, хтось — про те, що щось знести треба.
Він залучений майже в усі процеси зі знесення пам’ятників чи перейменування вулиць в Україні. Тож питаємо у нього про поточний стан справ з дерусифікацією та декомунізацією Закарпаття.
Чому вулиці українських міст ще донедавна не відрізнялися за назвами від російських? Чи має бути пам’ятник Бандері на Слобожанщині? Та чому засилля “фруктових” вулиць — це погано?
— Як можете оцінити масштаб необхідної декомунізації? Маємо багато роботи?
— У середньому на початок повномасштабного вторгнення у кожній області треба було перейменувати по 2 тисячі вулиць. На Галичині — десь під 300, на Закарпатті — 800, далі на схід цифра буде збільшуватися.
Зараз ми намагаємося зробити базу всіх вулиць в Україні, які треба перейменувати. І цим дуже спрощуємо роботу громадам, бо даємо вже готовий список, з яким вони можуть працювати.
Також маємо окремо інтерактивну карту об’єктів, які потрібно знести — пам’ятники та пам’ятні знаки. Вона поки неповна, бо ще не зроблена повністю інвентаризація. Наприклад, всі меморіали Другої світової війни мають такі елементи, як зірки, серп та молот, написи “Слава радянській зброї” тощо. Таке є в кожній громаді України, тобто маємо понад 10 тис. таких об’єктів.
Ще одна проблема — це старі вуличні показники. Коли, наприклад, вулицю ще у 2016 чи 2017 перейменували, а старі показники не змінили. Ми робили таку інвентаризацію в Ужгороді, і наразі маємо біля 60 таких табличок. Хоча було вдвічі більше, адже ми ще вручну їх демонтовували.
— Чому ви цим займаєтеся?
— Я родом з Харкова. Тож уявіть собі буденну ситуацію. Коли я гуляв містом, то мав пройти центральним проспектом Леніна, потім виходив до пам’ятника Леніну, поруч на стіні висів “Серп та молот”. Якщо хотів піти на футбольний матч, то йшов на стадіон “Металіст” по вулиці комуніста Плеханова і виходив просто до пам’ятника організатору Голодомору Постишева. В центрі міста — вулиця організатора голодомору Чубаря. Це було ще до 2014 року.
В моїй голові це ніяк не вкладалося. З одного боку, я живу у незалежній країні та знаю її історію, а з другого — мене у Харкові оточує абсолютно російсько-радянський культурний простір, в якому мало українського.
Бо пам’ятники Пушкіну, Леніну, Петровському, Косіору, Дзержинському, вулиці Горького, Червоноармійські тощо були як у Харкові, Києві, Дніпрі, Миколаєві, Маріуполі, так і у Саратові, Пензі, Ростові тощо.
У нашому просторі не було нічого, щоб нагадувало, що ми живемо у незалежній державі зі своїми героями історії.
— Чи відрізняються у цьому плані вулиці на Заході, Сході чи Півдні України?
— Якщо брати до уваги пам’ятники, то на Заході нашої країни з декомунізацією попрацювали ще у 90-х, і зараз проблем менше. Хоча “альошки” (ред. — пам’ятники радянським воїнам) ще стоять, але Леніна чи інших одіозних персонажів вже немає. В Одесі декомунізацію теж провели у 90-х.
Але з дерусифікацією, демонтажем пам’яток, пов’язаних з “рускім міром”, у всіх регіонах є проблеми.
Не будемо далеко ходити — одна з центральних вулиць Ужгорода має ім’я Льва Толстого.
Коли я жив у Мукачеві, мене переслідувала та ж історія, що й у Харкові. Центральна вулиця Пушкіна впиралася у пам’ятник Пушкіну, та ще й поруч стоїть школа імені Пушкіна з барельєфом Пушкіна, де щось було про “рускую отчізну”.
Якщо на Сході та Півдні — тотальне захаращення всілякими пам’ятками російсько-радянської доби, то тут, на щастя, цього не так багато. Але теж є.
— Чому за 8 років війни ми зуміли провести декомунізацію (“ленінопад”, заборона комуністичної партії тощо), але не усвідомили необхідність дерусифікації?
— На жаль, основна частина суспільства була не готова до цього.
Наприклад, рік тому я виставив фото, що ось в Мукачеві весь центр “пушкінізовано”, хоча де Мукачево, а де — Пушкін. На що багато людей писало, що це “не на часі”, “це не найголовніша зараз проблема”. І це від людей з патріотичних середовищ в тому числі.
Якщо так реагують в Мукачеві, то за Харків годі й говорити.
Я думаю, що якби не було повномасштабного вторгнення, ми б ще довго до цього йшли.
Навіть у Тернополі міський голова не хотів відразу зносити пам’ятник Пушкіну, довелося буквально піднімати скандал.
— Ви встигнете знести всі ці пам’ятники до Перемоги? І чи не буде це ще одним тригерним питанням після неї?
— Все досить складно, бо ми ж не знаємо, коли буде Перемога. По-перше, я усвідомлюю, що ще багато всього залишиться на тих територіях, які будуть звільнені після 8 років окупації. Там досі є Леніни, Пушкіни. Їх ще й відкривають окупанти зараз!
З назвами вулиць так само, тож роботи буде багато.
Щодо підконтрольних територій, то я впевнений, що більшу частину ми зробимо. Але поки складно сказати.
Бо я бачу, що зараз вже важче йдуть перейменування та демонтажі.
Але є певна закономірність — інтенсивність зносу збільшується після кожних російських обстрілів. Тому процес точно не зупиниться. Якщо навіть у Харкові, де до останнього не хотіли перейменовувати, процес потроху запустився, то на інших територіях це буде ще швидше.
— Які назви мають прийти на зміну? Чи буде доцільно на Луганщині поставити пам’ятник Бандері чи вулицю його імені?
— Однозначно мають бути загальноукраїнські діячі, які червоною ниткою пов’яжуть Київ — Ужгород — Харків та будуть символізувати нашу спільну історію. Але передусім треба придивитися до локального пантеону населеного пункту — своїх художників, скульпторів, письменників, поетів, героїв російсько-української війни. Впевнений, є багато тих, хто заслуговує, аби пам’ять про них залишилася у місті.
— А якщо вулиці стають Вишневими, Квітковими, Садовими? І чи не є це підміною понять, коли вулицю Льва Толстого прибрали, але вулицю Чендея, наприклад, не поставили?
— Ось це найбільша проблема. Мені скаржилися історики з різних регіонів, що громади не хочуть називати вулиці на честь локальних діячів з аргументом “а що як влада знову зміниться?”. І таке мислення — це більша проблема, аніж пам’ятник Бандері на Слобожанщині. Не менше половини перейменувань — це “фруктові” вулиці.
Не будемо далеко ходити: в Оноківській громаді, у с.Оріховиця, вулицю не назвали на честь хлопця, який загинув на війні, Тараса Гайдука, а поставили “фруктову”.
По суті, треба усвідомити, що прибрати старі назви вулиць — це одне завдання, але ще більша відповідальність — наповнити цей простір новими іменами та змістом.
Кожне місто та громада має тих, ким може пишатися. Треба позбутися комплексу неповноцінності і вшанувати тих, хто докладав зусиль до розвитку краю.
— Як загалом просувається декомунізація та дерусифікація на Закарпатті порівняно з іншими регіонами?
— Власне, тут процес цей і стартував. І тут було найбільше вулиць, які перейменували на початках. Першого Пушкіна знесли в Мукачеві, потім — в Ужгороді.
Ужгород був першим, де активісти порушили питання перейменування вулиць, якраз письменник Андрій Любка ініціював це. Потім були Виноградів, Мукачево.
Мукачево — це перше велике місто України, яке щось масово перейменувало.
Станом на сьогодні залишилося перейменувати десь 350 тих, назву яких ще треба змінити. Тож у цьому плані Закарпаття серед лідерів.
В якийсь момент регіон був у авангарді, але потім процес зупинився. Якби Виноградів й Ужгород перейменували всі вулиці, які треба, то тоді залишилося б буквально 200 вулиць по громадах, де це ще треба було б зробити.
Будемо чесними — всі, хто хотів перейменувати з власної волі, вже це зробили.
Проблема у тому, що деякі громади просто проігнорували ті звернення, які ми неодноразово надсилали, і тільки зараз потрошку починає рухатися цей процес у Міжгір’ї, Тересві тощо.
На Тячівщині взагалі відповіли коротко, що “у нас війна, це не на часі, ми нічого робити не будемо”.
У Вилоцькій громаді відмовляються розпочинати процес перейменування села Пушкіново, посилаючись не те, що він не підпадає під процес декомунізації й на вищезгадану причину.
Найбільше труднощів у громадах Тячівщини та Іршавщини, де сильні позиції Московського патріархату. Це дуже відчувається.
До прикладу, з Углі родом єпископ Симеон Голубка, рідний брат якого — єпископ Парамон — заступник патріарха Кіріла.
— Яка історія зі знесення пам’ятника на Закарпатті найбільш знакова для вас?
— Напевно, коли демонтували радянського солдата на словацькому кордоні, визнавши його аварійним. Це цікаво, що знайшли такий спосіб його знести, бо якби йшлося про процедуру в рамках декомунізації, то це б забрало більше часу і ще кілька тижнів він би там точно стояв.
— А це не є підміною понять? Тобто, його ж офіційно знесли не через те, що він несе ідеологічну шкоду, а через аварійність. По суті, претензій до символізму цього пам’ятника не було.
— Всі все розуміють. Діло робить більше за слова. Те, що демонтували під таким приводом — це формальність, яка не змінює суті — пам’ятник знесли. У Ризі, до речі, демонтували подібний 79-метровий обеліск під таким же приводом — аварійність.
— Якщо з декомунізацією у правовому полі все зрозуміло, то чи регулюється законом дерусифікація? Адже, по суті, зараз немає правових рамок, які б зобов’язали владу на місцях знести пам’ятник російським, не радянським, культурним діячам, як-от Пушкіну?
— Дійсно, жодного такого закону зараз не існує. В Раду вже внесені проєкти, проте чи ухвалять їх найближчим часом — невідомо.
Тому формально так, можуть не зносити. Зараз все йде суто від бажання і, звичайно, тиску громадськості.
— Тоді які аргументи можна наводити людям, які кажуть “Пушкін не має ніякого стосунку до сучасної війни. Він просто письменник”?
— Я вже не знаю, як дискутувати з людьми, які навіть зараз, під час повномасштабного військового вторгнення, не розуміють, що від цього треба позбутися.
Коли у Івано-Франківську перейменували вулицю Чехова на вулицю Харківську, то в чаті мого салтівського мікрорайону обурювалися: “а що зробив Чехов?”. І при цьому слід розуміти, що харків’яни насправді дуже люблять своє місто!
Тобто, район розбитий просто на друзки — а люди знову захищають Чехова!
Ця війна не тому, що старий дід збожеволів. Це війна сенсів. Росія — це імперія, її мета — знищити українців повністю, аби нас не існувало як окремого народу.
Вони вивозять та палять українські підручники, вбивають та катують проукраїнських активістів. От під Ізюмом вбили дитячого письменника Володимира Вакуленка. Чому? Бо він український письменник з позицією.
Тобто, українського письменника Вакуленка вбили, а пам’ятник російському поету Пушкіну має стояти?
У Харкові у 30-х роках знищили українських письменників, які жили у будинку “Слово”, так зване “Розстріляне відродження”. Пам’ять про них просто стерли й поховали в архівах під грифом “Секретно”. А натомість дали нам Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, наративом “Ви — рускіє. У вас не було у вас своїх письменників, ваша література примітивна, читайте краще великих російських класиків”. Ось що робить росія — забирає нашу ідентичність!
Якщо люди під час повномасштабного вторгнення, коли “рускій мір” руйнує та знеструмлює їхні будинки, вбиває рідних, не розуміють, що все це — символ російського імперіалізму, то я просто не знаю, який аргумент можна підібрати. Деяких людей не переконає ніщо.
Але, з позитивного, як показує соціологія, більшість людей деколонізацію якраз підтримують.
— Що буде успіхом деколонізації?
— Коли всі пам’ятники будуть демонтовані, а всі вулиці перейменовані, включно зі зміною покажчиків.
Повторюся, що останнє — це велика проблема закону про декомунізацію, що багато де вулиці перейменовані на папері, але не фактично. Де-юре це вулиця Василя Комендаря, названа на честь біолога з Буштина, а покажчики говорять, що це досі вулиця казахського радянського письменника Джамбула.
Просто робота на папері “ми перейменували, відчепіться від нас” у цьому випадку не діє.
Я не розумію, чому цього не роблять. Коли у Харкові у 2015 році перейменували 200 вулиць, то всі покажчики були змінені протягом кількох місяців. Хоча це й немалі кошти були. Без зміни покажчиків великого впливу від перейменувань немає.
Нові назви мають бути всюди — на Google Maps, на будинках, на платіжках, на маршрутках.
— Деколонізація вулиць допоможе деколонізувати й розум ужгородців?
— Частково. Якщо людина йде вулицею Пушкіна, Достоєвського, Толстого, і знає, що це російські письменники, то в неї відкладається той наратив, що росія нам дуже близька країна. От військкомат у нас на вулиці російського композитора Бородіна. Максимально епічно! Так не має так бути.
Але якщо поступово цим шляхом рухатися, то вже за кілька років люди забудуть про російський слід у нашому просторі.
— Є десь фахові рекомендації, як комплексно й органічно перейменувати вулиці?
— Розглядаючи пропозиції топонімічної комісії щодо перейменувння вулиць було видно, що назви подавалися абсолютно хаотично: не будувалися топонімічні ансамблі, ніхто глибоко не занурювався в історію.
Я допомагав робити такі карти для Києва і багатьох інших міст, і, якщо порівнювати, — комісія в Ужгороді дуже низькоякісно працювала.
Тут не варто розв’язувати питання лише окремих вулиць, треба дивитися комплексно.
Як мають називатися центральні вулиці? Може, треба якісь вулиці перенести з периферії ближче?
Зараз вулиця 128-ї бригади знаходиться на Радванці у Богом забутому місці, вулиця Потушняка теж десь далеко, у мікрорайоні Шахта. Тоді — який сенс?
А місяці три комісія взагалі не функціонувала, час втрачено.
Комісія має засідати, розбирати історію краю і думати, як назвати на честь тих, хто цього дійсно достойний. Чи то Чендея, чи Скунця, чи Куцина. Це має бути глибока, фахова дискусія місцевої комісії із залученням фахівця з Інституту національної пам’яті чи Міністерства культури. Щоб до кінця і комплексно розв’язали ці питання.
— Перейменування вулиць має йти пакетом? Бо була теза, що зараз не треба багато перейменовувати, а дочекатися Перемоги, бо до цього часу можуть ще з’явитися герої, іменами яких можна назвати вулиці.
— Є ще такий момент, як топонімічний резерв. Коли вже зрозуміло, що це — вулиця Чендея, це — Чучки, це — Любомира Белея. Ми розуміємо, що щодо цих вулиць суперечок немає. І таким чином 5-10 вулиць можна перейменувати.
Як-от колишню вулицю Ватутіна вже кілька разів перейменовували. Спочатку у 2016 році, а потім ще раз. Десь приходиш, а там назва вже тричі поміняна, і навіть люди, які там мешкають, не знають, на якій же вулиці вони живуть.
Зараз з’явилися пропозиції щодо вулиці на честь загиблих героїв Куцина, Богуславського, Ференці.
І це тільки те, що я знаю, а може бути більше. Я також подавав пропозиції щодо перейменування на честь діячів Карпатської України.
Буде обговорення про перейменування 55 вулиць, і воно точно буде не день-два. Думаю, власне перейменування будуть не раніше квітня.
Тому моя пропозиція — вибрати хоча б 5-10 вулиць, щодо яких немає суперечок, аби запустити процес.
Бо маємо дуже цікавий парадокс — Ужгород один з перших цей процес розпочав, але зараз пасе задніх. Ще трохи, і він відстане навіть від Харкова та Одеси. Хуст, Тячів, Іршава, Перечин, Свалява, Воловець перейменувалися, Рахів майже все — лишилися тільки 2 вулиці.
Київ перейменував майже всі вулиці, там вже фінальна стадія. Думаю, що до Нового Року буде перейменовано 90% вулиць, а їх там біля 300.
Я не здивуюся, якщо навіть у Херсоні процес піде швидше, аніж в Ужгороді.
Галина Гичка, Varosh
Фото зі сторінки Вадима Познякова та Сергія Гудака
Про історію, яка твориться сьогодні, читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
