Війна

Театр-студія переселенців «УЖіК»: про любов, арт-терапію і переключення від реальності на війні

26 Липня 2022 847

Вокзал. “Увага, на першу колію прибуває евакуаційний потяг “Харків-Ужгород”…. Увага, на третю колію прибуває евакуаційний потяг “Київ-Ужгород”…”. Актори з валізами розгублено озираються і уходять. Так починається перша вистава театру-студії переселенців «УЖіК» «Король Лір», прем’єра якої відбулась в Ужгороді 26 травня.

«Король Лір» був дипломною роботою В’ячеслава Єгорова, який закінчував режисерське відділення Ужгородського інституту культури і мистецтв. Аби поставити п’єсу, шукав акторів, вже був готовий, каже, запрошувати з Тернополя. Але спочатку був ковід, а потім почалася війна…

Казкотерапія, фокуси, мультики та брак волонтерів: на час війни “Сінема Спейс” перетворився на дитячий простір

— До нас у «Сінема спейс» батьки-переселенці водили дітей, — розповідає В’ячеслав, — звідси водили їх на вистави в драмтеатр, тут поряд. І я спитав їх, чи не хочуть вони самі зіграти як актори в якійсь виставі?
Запропонував простим людям: прибиральниці в нас були, вантажники, хтось тут на кухні картоплю чистив… В себе вдома вони були вчителями, домогосподарками, працівники в сільському клубі, юристи — тобто прямого
відношення до театру не мали.

Провели кастинг. 11 людей на місце було, приходили і професійні актори, і не актори зовсім, десь половина були ужгородці. Було 5 ролей, на які претендувало 60 людей, з них 30 ужгородці. Приходили і на моє запрошення,
і самостійно, з власної цікавості. Виявилося, що це дуже складна робота для всіх: і для мене як режисера, і для професійних акторів — працювати з непрофесіоналами. Була відсутність достатнього рівня толерантності і
ворожіть.

— Поясніть…

— Це у всіх було. Раніше на це не звертав увагу, а тепер воно як індикатор — раз, і спрацювало. Тільки людина говорить про якісь нюанси в локальності, як ти розумієш, що вона взагалі нічого не толерує. Нетерпимість, на жаль, є у більшості і це дуже серйозний момент, про який треба буде думати. Тому просто залишилися ті, кому це насправді потрібно, а потрібно це, як виявилося, саме для переселенців.

Проводячи кастинг, ми набрали 2 склади. На сестер Регану і Гонорилью було по 3 претендентки, а на Блазня аж 4, бо це чи не найскладніша роль. Але коли всі вивчили текст, то всі питання знялися. Текст віршований, виставу ми показали десь через місяць-півтора після кастингу. Кастинг ми завершили 3 квітня, а прем’єру зіграли 26 травня.

Кастинг

— Чому ви взяли участь у кастингу?
Софія Алмаз, 17 років, Кривий Ріг, Гонорилья: — Я абітурієнтка, готувалась вступати в Київ на творчу спеціальність, але ми приїхали сюди, а я взагалі ніколи не чула про Ужгород. Але тут познайомилася з В’ячеславом та іншими режисерами і вирішила вступати в жгородський інститут культури і мистецтв. Тут життя вирує.

На кастинг прийшла, бо мама принесла проспектик з оголошенням про початок кастингу на виставу «Король Лір». Пішла з цікавості. І лише потім зрозуміла, наскільки важливим був цей проєкт і наскільки доля звела всі
шляхи.

Олексій Дашковський, м. Ірпінь, Король Лір: — На кастинг мене буквально затягнули дівчата, з якими ми разом волонтерили на кухні в «Дельфіні». Я пішов, мріяв колись бути актором, але вже думав, що це нереально. І тут така нагода. Мені хотілося спробувати хоча б у такому віці повернутися до театру. Раніше я грав в аматорському театрі в Києві, на Подолі, згодом у театрі в церкві, виконував роль одного з царів, які прийшли вклонитися новонародженому Ісусові.

По типажу, сказали, підхожу на Короля Ліра. Читав на кастингу епізод, де Лір втратив розум. Ну, їм  сподобалося і мене взяли… Так усе перевернулося, що я в Ужгороді попав у театр, я б в житті такого не припустив і близько. Це те, чого я хотів, це Божий промисел.

Олена Аляб’єва, м.Харків, Реґана: — Я художниця, але завжди захоплювалася театром як глядачка. Ми з
чоловіком були на виставі буквально за кілька днів до війни і мені захотілося побути трохи акторкою, хоча б якусь статичну роль виконати. Потрапити за лаштунки, щоб побачити, як створюється ця магія театру. І тут в Ужгороді побачила оголошення про кастинг на виставу. Не сподівалася, що пройду.

Коли дізналася, що все ж пройшла, була дуже щаслива. Це дуже цікавий досвід і, можливо, переросте в щось інше.

Ужгород (не) гостинний? Як волонтери надихають приїздити саме сюди

Юлія Горєлкова, м.Чугуїв, Корделія: — Пішла трохи похуліганити (ред. — сміється), була впевнена, що не пройду кастинг, але мені це було цікаво. І коли мені сказали, що я пройшла, то не могла повірити!.. Дуже все подобається, подобається мій колектив, репетиції і те, як з нами працює режисер — я в захваті!

Руслана Тимофій, Харківська обл., Лозівський район, село Катеринівка, Блазень: — Пішла на кастинг, бо хотілося спробувати свої сили. Кастинг тривав 3 дні і я пішла одразу ж в перший день. Там було дуже багато талановитих людей, молоді, і я сиділа, і вже бачила, хто ким може бути!.. І коли я стала перед
комісією, то дуже серйозно відповідала на питання, а вони весь час усміхалися і я ніяк не могла зрозуміти, ну що я такого смішного кажу? Я подумала: це провал! Але режисер зміг побачити у нас серед тої кількості
людей, оту родзинку — це великий дар.

УЖіК

— Спочатку назви (театру, — авт.) не було, була ідея проєкту «Король Лір», — провадить далі В’ячеслав. — Вистава за участі переселенців. Про назву задумалися вже перед прем’єрою, коли готували афішу. Ми ж не могли назватися там академічним, драматичним… Я запропонував «УЖіК», маленький такий. Та й все. Але вистава в нас буде — «Король Лір» Вільяма Шекспіра.

— Що було найважче в роботі з новим колективом?

— Як наслідок ворожості була відсутність довіри, а довіра має бути абсолютна. Розмовляли на початку і в кінці кожної репетиції, по 10-15 хвилин. Що сподобалось? Що не сподобалось? Які питання з’явились? Дуже
важливо було мати цей фон — відвертість і щирість. Іноді звучали в нас доволі жорсткі фрази, іноді грубо, але, з іншого боку це дозволяло чітко розуміти всім усі моменти. Бо інакше з’являються різні муки, а в професіоналів це така постійна трансформація.

Відчути себе Ліром

— Що було найбільшим викликом для вас у виконанні ваших ролей?

Софія: — Важко мені було зловити зв’язок між акторами, бо ми всі такі різні, ми були абсолютно незнайомі люди і ми намагались зрозуміти В’ячеслава. І коли нам сказали, що ми робимо виставу про любов, а ми
розуміємо, що там любові реально не-ма-є — оце було важко. Зрозуміти цей сенс і як його передати глядачеві. Але загалом, думаю, кожен для себе якусь частинку любові знайшов.

Руслана: — Найважче мені було знайти роль. Блазень — важка роль, але В’ячеслав завжди допомагав мені побачити те, що я не бачила в ній, а не бачила я багато чого… Він мені підказував, як треба зіграти, я щось своє додавала і така компілятивна роль вийшла.

У Дельфіні та Smagolino волонтери організовують для дітей-переселенців творчі майстер-класи, театральні вистави та інші активності…

Юлія: — Мені було важко те, що спочатку я була Гонорильєю, а Лєна — Корделією. А Регану грала інша дівчина, їй довелося поїхати до Києва. І от перестроїтись було трохи складно: я вже звикла до себе як до Гонорильї, я приходила на репетиції з бойовим таким «настроєм Гонорильї», а тут, бац — змінилася парадигма всього. Взагалі дуже подобається процес: як з нічого робиться щось, і скільки людей над цим працює. Ми — тільки верхівка айсбергу.

Олена: — Для мене, напевно, найважче було вивчити слова (ред. — сміється). Але грати мені подобається. Я кайфую. І коли я була Корделією, то я не так кайфувала (ред. — сміється), як коли стала Реганою.

Олексій Дашковський: — На початку було дуже складно грати… Наш режисер зробив диво. Всі його відмовляли від цього кроку — зібрати театр з аматорів-пересленців і поставити повноцінну виставу, Шекспіра тим більше! Але він вірив у це диво і він його зробив. Він намучився з нами, будь здоров.

Ні, в нас є певні задатки, але ми ж не вмієм нічого толком. І от він з нами як з дітьми мучився, кричав інколи, показував сам, але він-таки зробив диво і коли була прем’єра, в ПАДІЮНі 26 травня ми думали буде повний провал. Всі на нервах, мене всього трясло, сцену одну запоров, наш художній керівник Олександр Куцик заспокоював мене. Але на сцені мене як підмінили і все пішло добре.

Найскладніше для мене було увійти в роль. Мені треба було не грати, а прожити, «стати» Ліром. Це мені не вдавалося буквально до самої прем’єри. Уявити, що я не простий смертний, в король Англії, в мене 3 доньки…

«Ви взяли планку з Шекспіром… Далі так само класику»

— Спочатку не було приміщення для прем’єри, потім нам пішла назустріч Світлана Ганущина і як директорка дала нам чудову сцену в ПАДІЮНі, — розповів В’ячеслав. — Допомогли і з департаменту культури обласного і з
департаменту освіти — пішли назустріч, надали всі дозволи, дуже вдячні їм.  Інакше навіть не знаю, як ми побудували б виставу.

Для того, щоб створити всі декорації для вистави, хоча їх і було небагато, та все ж це теж частина роботи, нам дуже допомогли фонди — американський фонд «Сан-Франциско — Україна» по декораціям, «Зонта-клуб Ужгород» допомагали з освітленням, обладнанням і возили нас на гастролі в Мукачево та швейна фабрика «Парада» допомогла з пошиттям костюмів. Вони за півтори доби пошили нам усі костюми! Арт-концепт і декорації костюмів зробила Дар’я Єгорова, костюми розробила художниця по костюмам Дзвінка Сивик, декорації допомогла розробити Катерина Секрет.

— Як ви писали сценарій? Як адаптували його?

— Є всього 6 перекладів «Короля Ліра» на українську і я спочатку хотів брати найперший, Пантелеймона Куліша, він мені дуже сподобався, бо там така автентична мова! Але Олександр Куцик, художній керівник нашої вистави, переконав мене, що не варто, бо в школі діти його читають і не розуміють мови. Я піймав себе на думці, що набір слів сучасного українця настільки малий, що сучасні діти не знають і половини тих слів, якими
написана наша класична література!

Потім думав взяти переклад Панаса Мирного, який спочатку заборонили, і тільки в 70-тих знову дозволили. Рильський, виявилося, не знав англійської, і що то за переклад — я навіть не знаю, там свого часу був скандал з цього приводу. Є ще переклад Василя Барки, виданий після війни, Другої світової, в Німеччині, є переклад Олександра Грязнова, в якого є ціла Шекспіріада. І на його перекладі я й зупинився, взявши за основу, тому що переклад надзвичайний! Настільки доступний текст і в той же час віршований — чудовий.

Ну і ще є переклад Юрка Андруховича — дуже сучасний, там є відчуття епохи, і я взяв дещо і від нього.

— Що далі?

— Далі готуємо виставу за п'єсою-абсурдом ірландського письменника Семюеля Бекета «Чекаючи на Годо». Порадилися з Олександром Куциком, він каже: «Ну ви планку взяли з Шекспіром… Тепер далі так само класику». Зупинились на Годо. Звісно, професійні театри, коли беруть такий рівень, то дуже думають над вибором твору. А мені що думати? Мені треба робити…

Звісно, треба буде якусь казочку поставити діткам, але, знаєте, все життя ставити Колобків і мріяти поставити «Гамлета» — я цього не розумію. Ну, це доля, кожен сам обирає шлях… Думаю, що поїдемо за кордон, тому що
багато хто нами зацікавився. В Польщі відбуваються Шекспірівські фестивалі, у Франції, Іспанії.

— Як вони дізналися про вас?

— Ми написали їм на фестиваль, подали заявку, надіслали фотозвіт, вони були вражені і готуються нас запросити. В нас дуже хороші відгуки, людям  подобається. Звісно, професіонали так стримано кажуть, мовляв, дуже хороша робота, треба робити скидку, що це аматори, але пересічні люди кажуть: «Вау! Як класно!».

І я зараз для себе розумію, що вибір п’єси — дуже важливий. Іноді може бути таке, що митець може взяти п’єсу, яка цікава лише йому і глядач не відгукуєтся… А мені здається, що такі серйозні речі, як «Годо», або «1984»
ще розглядали, будуть мати відгук у людей.

Мені цікаві такі теми, як чому ми не любимо один одного? Ходимо до церкви, але в серці ми такі люди, що просто караул. Чому діти агресивні? Що ми як батьки робимо не так? Я шукаю у всіх виставах такий серйозний
біблійний підтекст, філософський, і мені здається, що люди, які потенційно можуть ходити в театр, і не ходять, саме тому не ходять, що про це не говорять в театрі. Можливо, нам варто до цього серйозніше ставитися.
Просто щось дуже просте може бути значущим і про це і треба говорити.

Арт-терапія і переключення реальності

— Ваші очікування від роботи справдилися?

Юлія: — Реальність перевищила мої очікування. Тобто я знала, що буде круто, але не думала, що настільки. Така ейфорія, такі емоції — я такого не очікувала.

Олена: — Це важко, так. Збулась моя мрія, я потрапила за лаштунки і я зрозуміла, що за кожною виставою стоїть титанічний труд багатьох людей і актори — це далеко не весь театр. Є ще світло, звук, режисерська робота, стільки людей задіяно — це дуже важко, але воно того вартує.

Софія: — Я мала дотичність до театру, знала, що це таке і планувала вступати на акторську майстерність, але тут трохи не про те… Тут всі актори зі сценою не пов’язані, всі аматори. Були очікування стосовно всього
проєкту, але вони перевиправдались взагалі, наскільки це було можливо.

Руслана: — Я працювала методистом районного будинку культури. Я знаю, що таке сцена, що таке глядач, але коли ти виходиш на сцену сама, ці 3 секунди хвилювання і потім розумієш, що глядач це все із захопленням
дивиться, і в фіналі люди стоячи аплодують — неймовірні відчуття!.. Це таке піднесення, такий заряд енергії, ти віддаєш свою енергію і потім отримуєш її вдвічі більше.

Для мене показник — це глядачі, які вперше прийшли подивитися виставу. А вони були в захваті. Ніхто не очікував, що це буде настільки грандіозно і феєрично. Ми всі — команда! І не тільки актори, а є ще і люди в чорному, які зіграли велику роль, завдяки їм у нас відбувалася зміна декорацій, наш звукооператор дуже чудовий, з Харкова сам, Микола Токарєв, без нього ми би не впоралися!

Олексій: — В новій виставі, це ж театр абсурду, і в ній все зовсім інакше. Ні сюжету толком, ні початку, ні кінця, хоча насправді ж це шедевр. Тут мені дали одну з ролей і ми пробуєм «в’їхать» в цей абсурдизм.
Я б хотів, щоб наш театр і далі жив. Це така арт-терапія, переключення від реальності і, як з’ясувалось, навіть у такий критичній реальності це дуже потрібно людям. Це якесь нове дихання, це півтори-дві години переключення на щось цікаве, на пошук істини, це сенс життя і сенс дуже прекрасний!

Uzhik 02

Зоряна Попович, Varosh
Фото: Сергій Гудак та з архіву театру «УЖіК»

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram та Тelegram.

0 #