Майстеркласи, казки, йога для дітей та дорослих, спортивні ігри, кінопроєкти, театральні вистави, розмови з психологом, English speaking club для дорослих і малих — це лише невеликий перелік послуг, які з третього дня війни надає “Сінема спейс” в Ужгороді.
Юля Єгорова, керівниця простору, каже, що за день через центр проходить не менше 150 дітей та їхніх батьків:
— Буває, що приходять 3-5 волонтерів, а буває, що я сам на сам з великою кількістю дітей. В один час у нас збирається від 15 до 50 малюків, — розповідає вона. — Ми проводимо різні заняття, наприклад, у драмтеатрі, де вагітні мами та жінки займаються в нас йогою. Цей простір не витримує великої кількості дітей, тому коли їх збирається багато, ми йдемо на спортмайданчик 9-ї школи».
Юля розповіла, як з початку війни зрозуміла, що з дітьми, які почали приїжджати з батьками в Ужгород з міст, де почалась окупація, потрібно щось робити. Люди приходили їсти в комплекс «Дельфін» і поруч у “Сінема спейсі” була можливість зайняти чимось малечу. Почали просто крутити їм мультфільми на великому екрані.
— А далі все пішло само по собі. Всі просили глину, пластилін, малювати… Спочатку не було багато людей, про нас ще не знали. Тепер у нас є Speaking Club для занять англійською є вже 200 людей, які ми поділили на менші групи. Є навіть французький розмовний клуб з носієм мови. В’ячеслав (чоловік Юлії, — ред.) виходжував дозволи на заняття в різних локаціях.
У кімнаті “Сінема спейсу” постійний гамір: діти малюють, ліплять, складають конструктори, дивляться мультики. Раптом хтось із них вигукує: «Війна! Війна!» і малеча на мить стихає і всі дивляться на екран, де в мультику з’явились вибухи…
— У нас тут все відбувається одночасно: ти ліпиш, вирішуєш справи, займаєшся дітьми, хтось заходить і питає про житло і таких моментів протягом дня — сотні! — каже Юля Єгорова. — Найскладніше для нас тепер — втримати волонтерів… Щоб людина не налякалася цієї навали всього і не зникла. Без волонтерів проводити всі ці заняття було б неможливо, тому що одна людина цього навантаження не витримає. Наші волонтери змінюються кожні 2-3 години, за 4 години вона виснажується повністю. Дітей дуже багато, волонтерів у нас не вистачає. Затримуються одиниці, стабільних є 10 людей.
Сергій Гребцов, аніматор, фокусник:
— Ми з-під Києва, сиділи під бомбардуваннями з сім’єю до останнього, а потім таки виїхали з міста. Тут, в Ужгороді, вирішили запропонувати свої послуги. Я — аніматор, проводжу шоу-програми, тому періодично приходжу сюди, в Сінема спейс, щоб якось розважити малечу. Навчаю їх різним простим фокусам, проводжу найпростіші експерименти зі повітряними кульками, а потім розгадуємо, як ці фокуси зроблені, навчаємо, пояснюємо і потім діти зможуть показувати їх своїм друзям. Ми робимо піну з пропану, її потім можна брати в руки та запалювати, рука «горить», це виглядає ефектно і страшно, але в умілих руках усе це безпечно. Багато різних цікавинок з димом показуємо тощо.
На жаль, не зміг я взяти з дому нічого зі свого реквізиту, все кинули, взяли тільки сім’ю, собаку і поїхали. Виїжджали під танками по Житомирській трасі, було страшно, змогли виїхати тільки з третьої спроби.
Інна Булгакова, керівник вокальної студії «Колорит» у Національній академії внутрішніх справ (м.Київ):
— Я викладач — за фахом і покликом душі. І музикант. Закінчила Донецьку консерваторію. Двічі переселенка, з початком окупації у 2014 році переїхала до Києва, вірніше до Ірпеня. Ми виїхали 3 березня, коли вже неможливо було ховатися в коридорах. Ми зрозуміли, що може початися окупація, бо поряд в Бучу вже зайшли росіяни. Добиралися в Ужгород 3 доби завдяки моїм курсантам з академії.
Три дні я плакала, бо ми чули, що відбувається в Ірпені. Там під обстрілами загинув наш друг, ми дуже важко це переживали. В Ужгороді нам знайшли прихисток і я почала шукати можливість, чим і кому можу допомогти. Я відчувала, що мушу щось робити аби віддячити людям, які допомогли нам.
Так я прийшла в Сінема спейс і дуже хочу цих дітей приголубити, зігріти, дати їм душевне тепло. Тут діти з різних міст — Василькова, Харкова. Ми з ними розмовляємо, граємося. Оскільки я все-таки викладач і музикант, то сьогодні дорогою сюди купила різні дзвіночки, бубонці, стаканчики пластмасові кольорові — будемо вчитися ритміці. В такі моменти я бачу в очах у дітей таку єдність і радість, що розумію, що моя участь і допомога потрібні тут і тепер.
Олена, Київ, приїхала в першій половині березня разом з мамою та братом:
— Усі ми волонтеримо в кафе («Дельфін», — ред.), а я ще й тут, з дітками. Моя основна місія — водити діток в музично-драматичний театр. Сьогодні була дуже-дуже класна вистава, з якою приїжджав київський молодіжний театр «Театральна біржа», показували «Відомі й невідомі казки», дітям дуже сподобалася!
Зазвичай у театр іде до 10 дітей, максимум було 11 без батьків, мінімум — 3. Для мене найважче в цих походах — згуртувати їх, не дати розбігтися і тримати в купці. Буває, один впаде, і ти всю увагу йому приділяєш і інші можуть розбігтися, чи один не хоче йти та став на місці, всі інші теж зупинилися, в кожного різний характер, ви не знайомі добре між собою — це непросто.
Агнеса, акторка театру, Київ: Я приїхала в Ужгород на 3-й день війни. Сінема спейс дуже багато дітей різного віку і провести заняття, скажімо акторської майстерності, — складно. Тому я скоріше підтримую простір, індивідуально допомагаю комусь за потреби, помалювати, поліпити.
Казкотерапія — це моє. Це дуже цікаво, адже — це не просто розповідати казки. В мене є карточки з казковими персонажами й за цими карточками діти придумують казки. На основі імпровізації. Те, що діти приїхали з війни, відчувається дуже сильно, особливо в таких імпровізованих казках… Всі вороги — росіяни, всі страшні дракони — російські літаки, танки, машини, небезпека — бомба, яка летить на принцесу. Є витіснення, коли діти кажуть: «Ні-ні, війни немає, все спокійно і ми просто тут у гостях, у вигаданому світі» і я не знаю, чи це батьки так подають події, чи психіка дитини закривається. Це для мене найстрашніше… Я розумію, що з цими дітьми з часом потрібно буде провести величезну роботу психологам.
Найскладніше в ці дні для мене — не «згоріти» як людина. Тому що робота з дітьми — це велика кількість емпатії, діти дуже багато беруть енергії. Їм треба! Їх батьки тепер не можуть багато віддавати, тому що самі в прірві, тому діти дуже багато беруть від нас. Наші волонтери швидко «згорають», тому всі ми часто змінюємося, наскільки це можливо. Стандартно в нас активних 10 волонтерів, хоча загалом маємо координаторами 40 людей. А дітей за день проходить через наш простір 30-60.
— Ми хочемо трошки розширитися, але наразі не знаємо, як це зробити, — каже Юля Єгорова. — Ми ж перебуваємо на самоокупності й фінансовий бік питання — сплата комунальних, оренди приміщення — ніхто не скасовував… Матеріальний бік нашого життя, на відміну від творчого, потребує певного розуміння та підтримки. Ідей у нас дуже багато і тепер, коли людей стало більше, їх легше втілювати.
Ми працюємо з 9 до 20 щодня. Якось ввечері діти гралися і зайшла в них розмова про політику і вони почали сваритися і сперечатися. Я їм кажу: «Діти, давайте тільки без політики!», а вони у відповідь: «Зеленський — молодець!» і давай усі разом, хором починають співати гімн!..
Зоряна Попович, Varosh
Фото авторки
