Life

Гуртом і чорта поборемо: як закарпатці з глибинок допомагають своїй країні у час війни

28 Червня 2022 1 637

Ми схильні вважати, що після 24 лютого всі українці розділилися на воїнів та волонтерів. Позаяк кожен відчув, що мусить допомогти рідним незнайомцям — захисникам на передовій чи вимушеним переселенцям.

На Закарпатті також створилися організовані волонтерські рухи, які сконцентрувалися переважно у найбільших містах області — Ужгороді та Мукачеві. Вони першими почали приймати найбільші потоки людей, відправляти фурами чи вагонами допомогу на передову.

Але й мешканці маленьких сіл віддалених громад Закарпаття намагаються не відставати й допомагають, як можуть. Це — звичайні люди, звичайних професій, які не можуть залишатися осторонь. А це вкотре доводить, що тільки разом ми сила, тільки разом, всією країною ми зможемо перемогти ворога.

Ми зібрали історії людей, які вирішили — треба допомагати тим, чим можеш. Кожен внесок — важливий та потрібний. Будь то банка меду чи 20 гривень на ЗСУ.

Як закарпатці приймають гостей зі східних регіонів? Чи допомагають заробітчани з Чехії? Як налагоджують транскордонну співпрацю?

Випікаємо з любов’ю. Село Підплеша (Нересницька громада)

Квіта Костевич мешкає у селі Підплеша, де живе всього близько 1200 жителів. Називає себе активісткою-патріоткою, у якої болить душа за Україну. Допомагати фронту почала тоді, коли чоловіки з їх громади поїхали на передову.

Kvita_t

 

— Тоді наші підприємці з громади вирішили, що треба допомогти односельцям, почали купувати їм все необхідне — амуніцію, квадрокоптери, тепер от і авто придбали. Коли їхали на фронт все відвезти, то попросили нас із дівчатами щось приготувати для хлопців. Всі принесли закрутки, які були вдома, капусту, м’ясо. Наступного разу накрутили хлопцям голубці, і теж їх у банки склали. Хто не мав часу крутити, той допомагав продуктами.

Коли потеплішало, то вирішили закрути не давати, аби не псувалися. Жінки напекли сухих калачів, щоб краще в дорозі зберігалося. Квіта з сусідками зібралися у гастробатальйон з 5-6 жінок і перед кожним відправленням почали пекти тістечка, які називаються “кривляники”, “кіфлики”, “рогалики”.

— Хлопці були раді, як діти, що ми їм передали домашнє. Звичайно, вони мають що їсти, але їм приємно, що про них піклуються, привозять те, що їм нагадує рідний дім.

— З моєї родини ніхто не воює, але це не значить, що я не маю допомагати. Зараз бачу, що люди вже не з таким ентузіазмом зголошуються, але це показує, що нам треба докладати ще більше зусиль.

Ми всі однієї крові — української. Село Тисалово (Нересницька громада)

А у с.Тисалово, це також Нересницька громада, сім’я Марини Лавришинець, вирішила прийняти родину, яка тікала від війни з Рубіжного на Луганщині.

Lavrysynetz_f

— Коли почалася війна ми всі були шоковані, не розуміли, як можемо допомогти. Але коли постало питання, чи можемо поселити сім’ю, то однозначно вирішили — так. Через дорогу — бабусина хата, там вже давно ніхто не живе — хай люди поселяться. Ми з мамою поприбирали, тато поремонтував, що було потрібно. І так ми прийняли сім’ю з 5 осіб: бабуся, дочка, онука і двоє правнуків – хлопчик Карім і дівчинка Аріна.

Коли вони тільки приїхали, то ми запитали, як їм тут.

— У вас тут так гарно, а головне — тихо, — відповіли вони.

Було видно, що люди не раз чули вибухи.

Допомагали, чим могли — одягом, взуттям, іграшками, їжею, та спілкуванням. Вже звичкою стало щовечора йти одне до одного на каву.

Прожили тут гості 2 місяці, а потім поїхали у столицю до родичів, там Каріна планує народжувати свою третю дитину.

— Аж сумно без них. Ми вже так здружилися. Вже майже як родичі, щоправда, не кровні. Хоча, як глянути — ми всі однієї української крові (ред. — усміхається). Зараз часто спілкуємося телефоном і чекаємо звістку про народження дівчинки.

Lavrysynetz_o

Марина вже передала їм подарунок — дитячий візочок свого племінника з Чехії й каже, що не проти бути хрещеною мамою для малюка.

— Віримо, що в них все буде добре, але, казали, якщо треба — хай приїздять знову, ми радо приймемо і під час війни, і після перемоги.

Мед для військових. Село Загаття (Іршавська громада)

Анатолій Лендєл вже понад 20 років очолює “Об’єднання пасічників Іршавщини”. Каже, з початком війни разом з друзями-пасічниками вирішив надіслати захисникам мед:

— Зараз люди мають об’єднатися в цю тяжку хвилину, кожен має щось робити. Треба робити все, аби полегшити перебування наших воїнів на передовій. Не залишилися осторонь й пасічники Іршавського району — вирішили зібрати для них мед.

Всього відправили десятки літрів цього солодкого продукту.  Також вони зібрали кошти, й додали ліки, медикаменти, перев’язувальні матеріали. Це все відправляли через волонтерські центри на передову.

tytulka

—  Ми просто хотіли нагадати воїнами, що хвилюємося та вболіваємо за них. Мед, пилок, мазі на основі бджолиних продуктів — це цілющі продукти. І ми знаємо, що вони принесли багато хороших емоцій нашим хлопцям та дівчатам, які борються з ворогом.

Логістичний хаб у школі. Село Бакош (Батівська громада)

Одрі Давід — етнічна угорка та підприємиця, яка вирощує квіти, а у вільний час займається громадським активізмом та розвиває молодіжний хаб “Здибанка”.

З початком воєнних дій вирішила допомогти зробити прихисток для вимушених переселенців на базі школи, де працює директоркою Анжеліка Улиганець, засновниця хабу.

— Тоді ми мали проєкт з франківською ГО “Стан”, займалися проєктом з інтеграції та міжкультурного діалогу. 24 лютого вийшли в Зум і вирішили — будемо робити прихистки. Для цього обладнали перший поверх місцевої школи. Спочатку, коли не було міжнародної підтримки, все приносили люди — закрутки, крупи, білизну, одяг. А через деякий час налагодили й міжнародну допомогу, в тому числі й від Угорщини.

odri_j

— Допомогу ми отримували на кордоні, тому я брала свою машину і з Анжелікою їхала на кордон. Інколи, через довгі черги та затяжні бюрократичні центри ми там навіть ночували (ред. — сміється). Але зараз вже легше, часто іноземці самі до нас все привозять.

Також Закарпаття стало логістичним хабом для інших західних регіонів, які працювали зі “Станом”. Від Одрі та команди залежало й отримання та облік допомоги, розподіл допомоги по інших регіонах.

Всього прийняли сотні переселенців. Багато хто залишався на ніч, а потім їхав в Угорщину.

— До нас також приїхала Яна з Нової Каховки (Херсонщина), разом з мамою та дочкою. Тепер — вона членкиня нашої команди. Вона досі живе у нас, оскільки її місто поки ще під окупацією, та працює як педагогиня та психологиня. Перш за все, займається з дітьми в освітньому просторі. Переважно це творча робота руками, виготовлення сувенірів. І корисні речі, й арттерапія.

odri_f

— Наші діти зі молодіжного хабу “Здибанка” теж долучаються. Зараз вони влаштовують ігри та кінопокази для дітей, які живуть в школі. Батьки раді, бо хоч трошки можуть відпочити.

Чехія допомагає. с. Негровець (Колочавська ТГ)

Іван Гаврил — вчитель фізкультури Негровецького НВК. Він роками займається національно-патріотичним вихованням молоді, є виховником куреня імені В.Пойди. Займався волонтерством й до війни, та після 24 лютого скерував свої знання та вміння на допомогу захисникам.

kolochava_f

— В мене багато друзів серед військових, адже я запрошував їх інструкторами для молоді на навчаннях (ред. йдеться про військово-патріотичні ігри “Джура” та “Карпатський щит”).

Коли почалось повномасштабне вторгнення, вони пішли на фронт, приєдналися й люди з нашої громади — 36 людей, та навіть вихованець мого куреня. Всім треба було допомогу — військову амуніцію та спорядження.  

Спочатку Іван шукав амуніцію по знайомих, потім, коли українці військторги опустіли — й за кордоном, в першу чергу — в Чехії. Допомагали й заробітчани — вони шукали та поїздами направляли до Ужгорода наколінники, розвантаження тощо.

— У Колочави дуже тісні культурні зв’язки з Чехією, в першу чергу через постать Івана Ольбрахта. Ми вже давно співпрацюємо з ВО “Без кордонів”, якою керує Радім Купец. Він дуже допомагав з коштами та пошуком необхідного.

kolochava_u

Також Іван сам збирав кошти, аби купити все необхідне. Каже, що за 60 днів зібрав понад 500 тисяч гривень.

 Скидалися й місцеві жителі, й підприємці, писав і тим, хто зараз на заробітках за кордоном — з 50 реально допомогло 15, і це теж непогано. Я навіть написав американці Кейсі, з якою познайомився по одному проєкту, і вона запропонувала кожного місяця давати 300$ своєї зарплати. Це важлива сума для нас.

Також жителі громади плели маскувальні сітки, давали продукти, пекли тістечка, діти малювали та писали листи — й все разом з амуніцією передавали на передову.

Каже, що зараз відчуває певний спад підтримки, адже ресурси людей вичерпуються.

—  На початку люди хотіли віддати все, аби допомогти хлопцям. Зараз вже трохи менше. Але хлопці досі там, і їм досі потрібна допомога.  Тому я продовжую волонтерити і просити людей про допомогу. Волонтерство — це велика відповідальність. Ти відповідаєш за те, аби чужі гроші не потрапили не за призначенням.

Відбудова почалася вже. Село Неліпино (Неліпинська громада)

Габріелла Реслер — студентка. Поки в університетах тривало дистанційне навчання дівчина встигала і пари онлайн відвідувати, і волонтерити у громаді.

Resler_р

— В перші тижні війни, наша громада прийняла у школі вимушених переселенців. Моя сестра – вчителька, вона з іншими вчителями все там організовували, аби поселити та нагодувати людей. Я теж допомагала готувати їжу, займалася з дітьми. Потім односельці навіть облаштували людям душові в школі, аби було більш комфортно.

— Коли ми почали спілкувалися з людьми зі сходу, з регіону, який був нам незнаний, то прийшло розуміння “Ми всі однакові українці”. Стереотип про східняка-сепаратиста вже давно розвіявся. Зараз у всіх нас одна біда, тому треба допомагати одне одному. А головне — вірити, що перемога буде за нами.

Фронту теж допомагали, традиційно, відправляли домашні смаколики, а також організували плетіння маскувальних сіток.

—  Є свідомі люди, які зараз у Чехії, але хочуть допомогти, як от мої брати, то вони й гуманітарку допомагали вантажити там. Інші — організувалися і купили авто на передову.

—  Є одна цікава річ, яку я за цей час помітила. Люди у громаді усвідомили, що спільними зусиллями ми можемо щось зробити. Це може звучати дивно, але у нас у громаді люди вперше зібралися і змайстрували для дітей майданчик, висадили клумби, прибрали сміттєзвалище, в яке роками скидали сміття (33 мішки звідти винесли!). Навіть електричні стовпи пофарбували у кольори українського прапора. Куди не глянь, всюди чисто, гарно, діти граються. В мене вперше за багато років з’явилося таке піднесення і така віра в наших людей, нашу країну! Таке враження, ніби ми всі враз прозріли і під вибухи та гул сирен усвідомили, що насправді любимо свою землю і готові за неї боротися, готові жити тут і робити все, аби жити ставало краще. Я дуже хочу, щоб, коли наші військові повернуться, вони бачили наше село новим, кращим, таким, за яке вони боролися з автоматами в руках. Як не дивно, але відбудова України почалася з Неліпина (ред. — усміхається). Війна дуже нас змінила, навіть тут, у маленькому селі на Закарпатті.

— Ми віримо у наших чоловіків, які на фронті, допомагаємо їм і одне одному, творимо зміни вже зараз і, звичайно, дуже чекаємо на нашу Перемогу!

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів». 

Галина Гичка, Varosh

Фото надали герої публікацій

Мотивуючі історії з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram та Тelegram.

0 #
# вимушені переселенці # допомога військовим # допомога з Закарпаття # допомога з Угорщини # допомога з Чехії