Що думає про війну 22-річний хлопець, який тільки вийшов з-за студентської лави? Чому вирішив провести молоді роки в окопах та під ворожими обстрілами?
24 лютого Дмитро Магаляс — був у Словаччині. Й того ж дня повернувся захищати Україну. Зараз — наймолодший серед побратимів, кулеметник, який воює на південному напрямку.
Він народився на Буковині, навчався в Ужгороді, згодом поїхав працювати за кордон.
Нам розповідає про будні війни, мрії та чому після Перемоги хоче виїхати з країни в другому інтерв’ю з серії “Чому військові люблять котиків?” про життя наших захисників на передовій.
— Як зустрів 24 лютого? Очікував повномасштабне вторгнення?
— Я тоді якраз був в Словаччині. Чесно — взагалі не очікував повномасштабного вторгнення. Вранці мене розбудив батько, який телефонував сказати, що почалася війна, ситуація складна і щоб я залишався за кордоном поки не стане спокійніше.
— Що мотивувало не просто повернутися, але й піти на фронт?
— По-перше, не хотів, щоб росіяни почали бомбити рідні Чернівці чи Ужгород. Не сумнівався, що з їх нездоровими імперськими амбіціями, в разі поразки України дійдуть і до Словаччини та сусідніх країн.
По-друге, я знав, що якщо один член сім’ї пішов на війну, то іншого не будуть мобілізовувати. Я не хотів, щоб тато воював.
По-третє, після татового дзвінка зранку я подивився перші кадри бомбардувань. Росіяни розстрілювали житлові квартали мирних міст, які просто спали! Висаджувався десант, заїжджали танки, літала авіація. В цей момент з’явилася така непереборна ненависть до них! Тож вирішив, що теж мушу докласти сил до Перемоги над окупантами.
В обід 24 лютого я вже був в ужгородському військкоматі, а наступного дня — у частині. Так і почалася служба.
— Ти не мав військового досвіду. Важко було навчатися цього та ще й у такі терміни?
— Під час бойових дій ти швидко всьому навчаєшся. Автомат свій (РПК) отримав ще на полігоні, і через два дні вже прострілював його. Потім навчили стріляти й з РПГ-7 та ПГ. Зараз під час бойових дій стріляв з “німецьких мух” (ред. РПГ-18), знаю принцип роботи NLAW та панцерфауста, кулеметів ДШК.
— Твій перший бойовий досвід. Де це було?
— Новомиколаївка, Миколаївська область. Ми займалися “зачисткою” села від залишків російських військових та колаборантів. Перший раз було страшно, адже ти йдеш, а тебе “криють” з артилерії, танків, САУ, а потім ще в додачу й касетними снарядами й винищувачами.
— Який твій позивний?
— “Башкір”. То цікава ситуація, як він з’явився. Ось у Новомиколаївці, куди нас перекинули, нашими першими противниками були буряти та башкирці. Коли нас “накривали”, я від нервів постійно матюкався криком й виходило щось на кшталт “*** башкіри”. Я так часто це казав, що “приклеїлося”, й побратими стали звати мене “башкіром”.
— Як виглядають твої військові будні? Що входить у твої обов’язки?
— Найелементарніші речі — караульна служба, періодичні “зачистки” від залишків окупантів визволених сіл. Моя постійна робота — це аеророзвідка. Зараз я корегувальник для наших артилеристів. Дроном дивимося позиції росіян, шукаємо техніку, піхоту. Дані надсилаються нашим і вони вже “криють” їх вогнем.
— Ти наймолодший у своєму підрозділі? Буває, що старші побратими намагаються тебе якось більше захищати або не доручають складних завдань?
— Так і є, я наймолодший у цілій роті. Але вік тут не відіграє ніякої ролі, бо всі виконують однаково важкі завдання.
— Що найскладніше на фронті — фізичне виснаження чи психологічна втома?
— Психологічне навантаження. Коли немає відпусток, важко перемкнутися.
— Є речі, які подобаються на фронті?
— Побут з побратимами. Спільні сніданки, робота над окопами, походи в село за матеріалами, поїздки по зоні бойових дій. Ми як одна родина, без перебільшення. У нас тут в основному всі закарпатці, але різних професій — фермери, айтішники, підприємці.
— Станом на 24 лютого ти ще навчався на магістратурі в УжНУ. Освіта історика десь пригодилася на фронті?
— Частково так. Коли нудно, то розповідаю побратимам щось цікаве, що вивчали на парах. Знати історію, то нікому не завадить. Особливо у час, коли ворог нею так маніпулює.
— Щоб ти сказав українцям сьогодні?
— Не забувайте про війну, яка триває та допомагайте її закінчити.
— Які плани на життя після Перемоги?
— Переїзд і нове життя в новій країні.
— Чому? Адже зараз є шанс цю нову країну побудувати вдома.
— У Словаччині живе моя кохана дівчина, тож це рішення ми ухвалили разом. Вона вже пів року мене чекає, і я дуже хочу повернутися до неї. В ту квартиру, з якої я вирушив на фронт.
— Не шкодуєш, що пішов на фронт?
— Ні, жодного разу. Навіть живучи за кордоном я хочу бути спокійний, що мій батько та мої близькі люди тут в безпеці. Ніхто в цьому світі не має права нападати на чужу країну та кидати ракети у житлові квартали, вбивати людей. З цим злом в особі росіян треба покінчити раз і назавжди.
Бліц питання для військового:
— Що має рости на місці Кремля?
— Лише бур’ян.
— Найбільша мрія на фронті?
— Почути по рації, що ми перемогли.
— Що або хто у плей-листі зараз?
— Різне, в основному Bakermat.
— Чиї пейзажі найгарніші — буковинські, закарпатські чи херсонські?
— Все по-своєму особливе, херсонський степ, закарпатські гори, буковинські ліси.
— Чому військові люблять котиків?
— Не лише котиків, а й собак, тому що тварини не обирали бути на цій війні й не можуть захиститися.
- Чому військові люблять котиків? Павло Прижегодський “Гітарист”
- Це вестерн і присвята: Михайло Карпенко розповів, як і чому створив нову пісню “Доле, моя доле” (Фото, Відео)
- «Вперті і не скорені»: закарпатець Василь Полажинець написав гімн 15 батальйону 128 бригади
Галина Гичка, Varosh
Фото з особистого архіву Дмитра Магаляса
Про героїв наших днів читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
