Залишити життя, щоб врятувати життя – це не тавтологія, це парадокс, з яким цього року зіштовхнулися мільйони людей. Залишити все – роботу, місто, вулицю, крамничку за рогом, школу і улюблені гуртки своїх дітей…залишити друзів, іноді рідних, тих, хто не зміг чи не захотів поїхати. Залишити дім. Залишити, щоб врятувати життя. І часто не лише своє, а передусім тих, хто залежний від тебе.
Ми говоримо з двома жінками, які приїхали на Закарпаття навесні 2022 року через війну. Це дві різні історії, різні ситуації і різні бачення, в яких, однак, є багато спільного. Щонайменше – причина, через яку вони опинилися тут.
Ця розмова – частина проєкту “Однакові різні”, який Varosh реалізує спільно з “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі зіштовхуємось та як їх долаємо разом.
МАМ, НУ МИ Ж ВСІ РАЗОМ ПОМРЕМО
Це була фраза, після якої Катерина Бутенко вирішила, що треба їхати. До 24 лютого вони жили в Лисичанську, потім виїхали у Слов’янськ:
“Це 70 км від Лисичанська. Ми сподівалися, що все швидко скінчиться, і ми за 3 години їзди будемо вдома. Оскільки в нас вже був такий досвід гіркий у 2014-му, то ми думали, що так само, як і тоді, його за тиждень відіб’ють і ми швиденько повернемося додому.
Наші діти багато чого натерпілися, багато чого надивилися і почули. Їм зараз 10 і 12 років. Коли була перша війна, вони були дуже малі, і це було як турпохід. Але коли ми просиділи майже 3 тижні під обстрілами і твоя надія просто згадає. Практично з 1 березня в нашому місті перестали працювати будь-які комунальні установи. Не було тепла, електрики, газу, води, інтернету. Все було розбито. Було настільки холодно, що в нас в акваріумі померзли риби.
Був такий момент, він страшний для мене. Це мабуть і була та точка, коли ми вирішили їхати: я питаю дочку, кажу, ти не боїшся, що війна? А вона каже “Ну ми ж помремо всі разом”. Типу, не по черзі, а всі за раз. І я думаю, слава Богу, що ми виїхали”.
Вже 7 місяців Катерина з дітьми та чоловіком живе в Ужгороді. З одного боку, вона хотіла приїхати саме сюди, на Закарпаття, бо воно не зазнавало таких обстрілів, як Львів – місто, куди здебільшого евакуювали людей. З іншого – був великий страх щодо мови:
“Дуже переживали, як ми перетнемо мовний бар’єр. Ми зазвичай розмовляємо або на суржику, або російською мовою. Це була для нас болюча тема: як ми будемо розмовляти? А з нами ще приїхала наша киця: ми не могли її покинути, вона їхала з нами в сумці з документами. І ми в Ужгороді зайшли в перший-ліпший зоомагазин, і я почала згадувати слова, на мене продавець так подивився і сказав: “Та заспокойтесь. Ми тут межуємо з 4-ма кордонами. Тут є будь-яка мова”. Ми тоді здивувалися, що там нормально ставляться і пальцем ніхто не тицяє. Бо ми чули зовсім різні історії. Навіть людей відмовлялися обслуговувати.
В перші дні, коли ми приїхали, ми зіштовхувалися з шаленою організацією процесу. Щоб зареєструватися як переселенка, ти маєш відстояти в черзі з 4 ранку. Це був жах. Так як нас розселили в спортзал ужгородської гімназії, нас було дуже багато людей, які приїхали в один день. Був хаос, паніка, страх, сльози.
Коли нас реєстрували, деякі працівники були незадоволені тим, що ми приїхали, і що нас дуже багато, і всім треба довідки – а ми в гімназію мали надати цю довідку, щоб ми могли там жити, в спортзалі. Так от коли виникали якісь питання чи претензії, я діставала ключі зі своєї сумки, показувала їх і казала: “Будь ласка, вибирайте: в мене там квартира, в мене там будинок. Їдьте!”. Як правило, після цього всі питання зникали”.
Будувати нове життя дуже складно. Катерина постійно чекала, що ось за місяць відібють Лисичанськ, і вони повернуться додому. Ну, може, за 2 місяці. Може, до Нового року…
“Зараз вже почала спрацьовувати думка – ну, добре, відіб’ємо ми Лисичанськ. Що далі? Вщент зруйноване місто, в якому немає нічого. Все заміновано, просто все. Наш голова ОВА Гайдай каже, що на розмінування Луганської області треба буде не менше 10 років. В мене їх нема, щоб жити в страху за своїх дітей. Ти ж не зможеш нікуди вийти: ти повинна ходити протоптаними стежками, або за кимось. Це дуже страшно і я не хочу цього.
Все потрібно починати спочатку, і це дуже важко. І я, і чоловік – сироти, і ми ж старалися для своїх дітей, щоб вони, коли одружаться, вже мали свій куточок. А ми мали і квартиру, і дім, і господарство. Чоловік якось згадав: “Катя, у нас же 200 кг кукурудзи в гаражі!”
Житло на Закарпатті ми не потягнемо. Ми не можемо його наразі навіть орендувати, ціни космічні. А тепер з цими всіма моментами щодо електроенергії…робота стоїть, то й тим паче. Розглядаємо такий варіант, коли більш-менш все стихне, винаймати квартиру в Харкові. Там знайомі, легше домовитись. Хоча б не така велика сума за оренду.
І дочці було б там простіше. Вона ще в Лисичанську ходила в художню школу, вона вигравала міжнародні конкурси. Ми хотіли продовжити це тут, але вона пішла на 1 заняття і все. Більше не змогла: каже, що діти її не розуміють, а вона не розуміє їх. Вона російськомовна, а діти, багато хто, говорять на діалекті. І от ми теж думали, що в Харкові вона змогла б продовжити займатися тим, до чого лежить душа”.
МОЄ ЖИТТЯ БУДЕ КРАЩИМ, НІЖ ДО
Ксенія Грішакова приїхала до Ужгорода з Маріуполя у березні цього року. До того, як виїхати, вони провели у рідному місті кілька тижнів під обстрілами:
“Ми виїхали, коли дізналися, що нарешті можна виїжджати взагалі. Колони збирались і раніше, але нікого не випускали: наші військові нам пояснювали, що якщо ми поїдемо, нас просто обстріляють і все. І тут вже поїхала колона, яку випустили. Хоча ми й не знали врешті, що з ними далі – доїхали, не доїхали…
Продукти закінчувалися. Дивитися на голодні очі дітей було вже неможливо. Ми переїхали в будинок буквально за пів кілометра від спального району Черьомушки, який наразі повністю знищений. Раніше ми жили в цьому районі. Будинок, в якому жила моя мама (а поруч із ним раніше жили і ми з чоловіком) засипали фосфорними бомбами. Він палав весь, горів навіть метал. Там не залишилось нічого.
Ми виїхали 16 березня і їхали до Мангуша – 19 км від Маріуполя – майже 12 годин. Їхали по метру. Це було зроблено спеціально. Звісно, вони (росіяни – авт.) стояли на блокпостах, вони утримували, не пропускали. Тоді ще на щастя не було фільтрації – я б її не пройшла, бо я б не змовчала. Я так їх ненавиділа, так боялась побачити їх в нас за вікном…”
Перед тим, як потрапити на Закарпаття, Ксенія з родиною (двома дітьми 7 та 12 років, чоловіком та мамою) ночувала в Токмаку, потім – в синагозі в Дніпрі, після того – ще кілька днів прожила у Вінниці. А вже потім – Ужгород, де вони живуть вже 8 місяців.
“Мій досвід спілкування з людьми тут лише позитивний. Не знаю, чому мені так щастить. Ми коли приїхали і стояли на вулиці, повз нас просто проходила жінка – вона поруч з нами жила. Вона зупинилась, спитала, звідки ми. А ми, коли приїхали, жили в офісному приміщенні. Так ось ця сусідка дала мені мультиварку; вона варила нам борщі, приносила гуманітарну допомогу, повіддавала нам, здається, всі свої закладки. Забирала до себе моїх дітей поняньчити. І так постійно: мені допомагали, мене хтось кудись вів, кудись записував; потім я і дітей постійно кудись записувала, водила, щоб вони адаптовувались.
Один раз лише за весь час чоловік, який сидів поруч на лавиці, зробив нам ніби зауваження: “А, ви з Маріуполя? Ну, так вам і треба. За 30 років не навчилися людською мовою говорити…”
Діти, каже Ксенія, адаптувались напрочуд швидко. Поки їхали, донька сприймала це як подорож Україною – і в Бердянську були, і в Дніпрі, і у Вінниці, потім – гори. І тут наразі їм комфортно:
“Коли ми тут шукали школу дітям, а сина треба було якраз в 1-й клас віддавати, в одній зі шкіл спитали: “А якою мовою дитина розмовляє?”. А якою мовою дитина в 7 років може розмовляти, якщо вона все життя жила в російськомовному місті? Але нічого, зараз, через 3 місяці, він у нас в родині більше за всіх говорить українською. Приходить і каже: “Мам, давай розмовляти українською”. При чому каже “мОє”, “твОє”, як тут місцеві говорять.
У мене дуже закрита і замкнута донька. Зараз вона в 7 класі, а до того вона вчилася завжди з одними і тими ж дітьми, і я боялася, як це буде тут. Але як тільки вона прийшла, дівчата взяли її “в оберт”: а давай зустрінемось, а сходімо туди-то. Вона мені каже якось: “Мама, я спитала в нашій групі, в чаті, домашнє завдання – мені в ту ж секунду відповіли, мабуть, всі”. І ми були щиро і приємно здивовані, що це так”.
Ксенія каже, що наразі невідомо, що буде після перемоги: залишаться вони тут чи повернуться назад. Ще дуже довго в будь-якому разі жити в Маріуполі буде просто неможливо.
“Ми чекаємо кінця війни. Як тільки зміниться прапор – мій чоловік точно одразу туди поїде, все відновлювати. Я з дітьми туди не поїду. Я не хочу, щоб вони бачили весь цей жах.
Чоловік дуже важко це переживав. Він на 10 років за мене старший, і він розумів, що він втратив все – дім, роботу, і він розуміє, що йому нема звідки знову це все взяти. А в нього діти маленькі. Чоловікам це все складніше.
Я ж приїхала з позицією “моє життя буде кращим, ніж до”. Я не знаю, яким воно буде чи де. Але воно буде краще. Краще, ніж було. Мені показують дім в Маріуполі, який розібрали повністю, а я кажу – нічого, то був совдеповський, а збудують новий, кращий”.
Ірина Сов’як, Varosh
Фото надані учасницями розмови
Ця стаття стала можливою завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.
