Війна

“Не знаю, які тут маркери відкритості, але на нас ніхто косо не дивився”. Марія про досвід вимушеного переселення на Закарпаття

30 Січня 2023 409

“Скоріш за все, я ніколи б не приїхала туди, якби не війна”, – розповідає Марія, коли ми спілкуємось про досвід вимушеного переселення на Закарпаття. Разом зі своєю партнеркою вони виїхали з Києва на початку березня і пів року провели в селі Нижнє Селище на Хустщині. Однак через майже 6 місяців, як і багато інших киян, жінки повернулися додому. 

Ця розмова – частина проєкту “Однакові різні”, який Varosh реалізує спільно зі “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі зіштовхуємось та як їх долаємо разом. 

Говоримо з Марією про досвід вимушеного переселення, про те, як їх приймала громада на Закарпатті, про ставлення місцевих до них з партнеркою як до лесбійок та те, як вони наважилися повернутися додому і досі залишаються там. 

Далі – пряма мова.

“Було дико боляче їхати, бо здавалось, що ти більше ніколи цього всього не побачиш”

Ми виїжджали на початку березня – від початку повномасштабного вторгнення ми пробули в Києві тиждень. Бомбили дуже близько, було неспокійно і незрозуміло, чим це все закінчиться. Крім того, в мене є ще й аутоімунна хвороба, епізоди якої дуже залежать від стану нервової системи – а я все частіше бачила, що стаю психічно нестабільна. 

Відповідно, ми почали думати, як себе вберегти, куди їхати. Але в нас дві собаки і три папуги, і це трохи ускладнювало процес. Якщо ще з собаками все ок, вони з нами часто подорожують різними видами транспорту, то що робити з папугами –  взагалі було незрозуміло. Машини своєї в нас не було, щоб вивезти їх самим. А кинути ж їх ми теж не можемо.

собака марії

В якийсь момент нам запропонували виїхати автівкою – наша подруга планувала виїжджати з Києва теж і могла забрати нас. Нам сказали, що виїжджати будемо о 5-й ранку завтра – а це означало, що доїхати з лівого берега (де ми живемо) на правий (звідки буде виїзд) треба сьогодні до початку комендантської години. Була ще й проблема з тим, щоб переїхати з лівого берега на правий, адже практично всі мости були закриті. 

Це жахливе відчуття – виїжджати зі свого дому. Ми щойно зробили ремонт. І ця кухня, ідеальна, яку ми зробили під себе…ти ще навіть не позвикав, в якій шухляді що стоїть. Ми так викохали його, так вклалися в цей ремонт. Було дико боляче їхати, бо здавалось, що ти більше ніколи цього всього не побачиш. Боялися, що це буде просто діра, і не буде, куди повертатися. Кошмарне, просто кошмарне відчуття.

Папуг, до речі, ми з собою не забрали – залишили нашій сусідці, з якою ми провели ніч чи дві в бомбосховищі. Вона сказала, що теж має папуг, ми розговорилися; я її питаю: “А ви збираєтеся виїжджати, думаєте щось? Бо ми розглядаємо варіанти”. А вона каже “Дівчата, їдьте, але я нікуди не збираюся і точно залишаюся”. І так я її й спитала, чи може вона взяти наших папуг – “та без питань”. Власне, наступного ж ранку віддали їй наших папуг, спакувалися і поїхали.

“Життя на Закарпатті було альтернативним моїм життям”

Їхали ми впродовж двох діб. Під Хустом в Нижньому Селищі у нас є подруги, ми якось святкували там Новий рік. Моя партнерка підтримувала з ними зв’язок і вони нас запросили, по суті: сказали, їдьте до нас, хоча б пересидите. Тож ми їхали прицільно туди – хоч і це не були наші друзі. Не можу сказати, чому вони запросили саме нас  можливо, просто від щирості душі, а можливо це якийсь комунікаційні здібності мої партнерки, не знаю. Я так в них ніколи й не спитала, чому вони запросили саме нас.

Дорога була дико важкою. Зупинилися на ночівлю в Хмельницькому – спрацювали мої зв’язки по роботі, бо я працюю на Суспільному і відповідаю за зв’язки з регіонами, тож я одна зі співробітниць філії забрала нас до себе додому. Ми взагалі не були знайомі до війни, але вони нас прийняли, вклали спати, зранку погодували і показали, як виїхати. Тепер ми звісно, підтримуємо зв’язок, бо після такої людської відкритості і щирості – прийняти в себе вночі незнайомих людей – це вже не можуть бути якісь далекі чи байдужі стосунки.

Наступного дня ми вже доїхали до Нижнього Селища. Виявилося, що там приїхало кілька дівчат, і переважна більшість із них була тут лише тимчасово, бо готувалася до виїзду за кордон. Ми ж такий варіант не розглядали – в мене мама була в окупації в Куп’янську, і підтримувати зв’язок з-за меж України було б значно складніше. 

Я дуже вдячна Закарпаттю за те, що я доволі швидко – за 2 місяці, а я вважаю, що це швидко – прийшла в норму. Бо за ці 2 місяці основна мета була перестати ридати. Ми побули тут загалом пів року – це дуже багато, і я не знаю, в який бік вклонитися тим людям, які нас приймали, бо розумію, що мало хто міг би так довго витримати чужих людей у себе вдома.

марія

В мене був дуже приємний, хороший досвід в Нижньому Селищі. Там є ресторан, “Ґелета”, який з початком повномасштабної війни перетворився на їдальню, де безкоштовно годували переселенців, що жили в селищі. Готували обіди та вечері для 120 людей. І, звісно, завжди потрібні були волонтери на кухні. А оскільки я люблю готувати, та ще й не тільки люблю, а й умію це робити доволі добре (а ще ж  у мене оцей жахливий психологічний стан, коли така висока тривожність і треба себе кудись діти, бути корисною) – я прийшла туди. Ця фізична праця була мені дуже доречною і, крім того, допомогла мені трохи інтегруватися в середовище. 

“Наш досвід нічим не відрізняється від досвіду гетеросексуальних людей. Але я розумію, що нам багато в чому просто пощастило”

Нам пощастило, що ми приїхали до села, приїхали до людей, які підготували нам ґрунт і нам багато чого не потрібно було робити: наприклад, не потрібно було шукати житло, бо воно вже було, і не потрібно було шукати роботу, бо ми обоє можемо працювати віддалено. Тому в нас не було необхідності долати якісь оці соціальні штуки. 

Наші подруги просто проклали нам шлях і ми увійшли в це коло спілкування як пара, тож нам не треба було нічого пояснювати –  та й ніхто не питав. Якби мене спитали прямо – я б сказала, я б не почала вигадувати, що це сестра чи ще щось. 

Я не знаю, які на Закарпатті маркери відкритості, але, мабуть, якщо тобі під 40 і ти живеш з жінкою, то стає зрозуміло, чого ти з нею живеш. Насправді не знаю, що було в місцевих селян в думках з цього приводу – ніхто там цілуватися “в засос” при людях не збирався, але ми могли, наприклад, триматися за руки на людях і ні в кого не було жодних питань чи косих поглядів. Хоч я розумію, що далеко не все може бути так кольорово, бо, знову ж таки, ми увійшли в цей соціум як пара на підготовлений ґрунт. 

марія та партнерка

Нам гріх скаржитися взагалі. Якби не грьобана війна, не мама в окупації і всі ці жахіття – я могла б сказати, що це був один з найкращих років, тому що ми багато чого досягли, багато чого зробили. Я ніколи в житті не скажу, що цей період був радісний, але коли ти знаходишся на якійсь “не своїй” території, то в тебе дуже багато енергії, яку ти можеш кудись застосувати. Я отримала права, ми зробили паспорти… змогли кудись поїздити. 

Життя на Закарпатті було якимось моїм паралельним, альтернативним життям. Навіть те враження, яке залишилось про мене в людей у Нижньому Селищі, і те, яка я є насправді – це зовсім різні речі, зовсім різні люди. Але це окей. Хай там і залишиться така версія мене.

“Зараз я переконана, що більше нікуди не поїду”

Я дуже просила повернутися. В червні я побувала в Києві, де була абсолютно щасливою собою, в своєму житті, на своєму ліжку. Я приїхала назад на Закарпаття і почала дуже проситися повернутися, але моя партнерка вважала, що це зарано. Та врешті ми повернулися у серпні, 20-го. 24-го, на День незалежності, ми просиділи цілий день в коридорі, бо була тривога за тривогою. Зате замовили собі суші – і їли їх прямо в коридорі.

Звісно, ситуація зараз у Києві значно напруженіша, побільшало обстрілів. Зараз ніби трошки вспокоїлося, але ми знову говоримо про лютневий напад. А перед цим говорили про евакуацію з міста і всіляке таке – це дуже розбалансовує. Але зараз я стою на тому, що я більше нікуди не поїду. Я абсолютно переконана, що Київ – найбільш захищене місто України. 

Мене найбільше вражає самоорганізація людей поруч. У нас, наприклад, поруч є заправка, а там – ресторан. Вони купили якісь потужні генератори, і якщо спочатку люди приходили туди їсти, то згодом все більше і більше людей приходило працювати. Що вони зробили – виділили більшу частину ресторану для робочої зони, де ти міг приходити і просто працювати. Навіть не замовляти нічого. 

Був такий щемливий момент перед Новим роком: люди ж приходили туди зазвичай перед початком робочого дня, а ближче до кінця ти вже бачиш, як всі пакуються на вихід. І якось, коли більша частина людей почала збиратися, адміністратор почав ходити по залу і казати: “Так, друзі, завтра зустрічаємося в цей же час, будемо обговорювати, хто в чому приходить на корпоратив, значить, коли ми цей корпоратив з вами будемо святкувати…”. Звісно, це був жарт, але в такі моменти ти розумієш, що у вас тут дійсно вже склалася така своя тусовка. Це про єдність в тому числі. Отаке дивне відчуття війни. 

Ця стаття стала можливою завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.

Ірина Сов’як, Varosh

Фото надані співрозмовницею

0 #