Війна

Разом — сила: як приймає вимушених переселенців гірська громада на Хустщині

22 Жовтня 2022 653

Горінчівська громада є гірською та одною з найбільш дотаційних громад на Закарпатті. Проте це не завадило її керівникам та мешканцям допомогти та прийняти сотні вимушених переселенців у перші місяці війни. Декотрі з них, переважно мами з дітьми та пенсіонери з Харківської, Донецької, Луганської областей живуть тут і зараз.

Peizaz

За словами голови Горінчівської територіальної громади Михайла Калинича за весь час повномасштабного вторгнення громада прийняла близько 1200 людей, які розселилися як у приватному секторі, так і комунальних установах.

Найбільша кількість людей з числа ВПО зараз проживають у гуртожитку Нижньобистрівської гімназії — близько 70 людей, 10 з яких — діти, які навчаються у школі та садочку поруч.

Зараз тут може мешкати 120 осіб, але тривають ремонтні роботи, й заклад зможе приймати у належних умовах 150 осіб.

— В гуртожитку блокова система — на 4 кімнати є свій санвузол, з душовою кімнатою, туалетом. На кожному поверсі є своя кухня, але плануємо після ремонту облаштувати й у кожному блоці. Діти отримують безкоштовне харчування, а дорослі на 80% отримують необхідні харчові продукти та засоби гігієни коштом благодійних організацій.

— Зараз в гуртожитку йде заміна електропроводки, яку фінансує Закарпатська ОВА, й громада виділила також 10% на ці роботи, — коментує Михайло Калинич.

 

1665738779

Голова громади каже, що за 7-8 місяців життя тут, люди, яким нема куди повертатися, намагаються облаштуватися та почати нове життя:

— Люди влаштувалися на роботу на місцеві підприємства у м.Хуст, наприклад, на швейні виробництва, а також в управління соціального захисту та пенсійний фонд. Приїхало багато кваліфікованих спеціалістів, які отримали незайняті посади у держустановах району.

Ddzkrjdf

Однією з таких є Олена Вялкова з Маріуполя. Зараз вона переїхала до Хуста, там працює на державній службі у відділі соціальної допомоги Хустської РДА.

Їй вдалося вирвати з окупованого міста разом з сином-студентом Толею. Кілька тижнів вони жили у підвалах у Маріуполі, готували разом з сусідами їжу на вогнищі надворі. Під час одного з обстрілів жінка отримала поранення, і ледве виїхала з міста.

Вийшовши з Маріуполя, жінка потрапила до Ужгорода, а потім і у Нижній Бистрий.

На питання, чи хоче повернутися, відповідає:

— Я навіть не думаю про це, я померла там, коли потрапила під обстріли. Я зробити нічого не зможу. Я там помру.

Від будинку жінки залишилися одні руїни.

Жителі громади, і її нові колеги кажуть, що в жінки завжди багато цікавих ідей, вона активна та дієва, й відпускати нікуди не хочуть, навіть якби й хотіла.

Dzkrjdf

Все, що залишилося від будинку пані Олени

Підтримку для сімей з числа ВПО надає благодійний фонд “Майбутнє дітям”, який допомагає з продуктами харчування, засобами особистої гігієни.

Наталія Петерварі, представниця фонду каже, що фонд був створений ще до початку війни, для підтримки дітей з соціально незахищених дітей, які живуть на базі Нижньобистрівської гімназії.

Торік, у зв’язку зі змінами у законодавстві постало питання розформування гімназії-інтернату, а громада не могла фінансувати її самостійно.

Тут жили та навчалися діти, які перебували під батьківською опікою, але родини яких не мали належних умов для їх утримання:

— Тут жило 116 дітей, які протягом навчального року жили у гуртожитку гімназії. Після розформування, громаді вдалося знайти кошти на дофінансування закладу до кінця року. А з січня треба було шукати інші джерела. Тож так було вирішено створити фонд аби через кошти меценатів залучати кошти на утримання цих дітей. А вже у лютому, з початком повномасштабного вторгнення, в гуртожиток почали заселяти й вимушених переселенців.

Олег Ігнатко, співзасновник фонду каже, що для дітей зараз тут облаштували комп’ютерний клас: відремонтували приміщення, закупили комп’ютери, ввели інтернет. Зараз для дітей проводять групи психологічної підтримки, арттерапії тощо.

Фонд, окрім власних ресурсів, залучав допомогу від партнерів — “Волонтерів Закарпаття”, Угорської екуменічної служби допомоги в Україні.

Також фонд займається і гуманітарною допомогою мешканцям Харкова, які залишилися в місті.

— На базі Харківської ТЕЦ-5 працює волонтерський хаб. Вони забезпечують близько 5 тис.харків’ян, які там залишилися, всім необхідним. Ми допомагаємо налаштували логістику та відправку туди продуктів харчування, медичного обладнання та медикаментів, — каже співзасновник фонду Олег Ігнатко.

А влітку вони відправили на місячне оздоровлення у Грецію команду юних спортсменів з Бучі та Ірпеня “Дзюдока” з Бучі, Ірпеня.

Зараз вони наполовину фінансують проєкт Центр соціальної підтримки дітей та сімей “Домашнє тепло”.

Dsc00247

У гуртожитку гімназії живе і Яна Коротка з дочкою Міланою, з с.Біляєвка на Харківщині. Чоловік залишився у ТрО.

— Ми живемо недалеко від Балаклії. І одного дня ми прокинулися о 5 ранку, від того, що в будинку тремтять стіни, такі потужні вибухи були. Тоді чоловік і сказав, що треба їхати. Остаточно прийняли рішення евакуюватися після удару по вокзалу у Краматорську. Ми приїхали у Лозову (ред.райцентр), поїзд запізнювався, ми чекали на нього у сховищах. Страшно було їхати через Харків, Київ, боялися обстрілів. Їхали у темних поїздах, без світла. Мілана у потязі не боялася, страшно було їй вдома.

Через тиждень після їх від’їзду у село прилетіла ракета. Вона не зачепила житлові будинки, зруйнувалося приватне сільське господарство, а потім було ще кілька ударів по полях навколо.

На Закарпаття приїхали 13 квітня. Спочатку зустріли в Ужгороді, потім 4 місяці жили у садочку у Горінчеві, а зараз у гуртожитку у Нижньому Бистрому.

— Перший час, коли ми приїхали, то дивувалися — як так тихо? Як то світло горить? Не закриті вікна чорною тканиною, комендантської години нема. Ми приїхали, як дикі.

— Ми прибули, одягнуті полягали спати. Я в шоці не могла зрозуміти, що ми й де ми. Але нам тут все дали, щоб нормально жити. Ми приїхали з однією валізою, без ліків, без нічого. І тут зробили все, аби ми себе почували, як вдома.

Каже, що найбільш болючим моментом було свято Першого Вересня:

— Наша Міланка співала пісню, мала гарну вишиванку і бантики, які, тут, здається, не дуже популярні. Я надіслала це відео чоловіку, і він зі сльозами сказав: “Як прикро, що я не можу побачити, як моя дитина вперше йде до школи”.

Яна каже, що вони вже хотіли повертатися після деокупації, але її близькі кажуть, що поки зарано, бо обстріли продовжуються, а також проблеми з електро- та енергопостачанням.

Каже, що її сусіди бояться їхати на Закарпаття:

— Я теж боялася їхати. У нас казали, що на Закарпатті погане ставлення до нас буде, що нас росіянами будуть називати. Але у нас тільки раз такий випадок був, коли Мілані так у школі сказали. Але вона прийшла додому й каже: “Ну я яка росіянка? Я народилася в Україні, і живу тут. Я не росіянка”. Всі питають мою маму, яке тут до нас ставлення. Я і мамі й всім кажу, що зі мною такого нічого не траплялося.

Dsc00238

Ми дуже хочемо додому. Так, нас тут дуже добре прийняли; допомогли навіть тим, чим не мали допомагати. І в Ужгороді, і в Горічеві, і тут Тут всі роблять так, щоб ми почували себе як вдома, і все мали. Але ми дуже хочемо повернутися додому, і зробимо це відразу, як тільки зможемо.

Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Гичка Галина, Varosh

Фото: Аня Семенюк, Тетяна Петерварі

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram та Тelegram.

0 #
# ВПО на Закарпатті