Леся Кордонець — кінорежисерка із Закарпаття, яка звернула на себе увагу на міжнародних кінофестивальних майданчиках завдяки фільмам про Україну.
Нещодавно вона стала однією з переможниць 52-го міжнародного кінофестивалю “Молодість” та здобула фінансовий приз Київстар ТБ на 75 тис. грн. Її фільм “Переступаючи кодони” обійшов шістьох учасників Документального конкурсу з інших країн. Серед них і “Проєкт Клезмер” виробництва Аргентини та Австрії, що, частково, знімався в закарпатському Тячеві.
Із перемогою кінорежисерку привітали представники посольства Швейцарії в Україні. А на показ фільму завітав відомий швейцарсько-британський кінорежисер і сценарист Марк Реймонд Вілкінс. Також, на запрошення документаліста і викладача Дмитра Тяжлова, Леся Кордонець поділилася досвідом фільмування зі студентами КНУ імені Карпенка-Карого.
Кінодебюти є однією з постійних тем авторки цього тексту. Тож розмову з Лесею Кордонець хотілося почати зі слів “З таким талантом можна підкорити будь-які вершини!”. Та вчасно пригадалося, що кінорежисерка з Закарпаття, а отже, наше спілкування може завершитися десь на Евересті. Натомість, запросила її на кавіль.
Робота над фільмом тривала п’ять років
“Переступаючи кодони” оповідає про українських паралімпійців та президента Національного паралімпійського комітету України Валерія Сушкевича. Їхні тренування поміж Іграми в Сочі та Ріо-де-Жанейро відбуваються в період анексії Криму.
При цьому, важливим місцем зустрічі спортсменів з усієї України є тренувальна база у Євпаторії, яку вони втрачають після анексії, і голова Паралімпійського комітету намагається відновити доступ до цієї бази. Одна з героїнь фільму – кримська спортсменка, яка відмовляється вступади до лав російського спорту, хоча для неї це рішення несе багато неприємних наслідків.
Поки простір у Криму заліплюють пропросійським гаслами, паралімпійці їдуть на тенування до Дніпра.
Зйомки тривали з 2015 по 2017 рік. Загалом, своїй дипломній роботі режисерка присвятила п’ять років життя. Бюджет було передбачено на фільмування і виробництво. Кілька ключових етапів фільму Леся Кордонець реалізувала власними силами.
У Швейцарії глядачі не надто схильні до морального неспокою, однак фільм “Переступаючи кордони” без уваги не залишився. Робота Лесі Кордонець отримала чимало відгуків у пресі та здобула приз Zonta Award на кінофестивалі Vision Du Reel. Стрічка демонструвалася на кінофестивалях у Канаді, США, Японії, Франції, Польщі, Німеччині, Великобританії та в інших країнах. Прем’єру ж в Україні довелося відкласти через повномасштабне вторгнення.
Це вже не перший успіх Лесі Кордонець в Україні. У 2014-му її короткометражний фільм “Балажер. Корегування дійсності” здобув головний приз Міжнародної федерації кінопреси у номінації “Найкращий український короткометражний фільм” Одеського міжнародного кінофестивалю. Леся тоді вже навчалася у Швейцарії, і приз отримала її мама – вчителька української мови Василина Кордонець.
Враження справляють й інші ранні короткометражні роботи документалістки. Зокрема, Леся Кордонець вдається до виразних засобів фільмування і обирає точні акценти. Так, споглядання пострадянських реалій Берегівщини з її залізною завісою у фільмі про Балажер можна порівняти із методом Шанталь Акерман (“Зі Сходу”).
З Балажера до Цюриха
Вже 15 років Леся Кордонець мешкає у Цюриху, де її знають як українську режисерку.
Три роки тому документалістка закінчила Цюрихський університет мистецтв. Натхнення студентам тут не бракує: на просторі вишу перетинаються студенти з факультетів кіно, мистецтва, музики чи хореографії. Леся Кордонец обрала фах режисерки зі спеціалізацію з монтажу. Їй вдалося опанувати повний цикл виробництва фільму, від сценарію і операторської роботи до анімації і кольорокорекції.Ці універсальні навички цінуються у незалежному кіновиробництві. А “монтажне бачення” фільму важливе для будь-якого кінорежисера.
Конкурсний відбір на її факультет був жорстким: із кількох сотень відібрали 13 студентів. Окрім творчого потенціалу, Леся Кордонець мала й інші переваги. Найбільше на шляху до Швейцарії їй допомогли чотири складові: захоплення фото, досконале знання німецької, гори і її талант.
Слово “гори” Леся промовляє з особливим піднесенням. Вона народилася у Балажері, що на Берегівщині. Від мами перейняла особливе ставлення до мови і літератури, від тата і діда – захоплення фотографією. З четвертого класу відвідувала гурток, де “старша людина”, за її визначенням, навчала проявляти плівки. На запитання про фотовиставки Леся сміється: “Які галереї у нашій місцевості? У Балажері живе кілька сотень людей”. Втім, у згаданому вже фільмі про сільський автобус про Лесю з повагою каже пані з її села: “…Це ж Анатолія донька, Леся”.
Вочевидь, фотографія посприяла проникливий погляд авторки на сутність людей і явищ. До майже статичних виразних кадрів кінорежисерка продовжує повертатися у фільмах. Це і портрети, і цікаві композиційні рішення.
Німецьку Леся Кордонець опанувала на кафедрі германістики в УжНУ. Під час навчання на спеціальних програмах студентам пропонували виконати творчі завдання. І тоді перше вона обрала не фотографію, а фільм. У короткометражній роботі Not macht kreativer (2006) Лесі Кордонець ідеться про винахідливість студентів гуртожитку.
“У цих творчих завданнях у нас була повна свобода. Відчуття “море по коліно” для автора дуже важливо, — коментує кінорежисерка. — Приміром , під час навчання в університеті з’являється обережність. Ти переймаєшся, аби не зробити помилку. Адже кіно — це комплексна робота і командні задачі”.
Натхнення на наступні фільми вона знайшла у горах Швейцарії. На запрошення місцевої організації, Леся Кордонець була перекладачкою у таборі відпочинку для дітей, які зазнали наслідків аварії на ЧАЕС.
Співробітники цієї організації захоплювалися її фільмами і відеороботами про дитячий відпочинок. Вони радили поставитися до фільмування серйозно, здобути кіноосвіту. Леся скористалася можливостю побувати на презентаціях навчальних програм у Цюриху. “Побачила, що це не така вже й недосяжна мрія, і варто вступити”, — коментує вона.
Фільм про Балажер було знято уже під час навчання у виші. Вн здобув головну нагороду в номінації “Документальний фільм” на 33-му Міжнародному фестивалі студентських фільмів у Мюнхені. Першу свою премію кінорежисерка витратила на нову камеру.
“Якщо вже сіла на цей корабель, маєш догребти до берега океану”
Дебютна повнометражна робота, “Переступаючи кордони”, – насамперед, складний фільм, який би мала реалізовувати команда. По-перше,зйомки спорту вимагають знань. Історії героїв мали прозвучати у особистому, спортивному та політичному контекстах. При цьому, зйомки велися у кількох локаціях, від Києва до Маріуполя, Чонгара і Євпаторії. Це 27 тисяч кілометрів громадським транспортом. У деяких містах вже стояли військові. “До цих зйомок я ще ніколи не була в Криму”, – раптом зауважує Леся. Скільки разів їй вдалося піти до моря? На трасах до Сімферополя вже встановлювали бігборди з проросійськими лозунгами і георгіївськими стрічками…
Зйомки в Криму відображають й інші ознаки тимчасової окупації. Тут вже були російські блокпости, і, перш ніж залишити Крим, одна з героїнь, Анжела, проходила перевірку документів.
Роботу з планування зйомок режисерка взяла на себе. Із їх організацією допомагала фіксерка. Історії паралімпійців фільмували ще сім операторів, які долучалися не одночасно, а по кілька днів чи й по 1 дню.
Фільм відрізняє чіткість структури і викладу. Заради цього його авторці довелося відмовитися від багатьох вдалих епізодів. Зате сто дві хвилини стрічки сприймаються на одному диханні.
Перший досвід монтажу повнометражного фільму, каже режисерка, був незабутнім. Тривав періріод пандемії коронавірусу, і вона усамітнилась в горах – на всі п’ять тижнів, доки відзнятий матеріал не склався у фільм.
У титрах зазначено десятки фахівців, які долучалися до проєкту у різний період. “Хтось затримувався довше, хтось менше, – каже вона. – У мене ж вибору не було. Якщо вже сіла на цей корабель, хай там що, маю догребти до іншого берега океану”.
Відношення до роботи і позиція авторки відчувається у кожному кадрі фільму. За формулюванням журі Документального конкурсу, “Режисерка майстерно створила кінематографічну метафору тієї геополітичної кризи, яка тягнеться з анексії Криму до початку повномасштабної війни. Через свій документальний творчий підхід вона потужно розкриває вплив цих подій на життя персонажів і на життя країни”.
Попри жорстокі політичні ігри, найголовнішими у цьому фільмі люди. І за їхню волю до перемоги хочеться вболівати найбільше.
Після перегляду стрічки “Переступаючи кордони” іноземна аудиторія відчуває біль українців, які залишають домівки на територіях, тимчасово окупованих росією.
Про фантомний біль і особисті кордони
Лінія кордону, політичний вплив, і, зрештою, відчуття своєї землі – особливі тема для Закарпаття, відзначає Леся Кордонець. За останні сто років ці території переходили від Чехословаччини до Карпатської України та до Угорщини, а в 1944- 45–му перебували під окупацією Червоної армії. “Співіснування людей тут пройшло через зміни державних формацій, ідеології, – каже кінорежисерка. – Я виросла з таким контуром держави, як до 2014 року, і я вже не можу уявити Україну без Криму чи без інших тимчасово окупованих територій”.
Звістка про анексію застала Лесю Кордонець у Цюриху. “Це було як ще одне випробування: знов хтось намагається змінити обриси Україну. Я відчувала шок, адже швейцарці не надавали цьому якогось значення. Я думала: “Невже Росія тепер зможе робити з Кримом все, що захоче?”, – каже авторка фільму.
Цими відчуттями вона хотіла поділитися в історії про паралімпійську збірну. “До того я просто стежила за іграми в Пекіні, і переймалася, що українські спортсмени не мають потужної інфраструктури для тренувань, а часом, і умов для повсякденного життя. Втрата можливості поїхати до Криму, як і втрата бази для паралімпійців – це ще й фантомний біль”, – міркує кінорежисерка.
На допомогу Україні вона переказує кошти з продажу квитків на фільм. Та найбільшим внеском є те, що стрічка “Переступаючи кордони” може мотивувати людей з інвалідністю перемагати обставини і навіть тяжкі діагнози.
“Після ампутації треба психологічно переробитися. Треба час, щоб знайти себе нового. Водночас, в Україні чимало людей, які, хоч і не втратили кінцівки на фронті, більше не мають дому, – каже кінорежисерка. – Тому найважливіше, як ти себе почуваєш всередині. Під час зйомок цього фільму я взагалі не замислювалася, що маю справу з людьми з інвалідністю. Все-таки, вони дуже сильні”.
У Швейцарії Леся допомагала українцям у одному з центрів реєстрації. “Дуже різні люди приїздять, з різними історіями”, – розповідає вона. Виклики тимчасово переміщених осіб, каже, у Швейцарії намагаються без уваги не залишати. Зокрема, виходить чимало фільмів на цю тему. “У 2022-му в медіа навіть були наративи, що, мовляв, до українців ставлення краще і для них більше можливостей, ніж для вихідців з інших країн”, – зауважує режисерка.
Станом на кінець жовтня 2023 року статус захисту у Швейцарії мають близько 66 тисяч українців. “Зараз відчувається, що вони активніше виходять на демонстрації, об’єднуються. У Цюриху діє кіноклуб, де двічі на місяць можна переглянути фільми з України. Втім, самі швейцарці жорсткі історії про війну, мабуть, не дивитимуться”, – каже Леся Кордонець.
Перелік призів фільму “Переступаючи кодони”:
- 2021, Prix Zonta, Visions du Réel. Один із найбільших фестивалів документального кіно у Європі, що проходить у Ніоні, Швейцарія.
- 2021, перемога у номінації “Найкращий режисер” кінопремії Zürcher Filmpreis 2021, Швейцарія.
- 2022, переможець Brave Rebels Award (Премія сміливих повстанців) Міжнародного фестивалю документальних кіно у Будапешті, Угорщина.
- 2022 Megaherz Student Award Кінофестивалю документального кіно у Мюнхені,Німеччина.
- 2022, Премія журі Міжнародного кінофестивалю у Нарі, Японія.
- 2022, Нагорода журі молодіжної лабораторії 41 -го Кембриджського кінофестивалю, Великобританія.
- 2023, Переможець Документального конкурсу Міжнародного кінофестивалю “Молодість”, Київ, Україна.
Олена Коркодим спеціально для Varosh
Фото надано
