“Кінозал ім. Стенлі Кубрика” не зраджує артхаусному і авторському кіно, і ця історія триває вже 10 років. Це чи не єдиний активний кіноклуб у місті, який діє як незалежна ініціатива Олексія Уманського.
Завдяки їй глядачі з Ужгорода мають можливість легально переглядати артхаусні та авторські фільми, що не завжди долітають до кінотеатрів. Зокрема, аудиторія активно відгукується на українське кіно. Іменем Стенлі Кубрика хрещені й перші покази Карпатського міжнародного гірського кінофестивалю.
Наша розмова з засновником кіноклубу Олексієм Уманським відбулася у студії радіо “Єден”. Всупереч цільовому спрямуванню Будинку побуту, вже шостий рік студія на останньому поверсі надихає слухачів помічати не лише парклети і негатив у враженнях про Ужгород, а й культурний контекст. А думки вголос про сучасне кіно, музику чи літературу додають сенсу нашій війні проти русифікації.
Про кіноспільноту Ямайського
Ужгород. Будинок побуту і студія радіо “Єден”. Площа Шандора Петефі, 27 — це, виявляється, ціла вулиця. У Києві такого немає.
Переді мною один із голосів закарпатського культурного мейнстриму Олексій Уманський (Ямайський). За його спиною — порожні пляшки, які хтось залишив на полиці дерев’яного кіоску. “Бачите афішу з “Наполеоном?” То я наклеїв. В нас тут цей фільм ще не скоро буде“, — зауважує організатор кіноклубу. Ровер вже напоготові, і він от-от втече на літературний фестиваль…
Олексій Уманський відомий, насамперед, як засновник першого закарпатського інтернет-радіо “Єден”. А ще він волонтер. Зокрема, переганяє автівки для ЗСУ. У цих поїздках радіоведучий записує для своїх матеріалів свідчення з наближених до фронту міст. Серед них Харків і Херсон.
Кіно Олексій Уманський активно знімав до 2015-го року. Авторський “Кінозал ім. Стенлі Кубріка” він назвав на честь улюбленого класика. Поєднує кіно із музичними заходами чи вечірками. Наприклад, проводив «Сінематографічні акції “Ні_моє кіно”, під час яких фільми дозвукової епохи демонструвалися у супроводі музикантів. Популяризує кіно на”Кіноклях”, де, на додачу до сеансу, можна скуштувати страви за сюжетом фільму.
Як кінорежисер привернув до себе увагу документальними дослідженнями про зйомки кіно у Карпатах. Ці роботи, “Небо, гори і кіно”(2010) та “КІно” (2015), почав знімати, коли перспективи сучасного українського кіновиробництва були ще туманними. Досі Олексія запрошують провести кінопокази цих робіт.
Був учасником “Сценарної майстерні” кінознавця Володимира Войтенка. Випустив кілька фільмів з авторськими експериментами. Серед них “2 Мегапікселя“, “Brezhnev As Before“, відеороботи “The Son“ та “Лавиця” на основі малюнків данського художника-картикатуриста Герлуфа Бідструпа.
У період зйомок фільмів працював режисером монтажу у Києві. Зрештою, повернувся до Ужгорода, де фільм зняли вже про нього.
Отже, слово Олексію Уманському.
Про кіно у Закарпатті
— Перші мої зйомки кіно почалися з 2008 року. А років за сім я вже просто перестав це робити… Трошечки втомився з візуальним рядом працювати. Щоб знімати кіно, цим треба жити. Раніше організовував покази своїх робіт у Львові, Києві, у Словаччині. Зрештою, просто виклав ці роботи на ютубі.
В Ужгороді є кінематографісти, але не в таких масштабах, як автори Закарпатської школи живопису. І наші локації все ще цікавлять продюсерів з усього світу. На Міжгірському перевалі велися зйомки з Жаком Рено (українсько-французький трилер “Останній крок”, що знімався у 2018-му. — Varosh), а у Синевирській Поляні приймали зірку “Термінатора-2” Роберта Патріка (У 2018-му актор був задіяний у фільмі “Захар Беркут”. — Varosh).
Фільми переглядаю постійно — і в кіноклубі, і як глядач у кінотеатрі. Дізнаюся про прем’єри чи цікаві роботи з сайтів, інколи знаходжу книги — наприклад, кінокритика Андрія Плахова, який родом зі Львова. Колись були часописи “Cinema”, “Кинодайджест”, “Kino-Коло”. Зараз можна вичитати якісь рецензії в інтернеті.
Щодо переглядів кіно, останнім часом дуже мені заходять фільми італійського режисера, архітектора за освітою Мікеланджело Фраммартіно. Стежу й за українськими прем’єрами. Нещодавно дивився “Довбуша”.
Із сучасного українського кіно я би відзначив “Погані дороги”, “Атлантиду”, “Памфір”. В принципі, мені подобаються фільми Антоніо Лукіча. Відгукується історична тематика, зокрема, ходив на “Крути”, “Іловайськ”.
В цілому, українському кіно є ще куди розвиватися. Відчувається, що воно тільки проходить етап становлення. І патріотичне кіно державним коштом — це все-таки не вершина кіномистецтва. Має бути і незалежний авторський погляд.
Про фільми в програмі
Для кіноклубу обираю фільми, цікаві насамперед мені самому. Це і нове кіно, і старе, яке пропустив. Інколи після показу вдома нотую щось у блокноті, складаю собі якісь ребуси. Якщо фільм до цього спонукав, якщо я над ним думаю кілька днів — це і є те, чого хотілося досягти.
Трапляються історії, які хотілося б представити у кіноклубі ширше. Наприклад, відзначений “Оскаром” фільм “Ласло Немеш” про винищення під час Другої світової євреїв із Закарпаття. Однак, найчастіше, цього не роблю. Все ж, і мені, і глядачам треба трохи часу, щоб осмислити кіно.
Розмова склалася після показу “20 днів у Маріуполі”. Фільм важкий, і всі, хто йшли на нього бачили, як мінімум, трейлер і знали його зміст. Післясмак був гнітючий, хоча це не найстрашніше кіно про українську війну. Фільм Валентина Васяновича “Атлантида”, який я теж показував, набагато страшніший.
Щодо відгуків про “20 днів у Маріуполі”, глядачі зауважили, що ліпше би фільм залишався суто хронікальним, без авторського тексту. Фільм справив сильне враження.
З показів у кіноклубі запам’ятався лежачий перегляд фільму “Космічна одіссея 2001 року” Стенлі Кубрика. Всім глядачам запропонував принести спальники. Проєктор розташував таким чином, щоби кіно йшло на стелі.
Загалом, щодо показу кіно подобаються такі ідеї, як “Кінокль” із їжею з фільму. Це таке наближення до сюжету. До того ж, не раз ці страви готували цікаві люди.
Про данину Стенлі Кубрику
— Усі 10 років у мене тільки один кіноклуб — “Кінозал ім. Стенлі Кубрика”. Раніше це було окреме приміщення у центрі міста, облаштоване для кіноманів. Глядачі розташовувалися на диванчику, кріслі, або й на підлозі.
Єдиною моєю вимогою була пунктуальність. Рівно о восьмій вечора починав діяти принцип закритих дверей. Зараз головне правило клубу — вимикати звук на телефонах, не спілкуватися під час фільму. Це те, що найбільше дратує в кінотеатрі.
Починали зі старого кіно, яке не потребувало коштів за ліцензію. Фільми з російським дубляжем показувати не хотілося, і я звернувся до дистрибуторської компанії “Артхаус Трафік”. Ціна ліцензії на такий показ — 500-700 гривень. Він окуповується за рахунок квитків (100 грн).
Останні три роки збираємося у Das Haus Maler. Запрошуємо глядачів у середу чи четвер. Коротко представляю фільм, адже сам вперше його дивитимуся.
Якихось рамок для програми немає. Це може бути і нова стрічка Дмитра Грешка, і “20 днів у Маріуполі”, і кінопрокатна прем’єра “Нуль калорій”. Найактивніше люди відгукуються на фільми, що на слуху. Помітний запит на стрічки про Україну. Зокрема, показував “Живу ватру” Остапа Костюка, і не тільки.
Деяких фільмів, які на хайпі, немає в доступі. До мене вони дійдуть вже після кінопрокату. Хоча деколи встигаю робити прем’єру робити одночасно з усією Україною, як у випадку з фільмом «Нуль калорій».
Найголовніший чинник у виборі фільмів — мій власний інтерес. А ще намагаюся придбати для показу роботи, які не можу переглянути в кінотеатрі. Це ніби угода: давайте, скинемось і переглянемо кіно, бо сам подивитися його я не зможу.
Про кіноклуби
— Комерційний інтерес в організації такої події для мене на останньому місці: деколи на кіно приходить 10 людей.
Зусиль для організації показу потрібно небагато. Я пишу власнику закладу в неділю, коли там планують тиждень. Далі звертаюся до “Артхаус Трафік”. Ще потрібні анонси у соцмережах, ноутбук із фільмом і, власне, моє інтро. Зазвичай, просто розповідаю, чим мене зацікавив цей фільм.
Зараз активність кіноклубів в Україні значно впала. Це помітно і в Ужгороді. До пандемії коронавірусу їх було чимало, свої кіноклуби запускали навіть студенти. Ніколи не сприймав такі кінозали як конкурентів. Навпаки, тішився, що в нас цілий рух, і кожен збирає свою аудиторію.
Щоби кіноклуб жив, треба бути системним і самому жити цією справою. Мені це підходить, бо інтелектуальне кіно чергую з “Кіноклями”, музичними подіями , і зустрічі тривають. Для мене спілкування з аудиторією дуже важливе, і хочеться думати, що серед глядачів кіноклубу є слухачі радіо “Єден”.
Про дружбу з кінофестивалями
— За роки роботи кіноклубу до мене не раз зверталися представники фестивалів. Інколи це такі міжнародні команди, як відомий форум документального кіно “Їглава”. У нас були платні покази фільмів, а потім організатори запросили мене на фестиваль до Чехії.
Із фестивальним менеджером Кирилою Марікуцою ми приятелі. В Ужгороді він ініціював “Кіно сусідів”. Також у нас є Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль.
Часто запрошую організаторів фестивалів до студії.
Про радіо “Єден” і культуру для всіх
— На радіо “Єден”, як такої, програми про кіно немає. Натомість, розповідаю про улюблені фільми під час ефіру, як і загалом про життя. Це як стала рубрика у “Єден на Єден”.
Був уже фільм про радіо, “Він такий Єден” (2019) . Цю історію Антон Рижих знімав, коли радіо було ще на рівні ідеї. Кінорежисер показав реалізацію проєкту від початку до кінця, з усіма труднощами. Ані приміщення, ані коштів на ліцензійні покази ми ще не мали. Від запуску пройшло 5 років…
Свою відповідь на питання про досягнення можу почати з того, що ми не припинили свою роботу, як чимало більших радіостанцій. Хтось із них не знайшов фінансування, хтось втратив відчуття “моменту важливості” у роботі.
Також маємо коло слухачів, коштом яких фінансується радіо. Це велике досягнення, і не тільки моє, а й всіх, хто рухає проєкт і долучається до ефірів.
За ці роки ми провели чимало концертів, різних виконавців — “Хамерман знищує віруси”, МС Брехунець, Олег Каданов… У цьому переліку ще чимало артистів, яких ми слухаємо і поважаємо. І це були гарні концерти в різних локаціях, які було цікаво і водночас складно робити. Деякі події ці виконавці згадують як улюблені, і це теж наше досягнення.
А ще нам вдалося видати збірник закарпатської музики, зібравши кошти на вінілові платівки та аудіокасети.
Для радіо “Єден” неважливо, слухає нас вся Україна чи коло зі ста людей. У слухачів з Ужгорода стільки шансів, адже це місто, де можна реалізуватися. Я, наприклад, все, що хотів, я Ужгороді зробив. І це могли бути як дурні ідеї нереальні, так і прості.
Це місто унікальне. І тут легше все зробити, ніж в Києві і так далі. Ти знаєш людей, у тебе тут є зв’язки, навіть якщо ти немедійна особа. Водночас тут всі один одного знають і через це не можна стати популярним. На зірковість тут ніхто не хворіє.
В Ужгороді немає комендантської години, і це тільки плюс для його культурного життя. Наприклад, у вересні у нас було два кінофестивалі, а також фестиваль поетичний, фестиваль театру — “Монологи над Ужем”…
Найбільше люди відгукуються на події, коли є момент сприяння, тобто, подія профінансована. Можливо, якби на зустріч з Андруховичем потрібно було купувати квиток за сто гривень, культурного Ужгорода на цій події поменшало б.
А ще тут має значення погода. Попереду холодна пора, дощі, листопад. У цей період найбільше хочеться лишитися вдома.
Сказати, що ужгородці вже всього досягли в плані культури я не можу. В мене є моє середовище, яке впливає на мене, і на яке впливаю я. А радіо” Єден” слухають люди не лише з Ужгорода, а й зі Львова, Одеси, Києва, за кордоном… Тримаю цей зв’язок. Останнім часом це більш віртуально відбувається. Втім, в Ужгороді можемо разом дивитись кіно.
Олена Коркодим для Varosh
Матеріал підготовлено в рамках “Школи універсальних редакторів” медіагрупи “Накипіло” і DW Akademie
