Наша шоста розповідь проєкту «Пара в бізнесі» про авторів закарпатського бренду, який знають далеко за межами Закарпаття. Марія та Олександр Ляхіни познайомились, коли їм було по 14-15 років. Почали зустрічатися ще у 2000 році, а це вже 20 років спільного життя. 9 років тому вони разом створили «Закарпатський пряник» – смачний та якісний локальний продукт, який люблять туристи та яким щиро пишаються місцеві. Заснували Закарпатський фестиваль пряників, який щорічно підтримує виробників традиційних медових пряників, а також збирає кошти на лікування дітей.
Ми поговорили з подружжям про те, як вони розподіляють обов’язки, як спільна справа впливає на сімейне життя та хто ж насправді пече смаколики (розкриємо цю таємницю – Марія).
Коротка історія «Закарпатського пряника»:
Юліус та Меланія Адамік виховували двох доньок Ларису і Вікторію. Кожного року на Різдво вони прикрашали ялинку та випікали тістечка і пряники. На жаль, батько дівчат помер у молодому віці і ці щасливі новорічно-різдвяні свята на якийсь час втратили своє тепло та ніжність. Але згодом, коли дівчата виросли, то продовжили ці традиції у своїх сім’ях.
Юліус прищепив велику любов до кондитерської справи старшій донці Ларисі, і це стало її фахом. Одного разу на Різдво вона спекла декілька пряників та пряниковий будиночок. Смаколики та сподобалися рідним, дітям і друзям, що вони почали просити в неї на свята пекти саме пряники.
У 2008 році її син Олександр заснував сімейну пекарню, і вже у 2012 був запатентований товарний знак.
– Коли ви почали бути партнерами не лише по життю, але й працювати разом?
Олександр: Одразу в перший рік після одруження. Марія працювала в банку, я возив її на роботу та з роботи, а також на обідню перерву. В якийсь момент зрозумів, що це займає дуже багато часу, а витрати перевищують заробітну плату. Так ми почали працювати разом.
– А де працювали до «Закарпатського пряника»?
Олександр: Ми разом навчалися в 15-й школі. Потім Марія вступила на економічний в УжНУ, а я – на фізкультурний. Щоправда, я розпочав навчання через рік після школи, бо на останньому дзвонику зламав ключицю і не зміг піти на екзамени. На третьому курсі вирішив піти в академвідпустку і лише через 17 років завершив навчання.
Марія: Я працювала 1,5 роки за спеціальністю в банку. Хоча вже в університеті зрозуміла, що обрала «не свою» професію. Після звільнення ми з чоловіком працювали разом, у нас була невелика оптова компанія, продавали продукти харчування по всій Закарпатській області.
Олександр: Рішення працювати разом було дуже природнім, бо тоді, так само як і сьогодні, було непросто знайти порядну людину, яка чесно працюватиме та буде добре виконувати роботу. Хто ж може бути надійнішим партнером, ніж власна дружина?
Ми створили проєкт «Швабенхоф» на Швабській, в 2011 році в нашому житті з’явилися пряники, у 2012 – зареєстрували торгову марку.
– Як у вас ось вже 9 років розподілені робочі обов’язки?
Олександр: Я займаюся розвитком компанії, ідеями, маркетингом. Фактично не втручаюся у жоден виробничий процес. Все решта – за дружиною. Хоча загалом ми можемо підмінити одне одного на будь-якому етапі.
– Маріє, за словами «все решта» зазвичай перелік ледь не із сотні обов’язків. Розкажіть, що саме за вами, який розпорядок вашого дня?
Марія: Все дуже просто. (ред. – посміхається) О 6:00 підйом, о 6:30 прокидаються діти. Збираємося, снідаємо, їдемо до садочка та школи. Далі – йду в цех. Я відповідаю за закупку та виробництво. У нас є три працівниці, але я теж завжди в процесі – від заміса тіста до випікання, поливання глазур’ю, горішками та запаковки. Ми абсолютно все робимо самі, тому й наші пряники можна спокійно назвати ручною роботою.
– Творчі та маркетингові моменти за вами, Сашко, так? Звідки ідеї?
Олександр: Так, так сталося, що з самого початку роблю це я. Але мені важко сказати, звідки беруться ідеї. Насправді я просто 24 години на добу думаю про справу і в якийсь момент приходить усвідомлення, що ще можна зробити. Часто це буває пізно ввечері або вночі.
– Ідея «Закарпатського пряника» теж ваша?
Олександр: Так, сталося це доволі випадково. Багато років тому ми прийшли до моєї мами на Різдво. Вона завжди пекла щось смачненьке, бо для неї ці свята по-справжньому особливі. Того разу вона спекла пряниковий будиночок, я взяв його до рук і був вражений красою. Тоді ж сказав, що з цим треба щось робити і показати це диво людям. У підсумку з’явився бренд.
– А рецептури всі ваші власні чи є стандарт, за яким ви працюєте?
Олександр: Є безліч державних стандартів. У людей інколи хибне враження, що ДСТУ краще, ніж ТУ. Але, на жаль, за ДСТУ всі пряники виготовляються з цукровим сиропом, патокою чи з штучним медом. Тому ми розробили власні техумови з натуральним медом. Коли спочатку подали продукцію до санепідемстанції, то пряникам дали термін придатності 14 днів і лише потім після ретельних перевірок вирішили дати на 3 місяці. Хоча я спокійно їм нашу продукцію і через 9 місяців. І це логічно, бо натуральний мед є природнім консервантом.
Марія: Бувають і кумедні випадки, коли пряники виготовлені 16 червня, а людина їх купує наступного дня і питає чи є свіжіші, сьогоднішні. У той самий час, коли є Європі така продукція має термін придатності і до пів року.
– Який продукт створений за роки існування бренду став найпопулярнішим?
Марія: Пряник з сливовим лекваром. Це, без сумніву, найпопулярніший продукт і в закладі, і на фестивалях. Ми вже почали робити і власний леквар. Якщо ж говорити про туристів, то вони більше реагують на пряники з перцем чилі чи ще щось екзотичне.
– В яких містах їдять закарпатські пряники?
Олександр: Франківськ, Коломия, Київ, Одеса, а також на Закарпатті – Ужгород, Мукачево, Нижнє Селище. Загалом у нас є ідея про те, аби зробити справу, яка просуватиметься країною через франшизу. До речі, цей заклад, в якому ми зараз з вами сидимо, за цим принципом працює з самого початку.
– Як так може бути?
Олександр: Багато років тому до нас на роботу прийшла дуже порядна дівчинка, якій ще не було й 20 років. Вона пропрацювала з нами кухаркою близько року і чудово себе зарекомендувала. Але в якийсь момент підійшла до нас і сказала, що хоче поїхати на заробітки в Чехію. Мене це вразило і ми почали говорити про плани на життя, прагнення, перспективи. Вона сказала, що мріє відкрити у підсумку кав’ярню. Тоді ми їй запропонували відкрити заклад «Закарпатський пряник» за франшизою. Ми домовилися про всі умови і взяли в роботу проєкт. Зрештою дівчина залишилася жити в Ужгороді, розвиває свій бізнес і наш бренд.
Поки це єдиний заклад в Ужгороді, але ми маємо надію, що скоро доберемося і до центральної частини міста. Все ж хочеться, аби і там був заклад зі словом «закарпатський».
– Чи є у вас розподіл про те, що робота на роботі, а вдома лише про сімейні справи?
Марія: Ні, у нас все давно і дуже тісно переплетене – діти, дім, робота. Навіть дівчата, яким зараз 6 і 9 років, нам інколи влітку допомагають клеїти наліпки на продукцію чи ще з якимись дрібними справами.
– Чому обрали саме таку назву?
Олександр: Нам хотілося зробити справжній локальний продукт, яким зможуть пишатися мешканці Закарпаття. Із задоволення даруватимуть його та розповідатимуть історії про свій край. Ми ніколи не думали про якісь інші формати назви, тим паче про іменні.
– Мені здається, що багато людей досі вважають, що український чи закарпатський продукт менш якісний, ніж іноземний. Хоча, якщо навіть почитати склад та порівняти смак, то зазвичай наші вироби значно натуральніші та смачніші. Чи відчуваєте ви за ці роки, що до локальної продукції стає більше довіри та менше стереотипів?
Олександр: Так, безперечно! Бачу, що навпаки багато людей починають купувати локальне. В маленьких магазинчиках та в супермаркетах є цілі полиці із закарпатською продукцією і це мене як підприємця дуже тішить і мотивує.
– Які пряники їсте самі?
Марія: Так, але не часто і деколи треба зробити перерву, аби скучити за ними. Одна наша донька найбільше полюбляє пряники з арахісом та шоколадом, а друга – з лекваром. Я складаю теж їй компанію. А чоловік – ситуативно, коли є якась новинка, то спершу вона фаворит, а потім повертається до класики.
Читайте також:
Росана Тужанська, Varosh
Фото: Карл Смутко
Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США