Здавна традиційною одежиною жителів як гірських регіонів Закарпаття, так і долинян, як чоловіків, так і жінок, була гуня. Ще до середини ХХ століття важко було уявити верховинців без цього автентичного верхнього одягу в будь-яку пору року та будь-яку погоду: в холод, дощ, восени, навесні, під час релігійних свят у церкві, під час похорону або ж весілля. Зокрема на весіллі закарпатських українців гуня була обов’язковим ритуальним елементом святкового вбрання молодят та свідків на веселому дійстві. Завдяки віднайденим у різних архівах старим фотографіям та згадках у етнографічних дослідженнях, можна дізнатися, чому наші предки так одягалися, а також побачити, що виглядало це дуже колоритно.
Верховинці у традиційних гунях
«Просили вас нянько і мамка, і я вас прошу…»
На початку ХХ століття, коли хлопець і дівчина робили спільний і остаточний вибір створити сім’ю і, сповнені почуттям взаємної довіри й кохання, вирішили йти під вінець, родини з обох боків готувалися до весілля. Неквапом, крок за кроком, проходили частини традиційного весільного дійства – від розвідин, через сватанки й обзорини до заручин. Останні благословляли молодь на шлюбне життя, усуваючи перешкоди, пов’язані з визначенням розмірів посагу. Усе йшло до того, що весіллю бути! Відтак усі разом визначали строки події.
Під час весілля у селі Лисичево на Іршавщині, 1920-ті роки. Молодята – у сірих гунях. Sbírka Národního muzea. Praha, Česká republika
По селах не було заведено справляти весілля весною, влітку чи ранньою осінню, – в полі й у лісі було багато роботи. Зазвичай практикували тоді, коли урожай був зібраний, комори повні, а господарська віддушина дозволяла гоститися і гуляти без косих поглядів односельчан і збитків для ґаздівства. Припадало це, в основному, на передзимовий і зимовий періоди – від Покрови Пресвятої Богородиці до кінця м’ясниць (період після посту, коли за законом церкви дозволялося вживати м’ясну їжу та одружуватися). Орієнтувалися на дні, що не входили до числа різдвяного і великоднього постів. Під час посту побожним селянам церква забороняла будь-які співи, танці та гуляння. А якби хтось і наважився на таке, то в селі на них чекав загальний осуд. Тож, коли все було готово для весільного дійства, молодята на закарпатській Верховині разом з дружбами та дружками запрошували гостей, обходячи їхні хати зі словами:
«Просили вас нянько і мамка, і я вас прошу, обись те прийшли до нас на свальбу».
Весілля на Міжгірщині у 1920-1930-х роках. Молодята та дружба з дружкою – у гунях-коцованях. Sbírka Národního muzea, Praha, Česká republika
«Уберуся в коцованю…»
На Закарпатті початком весілля був обрядовий вечір напередодні, який проводився нарізно і в молодої, і в молодого. У верховинців він називався «заграванками». Хлопці й дівчата на вечірку приходили непрошеними. Це була нагода для молоді потанцювати і розважитися.
Тячівщина, село Новоселиця, початок 1900-х років. Фото з архіву Хведора Вовка ІА НАН України
Перед танцями свашки ставали посеред хати і починали співати. Після цього посеред хати розстеляли гуню-коцованю з довгим ворсом. На одежі, взявшись за руки, танцювали хлопчаки, щоб у молодої народжувалися парубки. Такі розважання тривали до ранку. Так гуня у весільному обряді з’являлася вперше. Колись гуня також була символом багатства. Наприклад, на Мараморощині – українсько-румунському пограниччі – наречена мала ходити весь весільний тиждень у білій косматій гуні, навіть влітку, хоч як було спекотливо. А батько молодої, зустрічаючи молодят, сипав на них мелай (кукурудзу), барвінок та хміль, при цьому приказуючи:
«Так бись те багаті, як вам гуні косматі.
Позерай, Марійко, крізь калач, який твій Василько багач».
У деяких верховинських районах Закарпаття весілля «затанцьовували». Тобто кидали гуні молодим під ноги й танцювали на них – «аби щасливі були, аби багаті були!». Навіть, якщо весілля таки справляли влітку, молодий і молода, і дружби з дружками, упродовж весілля були зодягнені в білі гуні-коцовані.
Свальба (весілля) у селі Присліп на Міжгірщині, 1930-ті роки. Молодята та свідки – у коцованях. Фото з архіву Тетяни Мацкаль
Виготовити таку космату гуню століття тому було непросто. Сукно для неї створювали так: овечу вовну випарювали в гарячій воді щонайменше три-чотири години. Потім старанно вимивали в річці чи студеному потоці й сушили. Шерсть скубли й чесали на щiтях iз залізними шипами, вбитими в дерев’яну основу. Під час цього процесу вовну сортували. З гіршої пряли два сорти ниток – тонкі й товщі: на основу і піткання. А з вовни кращої якості виготовляли тонкі нитки, які скручували удвоє. Потім їх різали на відрізки, завдовжки 30–35 сантиметрів і протягували на дерев’яних кроснах (ткацькому верстаті) човником через три-чотири нитки так, щоб сукно із зовнішнього боку вийшло косматим (коцоватим).
Дівчата у весільних вінках із сіл Тячівщини чи Хустщини (наречена у гуні-коцовані). Фото початку ХХ століття з архіву Хведора Вовка, ІА НАН України та РЕМ
Для ткання також була потрібна нитяна основа. Її виготовляли з льону або конопель, які також обробляли вручну. Щоб виткати три метри такого полотна з овечої вовни, вправній майстрині треба було щонайменше день. Виткану основу валили в гірському потоці, тобто вимочували у валилі – своєрідній діжці з дощок, що звужувалась донизу. За один-два дні без жодного порошку вовна набувала сліпучої білизни й розпушувалася. Після полоскання і сушіння гуню зшивали докупи. На горловину одежі пришивали спеціальні стрічки – «ощинки», якими одяг зав’язували довкола шиї.
Весілля у селі Синевир на Міжгірщині, 1919-1922 роки. Молодята – у гунях-коцованях. Фото Амалії Кожмінової, Sbírka Moravského zemského muzea. Praha, Česká republika
Про таку гуню на Міжгірщині і зараз співають коломийки:
«Уберуся в коцованю
У валилі биту,
Та надіну сорочину,
З полотна пошиту…».
«Свальба не була свальбою, кідь пара не була в гунях»
Про весільне вбрання бойків-верховинців Міжгірщини наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, де згадують і про гуню-коцованю, йдеться у книжці «Українське весільне вбрання» (авторки Тамара Косміна та Зінаїда Васіна). Цей опис народного одягу, разом зі світлинами того часу, дасть нам уявлення, як виглядали молодята:
- Фодри, ройти і фараметлики: Петро Мідянка про історичне вбрання Закарпаття
Наречені та свідки в гунях коцованях у селі Торун на Міжгірщині, 1950 ті роки. Фото із сімейного архіву Анни Дикун
«Весільна дівоча сорочка верховинців Міжгірщини, на відміну від загальнопоширеної в Україні додільної, складалась з двох частин: верхньої короткої полотняної сорочки «опліччя» та нижньої білої полотняної спідниці – «біленника», «білинника». Своєрідним був крій кожної з частин. Опліччя – безуставкове з суцільними рукавами і з розрізом пазухи, не попереду, як це загальноприйнято в Україні, а збоку. Перед сорочки мав дрібне узорне збирання на грудях, в результаті чого утворювалась геометрично-декоративна верхня частина біля шиї – «обшивка». Рукава по низу «на зап’яснику» так само призбирували і декорували обшивкою, викінчували зубчиками «фодрами». Фартух («запинка») так само як і білинник, збирали у дрібні складочки («рисували»), обшивали по контуру «плетінкою» мереживом. Поверх сорочки вдягали коротеньку з сукна розпашну безрукавку «камізолю» із застібкою на середині грудей. На передні поли камізолі нашивали по дві накладні кольорові кишеньки «жебички». Ритуальним елементом весільного вбрання верховинців була «гуня» – плетений з довговорсої вовни прямоспинний верхній одяг з рукавами («гуня пелехата», «гуня коцьовата»). Розплетене волосся молодої покривали білим платом «фустою», «білилом», «ручником», тканим з тонкого відбіленого полотна. Поверх нього покладали весільний барвінковий вінок («вінець»), доповнений кетягами вівса, штучними квітами («косицями») та пір’ям.
Весілля у селищі Воловець. Листівка 1915 року
Весільна сорочка молодого, що дарувала її молода, була пишно вишита на відкладному комірі, грудях, манжетах. Молода на ліву руку молодого пов’язувала червону вовняну або шовкову стрічку («пантлик»), щоб знешкодити небажані для жонатого чоловіка можливі дівочі приворотні чари. Чоловічі з білого доморобного сукна штани були вузькокроєні. Ритуальний весільний одяг молодого – пелехата гуня та весільний барвінковий вінок – три плетених «вінці», вдягнуті на фетровий капелюх».
Молоді у традиційному верховинському вбранні
Старожили на закарпатській Верховині згадують, що ще у 1950-х роках «свальба не була свальбою, кідь пара не була у гунях». Наразі класичні гуні та гуні-коцовані з вовни вручну виробляють лише в деяких гірських селах Закарпаття. Найкраще таке ремесло збереглося у селі Річка, що на Міжгірщині. Саме тут живуть майстрині, які володіють давнім мистецтвом ткання гунь з овечої вовни, почерпнутим від предків. У процесі творення одежини використовують автентичні матеріали, виготовлені саме в цьому регіоні. У наше сьогодення косматі гуні можна побачити дуже рідко – тільки на виступах фольклорних колективів, невеликих етнографічних дійствах, або ж на місцевих фестивалях.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут. А з нас — кавіль!
- “Коли на маркеті я думала, що треба взяти паузу, я себе ненавиділа”: Саша Кость про збори для військових, депресію та мотивацію
- У День Конституції України – розмова з професором права, конституціоналістом Михайлом Савчиним
- “Село творять люди, найперше — молодь”: Людмила Биба про громадські ініціативи у Білківській громаді
Михайло Маркович, спеціально для Varosh
Фото надані автором
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
