Не знаю, що буде зі Закарпатським регіоном після адміністративної реформи, які тут будуть повіти й волості та волосні писарі й чи залишиться поняття «Закарпаття» як історична назва. Як би там не було, але туристична привабливість Срібної Землі завжди була в тренді.
Якщо погортати букіністичну літературу про наш край різних суспільно-політичних формацій: австро-угорської, чехословацької та радянської, то видно, що туристична інфраструктура тут перебувала на різних рівнях. Угорці щедро рекламували купальні на мінеральних і термальних водах. Залишилися цілі описи купелів Вишкова (нинішній Шаян), Кобилецької Поляни. Це тільки в Марамороші. А якщо зауважити, що колись Мараморош мав 90 дерев’яних церков кріпацької готики Потисся, то це для любителів мандрівок уже було бомбезно.
Ще школярем я любив ритися в краєзнавчому відділі сільської бібліотеки. Він був у кімнаті за заштореними тюллю дверима просторої кімнати. Бібліотекарка мене туди впускала і я віднаходив різноманітні радянські путівники, видані переважно видавництвом «Карпати». Одні були з чорно-білими ілюстраціями та кольоровими вклейками типу «Советское Закарпатье», «Знакомьтесь – Ужгород», «Тячів, Рахів, Ясіня» із супровідним словом письменника Івана Чендея. Були там і путівники «На Говерлу», «На Близницю» з гарно ілюстрованими обкладинками чи то Манайлом чи то Медвецьким. Сюди ще можна додати «Мир старины удивительной» і «Замки Закарпатья» Петра Сови, «Здравницы Карпат» професора ужгородського філіалу Одеського інституту курортології Торохтіна, батька гарного поета Саші Торохтіна.
Уже в новітні часи, працюючи над проєктом книжки про Смерековий Камінь, ми згадували про ці видання зі завідуючим редакцією туристично-краєзнавчої літератури, прекрасним фахівцем цієї справи Леонідом Годованим. Нині ж маємо неоковирні магнітики замість доладних наборів кольорових листівок та значків, в т.ч. «Турист СССР». Останній значок треба було здобути.
Я вже не кажу про окремі паперові мапи популярних туристичних маршрутів «Закарпатський пішохідний», «По Верховині», бо нині це все замінено на «Google Maps» чи на звичайний GPS-навігатор.
Я знав напам’ять перерахувати всі закарпатські турбази, всі місцеві санаторії. Ніяких фестивалів ріплянки, бринзи, різників, палачінти тоді не було, як не було приватних садиб для зеленого туризму, розважайлівок з чанами та мангалами.
Десятикласником я ще застав чеський туристичний притулок «Явірник» в околицях Березного, усть-чорнянську вузькоколійку, музей лісу і сплаву на Чорній Ріці, який курував мій добрий приятель Діонизій Матола, працівник Ужгородського скансену. Про цей скансен також був путівник в оформленні Федора Манайла.
Надзвичайно був популярний маршрут «Закарпатський автобусний» по дорогах далеко не європейського класу, однак дорожні служби працювали справно і їздити м’яким автобусом «ЛАЗ-турист» було комфортно, хоч і трясло на вирвах та вибоїнах. Навіть той транспортний засіб мав маркування «Турист».
Отож достатня кількість туристичних маршрутів для Закарпаття не є новими. Про туристичну популярність краю свідчить і споруда готелю «Закарпаття» в Ужгороді, що спроєктований як «Інтурист». У Києві таким готелем був «Дніпро» на нинішній Європейській площі. Саме там я зустрічався зі сьогоднішнім русинським академіком Юліаном Тамашем із Сербії.
Були більші чи менші турбази, але не було громіздких розважально-відпочинкових комплексів типу Драгобрата чи Пилипця. Не був просунутим «зелений туризм» у приватних садибах. У Колочаві мені доводилося бачити майже десяток таких садиб по одній вулиці з оригінальними назвами: «У Гусляшки», «На вуликах». Вже не кажучи про найпопулярнішу серед чехів «Четніцьку станіцу» родини Тумарців.
Із «зеленим туризмом» доводиться практикувати й мені самому. Київські друзі навіть придумали назву «Вілла Ай-Петрос», щось спільне між кримським Ай-Петрі й карпатськими Петросами.
Кожне закарпатське поселення має свої родзинки. Навіть найтупиковіші населені пункти на кшталт Широкого Лугу ще з давніх часів приваблювали митців, відставних офіцерів як майор Вітачек і Флоріан Заплетал. Розробка архіскладного топографічного маршруту з Лугу до Колочави через Карпатську Амазонію, біосферний заповідник букових пралісів, потребує певних фізичних затрат при можливостях сучасної техніки. Але ж художник Вацлав Фіала ще в середині ХХ століття пробирався туди з дружиною Маріанною Бурлюк (дочкою російського футуриста Давида Бурлюка) до відомого чеського письменника Івана Ольбрахта. Ольбрах тоді жив у Колочаві, а Фіала робив йому ілюстрації до роману «Микола Шугай, розбійник». Фіала проходив мимо мисливського будинку майора Вацлава Вітачека «Вітачкова Поляна». Це Вітачеку говорив чеський генерал Ян Сирові: Вацлав, Вацлав, я б не хотів бути тут і ангелом!» Про що говорили два чеські інтелектуали, можна тільки здогадуватися…
Сусідство Угольського заповідника, куди проходили посли Івана Грозного, близькість сірководневих джерел, знаменитої ропи в чанах новоселицької бази відпочинку «Валило», відомий терешульський буркут. Не так уже й далеко найфантастичніший кордон Центрально-Східної Європи – українсько-румунський. І та божественна природа південного Марамороша з різьбленими портами румунських дворів, шпилі дерев’яних храмів по долинах Виші та Ізи, зрештою за 30 км Cimetrul Vesel (Мальований цвинтар) під охороною ЮНЕСКО в селі Сопинца, звідки за часів Австро-Угорщини походила лужанська «оньока» Юстина-Кароліна Губан.
Для спраглого туриста благотворно діє не лиш антураж монументальних верхів, а й історико-культурницькі фішки, купа сувенірів і неповторна румунська цуйка та форель з мамалигою з перфектного кукурудзяного борошна. Хоч це інша зараз країна, але Південний Мараморош – історичне Закарпаття. Саме цей край надихнув великого поета з Трансильванії Іона Александру до написання «Гімнів Марамороша», хоч гімни не надто популярні в румунській ортодоксальній духовній традиції.
Реновація загальнонаціональної траси Мукачево – Рогатин, колись поштового шляху, що з’єднував Мараморош із західними жупами в межах сучасного Закарпаття, сприяє під’їзду до міжнародного пропускного пункту «Солотвино». До нього легко дістатися через Гутинський перевал із Центральної й Північно-Східної Угорщини.
Наш край має зацікавлених у цьому напрямку молодих креативних людей. З Денисом Доброю ми обговорювали разом з угорцями в рахівському ресторані «Європа» своєрідний поетичний маршрут по Карпатах. Владислав Товтин і Євген Забарило розробляють проєкт подорожі по місцях «бойової слави» корифеїв закарпатської школи живопису.
Не стоять осторонь туристичного тренду нашого краю радник міського голови Мукачева з екскурсійних питань Олександр Шершун і голова Довжанської ОТГ Віктор Симканич з місцевістю купи історичних і культурних пам’яток Центрального Закарпаття. Я ще користуюся додецентралізаційною термінологією.
Закарпаття можна відкривати в різних ракурсах. В Закарпатті мимо гамірних Карфагену, Істанбула й Мемфісу, портових вогнів Олександрії можна знайти справжню радість і віддушину.
Якщо в нас не буде стихійних сміттєзвалищ, якщо ми засучемо рукава й не будемо цуратися «сродної праці», ящо викорінимо з себе совкове рагульство й жлобство. Отоді б і я заспівав не «Орденоносне Закарпаття», не «Верховино, мати моя» на лад «Верховино, світку ти наш» Устияновича, а «Едельвейсом цвіте Закарпаття моє», попри всю мою лють до попси.
Петро Мідянка, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
